Історія «Барабашки»: як 20-річний юнак з Рівненщини став головним сержантом

Навіть після найважчих боїв життя має продовжуватися. Це твердження щодня доводить своєю усмішкою Володимир — юнак, який пройшов пекло фронту, змужнів у окопах, але не втратив здатності жартувати та мріяти про мирне майбутнє серед тиші й бджіл.

Історію воїнарозповілиу 104 окремій бригаді територіальної оборони ЗСУ “Горинь”.

Свій позивний хлопець отримав ще на початку служби – за характер. На позиціях він завжди любив підколоти побратимів чи вигадати якусь містичну історію.

“Так і закріпилося — Барабашка”, — сміється Володимир.

До війська Володимир пішов на початку повномасштабного вторгнення — у лютому 2022 року. Тоді йому було лише 20. Рішення ухвалив миттєво й свідомо.

“Пішов, бо треба було допомогти. Треба було їх вигнати“, – сказав військовослужбовець.

До територіального центру комплектування юнак прийшов не один, а з другом дитинства, з яким сидів за однією партою ще з другого класу. Проте службу розпочати судилося лише Володимиру — друга не взяли. Рідні хлопця спочатку відмовляли, не розуміли, чому такий молодий рветься у вир війни, але Володимир наполіг на своєму.

“Чесно — не шкодую. З першого дня з хлопцями, знаю всіх“, – зауважив “Барабашка”.

Майже півтора року боєць провів на найгарячішому Донецькому напрямку. Поруч із постійною небезпекою там знаходилося місце і для теплих спогадів. Одним із таких став пухнастий побратим — бойовий кіт на прізвисько Лахматий.

«Він завжди був з нами. Навіть біля поранених лежав, поки їх не вивезуть. На жаль, не змогли забрати його із собою», – розповів військовий.

За роки запеклих боїв Володимир пройшов солідний кар’єрний шлях: починав звичайним стрільцем, згодом став командиром відділення, а тепер обіймає посаду головного сержанта взводу. Проте сам військовий каже, що змінилися не зірки чи лички, а рівень відповідальності, адже тепер за його спиною — життя десятків людей.

“Ми всі разом сідаємо, говорим, думаєм, як краще зробити. Все залежало від людей і від того, що ми вже багато пройшли разом”, – згадав “Барабашка”

Командирську суворість сержант розбавляє фірмовим гумором і додає:

“Чесно, мені легше буде з бджілками, ніж із людьми”.

За час служби Володимир пройшов базову підготовку, курси лідерства для командирів та спеціалізовані вишколи. Хлопець наголошує, що сучасна війна не прощає затримок у розвитку.

“Війна змінюється настільки швидко, що вчитися доводиться постійно. Тоді ми ще не знали, що таке масові FPV-дрони чи нічна оптика. А зараз усе змінюється мало не щодня. Треба дуже швидко пристосовуватися”, – сказав Володимир.

Найважчими на фронті для молодого командира стали не побутові труднощі чи штурми, а хвилини безсилля, коли через щільний вогонь артилерії ворога було фізично неможливо забрати з поля бою поранених друзів.

“Ти розумієш, що якщо поїде машина — вона вже не повернеться. І нічим не можеш допомогти. Оце було найгірше. Негативу вистачало. Але ми завжди трималися на позитиві, не падали духом”, – зауважив “Барабашка”.

Вистояти допомагає міцна армійська родина.

“Вони підтримають словом, ділом, порадою. Це справжня сім’я. Добре, що я потрапив саме в такий колектив. Хлопці багато чого навчили й завжди підказували”, – констатував воїн.

До початку великої війни Володимир навчався на тракториста в Демидівці на Рівненщині, проте закінчити навчання так і не встиг. Тепер у нього зовсім інша мета. У вільні хвилини між бойовими виходами та чергуваннями хлопець планує своє мирне життя та замовляє спеціальну літературу – мріє про власну велику пасіку.

“З дитинства мене тягнуло до бджіл. Сусід займався, я бігав, дивився. Тепер читаю книжки, замовляю літературу, готуюсь. Це ціла наука. Мені подобаються бджоли, хочу пов’язати життя з цим“,- зауважив Володимир.

Зараз на захисника вдома чекають батьки. Чекає і рідний брат, який також зі зброєю в руках захищає Україну в лавах ЗСУ. Попри колосальну втому та все пережите, «Барабашка» чітко знає, за що стоїть.

«У нас немає вибору. Якщо допустити їх сюди — вони нам жити не дадуть», – сказав головний сержант.