Протягом тридцяти двох років співпраці з Міжнародним валютним фондом (МВФ) Україна пережила численні економічні трансформації, які суттєво вплинули на її фінансову стабільність та розвиток. Від моменту незалежності у 1991 році країна отримала від Фонду понад 30 мільярдів доларів США у вигляді кредитів, що стало важливим фактором для підтримки макроекономічної стабільності в умовах криз і реформ. Перші програми співпраці були запроваджені в контексті глибокої економіч
27 травня 2026 року до Києва прибула місія Міжнародного валютного фонду для черговогоперегляду програмирозширеного фінансування України. На порядку денному — питання, які вже стали традиційними для подібних переговорів: податкова реформа, можливе запровадження ПДВ для частини ФОП, оподаткування міжнароднихпосилок, перегляд бюджетних параметрів, збільшення витрат на оборону, пошук ресурсів для покриття дефіциту бюджету, тощо.
Для більшості українців сам факт приїзду місії МВФ давно перестав бути новиною. Це вже окремий політичний ритуал української державності. Майже кожна велика фінансова чи політична криза в Україні — від гіперінфляції 1990-х до великої війни після 2022 року — так чи інакше приводила Київ до переговорів із Фондом.
За роки незалежності Україна отримала від МВФ понад $50 млрд у межах різних програм. Але справа ніколи не була лише у грошах. МВФ для України — це одночасно кредитор, інструмент зовнішнього контролю, джерело міжнародної довіри та механізм примусу до реформ, які українська політична система часто не хоче або не може реалізувати самостійно.
Історія співпраці України з МВФ — це значною мірою історія боротьби між економічною реальністю та політичним популізмом. Історія держави, яка регулярно намагалася жити не за коштами власної економіки, а тому постійно поверталася до зовнішнього фінансування.
То хто ж такий МВФ для України і як розвивалися відносини Києва з цією структурою впродовж десятиліть? Політичний оглядач UA.NewsМикита Трачукрозбирався в питанні.
Україна вступила до МВФ у 1992 році — за рік після проголошення незалежності. Тоді країна успадкувала від СРСР не лише величезну промислову базу, але й глибоку системну кризу: розірвані виробничі ланцюги, дефіцит бюджету, неконтрольовану емісію грошей та фактичну відсутність золотовалютних резервів. У 1993 році Україна пережила одну з наймасштабніших гіперінфляцій у сучасній світовій історії — понад 10 000% (!) на рік. Економіка стрімко деградувала, а держава фактично втратила контроль над фінансовою системою.
Саме в цих умовах МВФ став одним із ключових зовнішніх партнерів України. Першоювеликою програмоюстала Systemic Transformation Facility 1994-1995 років обсягом близько $763 млн. Пізніше були програми stand-by та розширеного фінансування EFF. У 1995-1998 роках Україна отримала майже $1,9 млрд, а програма EFF 1998-2002 років передбачала ще близько $2,6 млрд, хоча реально було виділено приблизно $1,6 млрд.
Вимоги Фонду були відверто жорсткими, але в цілому логічними для країни, яка виходила з планової економіки: припинення емісійного фінансування дефіциту, лібералізація цін, створення незалежного Національного банку, приватизація, жорстка монетарна політика, тощо. Цікавий факт: саме за підтримки МВФ Україна провела грошову реформу та ввела гривню у 1996 році.
Водночас уже тоді сформувалася характерна модель українських відносин із МВФ:Київ обіцяв масштабні реформи, виконував певну частину умов, отримував транш, після чого політична система починала саботувати непопулярні зміни.Багато програм в результаті заморожувалися або завершувалися достроково. Цей цикл згодом повторюватиметься раз за разом протягом десятиліть.
Для суспільства МВФ поступово ставав символом болючих реформ. Скорочення бюджетних витрат, затримки зарплат і пенсій, приватизація та зростання тарифів створювали образ зовнішнього кредитора, який нав’язує Україні «шокову терапію». Але реальність була складнішою: без зовнішніх ресурсів українська держава середини 90-х могла опинитися в стані повного фінансового колапсу, як це сталося в Росії в 1998-му.
Початок 2000-х років став для України періодом відносного економічного підйому. На тлі високих світових цін на метал і аграрну продукцію український ВВП у 2000-2007 роках зростав у середньому на 7% щороку. Здавалося, що країна поступово виходить з трансформаційної кризи 90-х і вже не потребує постійної підтримки МВФ.
Але саме тоді проявилася головна слабкість української моделі розвитку: економічне зростання відбувалося без системної модернізації державних інститутів, без політичного розвитку та справжньої демократизації. Це була так звана«пастка середніх доходів»: коли за рахунок ефекту «низької бази» дуже бідна країна починає стрімко зростати на ресурсах та сприятливій світовій кон'юнктурі, однак рано чи пізно цей ріст впирається у стелю. Щоб зростати далі, потрібна глибока модернізація і демократизація: політичні реформи, реальна змінність влади, незалежні суди, деолігархізація, вільна ринкова економіка, тощо. Однак політична система (в широкому сенсі) починає цьому пручатися.
МВФ постійно вимагав скорочення дефіциту бюджету, пенсійної реформи, ринкових тарифів на газ та зменшення політичного втручання в економіку. Особливо гострим було питання енергетики. Відносно дешевий газ для населення роками залишався одним із головних джерел прихованих дефіцитів та корупційних схем олігархів навколо «Нафтогазу». Однак на хвилі економічного зростання українська влада дедалі більше робила ставку на соціальний популізм. Зростали бюджетні витрати, збільшувалися соціальні виплати — все це без іронії чудово, однак при цьому структурні проблеми все одно накопичувалися.
Поки міжнародна кон’юнктура залишалася сприятливою, це не виглядало катастрофою. Ситуацію радикально змінила світова фінансова криза 2008 року. Україна стала однією з найбільш постраждалих економік Європи: у 2009 році ВВП країни впав напонад 15%, гривня різко девальвувала, а банківська система опинилася на межі колапсу.
У листопаді 2008 року МВФ затвердив для України програму stand-by обсягом $16,4 млрд — на той момент одну з найбільших у світі. Реально Україна отримала близько $10,6 млрд. Але разом із грошима Фонд вимагав жорсткої бюджетної дисципліни, реформування банківської системи та підвищення тарифів. Українська ж політична система виявилася традиційно нездатною до консолідованої антикризової політики. Конфлікт між президентом Ющенком, урядом Тимошенко та парламентом фактично паралізував виконання значної частини зобов’язань перед кредиторами.
Саме тоді в Україні остаточно закріпився популярний політичний міф про «зовнішнє управління». Як і будь-яка конспірологічна теорія, частково вона має в собі цілком правдиві та раціональні зерна, адже вимоги МВФ та загалом співпраця з ним незмінно призводять до певної десуверенізації та втрати автономності в ухваленні рішень. Втім, якщо держава не здатна сама себе забезпечити і звертається за допомогою до міжнародних кредиторів — хто ж їй лікар? Той, хто дає гроші, той і висуває свої умови, так було і буде завжди. Однак абсолютно будь-які непопулярні рішення влада дедалі частіше пояснювала вимогами МВФ, хоча значна частина цих рішень була необхідною, в принципі, незалежно від позиції Фонду.
Після подій на Майдані та початку російської агресії у 2014 році співпраця України з Фондом перейшла у принципово нову фазу. Країна опинилася одночасно у військовій, валютній, банківській та бюджетній кризі — такий собі «ідеальний шторм». Грошей традиційно не було, а коли в держави немає грошей, її зазвичай посилають на три букви, і ці три букви — МВФ.
У 2014 році Фонд затвердив для України програму stand-by на$17 млрд, із яких було отримано близько $4,6 млрд. Уже у 2015 році її замінили на чотирирічну програму EFF обсягом $17,5 млрд. Реально Україна отримала приблизно $8,7 млрд — решту траншів заморозили через знову ж таки невиконання умов. Проте саме після 2014 року МВФ почав відігравати роль не лише кредитора, а фактичного архітектора нової макроекономічної моделі України.
За підтримки Фонду очистили банківський сектор: понад 80 банків залишили ринок, через що серед економістів досі не вщухають запеклі суперечки, потрібно було це робити чи ні. У 2016 році держава націоналізувала «ПриватБанк» — найбільший банк країни. Були створені нові антикорупційні органи, реформувалася система державних закупівель, розпочалася реформа корпоративного управління держкомпаній, тощо. Втім, всі ці реформи були половинчасті, не призводили до негайних результатів і дуже, дуже неоднозначно сприймалися суспільством та експертною спільнотою.
Однією з найболючіших вимог МВФ стало «приведення тарифів до ринкового рівня». Кажучи по простому, з 2014 по сьогодні тарифи на комуналку зросли як мінімум у 8-12 разів, чого не скажеш про зарплату та загальний рівень життя. Для багатьох українців саме це стало символом «диктату МВФ».
Після 2014 року співпраця з МВФ набула ще й чітко геополітичного значення. Програми Фонду стали сигналом для інших міжнародних партнерів — ЄС, Світового банку, уряду США та приватних інвесторів. Фактично транш МВФ був не лише грошима, а й своєрідним «сертифікатом довіри» до української економіки. При цьому майже кожен український уряд — від Яценюка та Гройсмана до Гончарука та Шмигаля — одночасно і критикував МВФ у публічній риториці, і змушений був домовлятися з ним про нові програми.
Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році стало безпрецедентним викликом не лише для України, а й для самого МВФ. Традиційно Фонд уникав довгострокових програм із країнами, які перебувають у масштабній війні. Україна стала винятком.
Після 24.02.2022 українська економіка втратила значну частину промислового потенціалу, мільйони людей залишили свої домівки та стали біженцями, а бюджетний дефіцит сягнув понад 20% ВВП. Значна частина державних витрат йде на оборону та яку-неяку соціальну підтримку населення.
Спочатку Україна отримала екстрене фінансування RFI обсягом близько $2,7 млрд. А у 2023 році МВФ затвердив чотирирічну програму EFF на $15,6 млрд — найбільшу в історії співпраці України та Фонду. Обговорюються йнові програмина майбутнє.
Сьогодні вимоги МВФ виходять далеко за межі класичної монетарної політики. Йдеться про реформу податкової системи, детінізацію економіки, реформу митниці, бюджетну дисципліну та підготовку країни до післявоєнного відновлення. Саме в цьому контексті нині виникають дискусії про оподаткування ФОП, міжнародних посилок чи перегляд системи соціальних витрат.
Для влади це створює складний баланс: без зовнішнього фінансування держава не зможе повноцінно функціонувати в умовах війни, але будь-які нові податки чи обмеження створюють серйозні політичні ризики всередині країни. Це традиційний український цугцванг:гроші потрібні, але змінювати щось системно задля їх отримання не хочеться.Саме так Україна вже четверте десятиліття співпрацює з МВФ, і саме так, скоріше за все, ця робота триватиме й надалі.
Резюмуючи, постає питання: чи стала Україна залежною від МВФ? Частково — так, авжеж. Але ця залежність виникла не тому, що Фонд прийшов сюди без запрошення і почав нав’язував Києву свої кредити. Так сталося через те, що українська держава десятиліттями живе вище можливостей власної економіки і при цьому є хронічно нездатною до самозабезпечення.
За тридцять років Україна неодноразово намагалася «зіскочити з голки» МВФ. Але кожна велика криза — 1998, 2008, 2014, 2022 роки — повертала її до необхідності прямої зовнішньої підтримки.
МВФ як інституція не створював українські проблеми. Він лише приходив у моменти, коли ці проблеми ставали критичними і коли до нього зверталися по гроші. Так само як і не є джерелом фінансових проблем для людини банк чи мікрокредитна організація, що видала позику.
Проблему людина створює собі сама — як і сама, власними ногами, приходить просити в борг. Насильно в боргову яму ніхто нікого не втягує. І це працює як на рівні звичайного громадянина, так і на рівні держави.
Читай нас уTelegramтаSends