Як знайти свій голос: розмова з Аріною Домскі про сцену, Україну і внутрішню свободу

Після «Фабрики зірок» перед нею був зрозумілий і значно простіший маршрут: форматна популярність, знайомі правила індустрії та швидкий успіх. Але Аріна Домскі пішла в інший бік — у класичну музику, великі міжнародні сцени й шлях, де неможливо сховатися за трендами чи випадковою славою. Сьогодні її виступи збирають багатотисячні зали у Китаї, а альбом Vivat Vita отримує міжнародні нагороди. Проте сама Аріна говорить про музику як про спосіб не втратити світло навіть під час війни. Ми поговорили з Аріною про чужі очікування, внутрішню свободу, українську ідентичність і те, чому мистецтво у складні часи стає необхідністю.

«Фабрика зірок» у 2007-му — і оперні стадіони в Китаї у 2020-х. Більшість людей іде туди, де є слава. Ви пішли туди, де важко. Що змусило обрати складніший шлях?

Мене ніколи не цікавила популярність сама по собі. Вона дуже швидко минає, якщо за нею немає змісту. Сьогодні тебе впізнають, завтра з’являється хтось новий, і все починається спочатку. А мені завжди хотілося не просто бути «в моменті», а створювати щось таке, що має довше життя. Щось більш значуще.

Після «Фабрики зірок» я справді могла залишитися в більш легкому для шоубізнесу форматі і це був би зрозумілий шлях. Я б мала більше ефірів, більше впізнаваності, і звісно, швидший результат. Але я дуже чітко відчувала, що моя природа геть в іншому.

Мій голос, моя внутрішня сила, моя потреба говорити зі слухачем потребували глибини.

Тож обираючи класичну музика і classical crossover, я звісно ж розуміла, що це складніший шлях. Тут не можна сховатися за трендом, красивою картинкою чи випадковим успіхом. Класика дуже чесна. Вона одразу показує, хто ти є насправді, чи є в тебе голос, дисципліна, витримка, чи готовий ти до щоденної праці і наскільки чесний з собою та іншими.

Але для мене важливо працювати з музикою, яка існує поза часом.

Не просто виконувати твори, а відкривати їх заново і для сучасної людини, яка, можливо, ніколи не думала, що класика може бути близькою, живою, емоційною. Я бачу одну зі своїх місій у тому, щоб популяризувати українську класичну музику і водночас відкривати світову класику широкій аудиторії саме через сучасне звучання, образи, сценічну мову й емоцію.

Саме тому мені цікава не лише музика як виконання. Мені важливо створювати масштабні шоу, де класика отримує нове візуальне життя — через сценографію, відео, світло, драматургію. Я хочу, щоб такі проєкти за емоційністю й видовищністю не поступалися шоу світових поп-зірок. Бо класична музика може бути не «складною для обраних», а великою, сучасною і по-справжньому захопливою.

Для мене Opera Show саме про це. Про доказ, що опера і класика можуть звучати масштабно, актуально й дуже сильно. Що вони здатні збирати не лише камерні зали, а й великі майданчики.

Тому після «Фабрики зірок» я свідомо не пішла легшим, комерційно очевиднішим шляхом, а обрала напрям, де більше вимог, більше роботи, більше ризику, але і більше сенсу.

А великі стадіони в Китаї стали для мене важливим підтвердженням, що навіть найскладніший шлях може привести до великої сцени, просто він вимагає більше часу, віри й характеру.

Ви назвали свій альбом "Vivat Vita", тобто  "Хай живе життя". Це звучить як відповідь на щось дуже особисте. На що саме?

Vivat Vitaнародився в дуже непростий період як мого особистого життя, так і життя всієї країни. Ми записували альбом у Києві між сиренами, повітряними тривогами, новинами та внутрішнім напруженням, яке стало фоном нашої реальності.

І в якийсь момент я зрозуміла, що саме мистецтво в такі часи допомагає людині не втратити світло всередині себе. Так, воно не скасовує страху, не прибирає болю, але і дає опору. Нагадує, що всередині нас є щось більше за обставини.

ТомуVivat Vitaдля мене не просто красива латинська фраза. Це моя внутрішня відповідь на страх, втому, крихкість усього, що нас оточує. Це нагадування собі й іншим, що попри все, життя триває. І в ньому все ще є місце для краси, музики, любові, голосу, людських емоцій.

Цікаво, що сама фраза з’явилася під час роботи над трекомGloria. У нас був короткий лейтмотив, і потрібно було знайти кілька слів, які передали б саму енергію композиції. Я дуже люблю латину, люблю латинські вислови, навіть збираю їх. І тоді раптом прийшло:Vivat Vita.

У цій фразі для мене одразу було все, що я відчувала в той момент: і світло, сила, внутрішня опора і віра в життя. Зрештою саме вона й дала назву всьому альбому.

Vivat Vita за короткий час отримав кілька престижних музичних відзнак: став переможцем European International Music Awards у категорії Best EP, сингл Gloria був відзначений LIT Music Awards USA, а Global Music Awards нагородили проєкт одразу у двох категоріях — Best Female Vocalist та Best EP.

Але для мене це не лише про нагороди. Це передусім про те, що музика, народжена в дуже складний час, може знаходити емоційний відгук у людей у різних країнах, адже це універсальна мова, яку не треба перекладати.

Мабуть, саме тому в альбомі так багато музики, яка пережила століття: Гендель, Вівальді, Шуберт, Оффенбах. Тобто твори, які вже колись допомагали людям проходити крізь темні періоди й залишатися людьми.

Є момент у кар'єрі кожного творця, коли він вирішує: я більше не буду тим, ким мене хочуть бачити. Коли цей момент стався у вас і чого він тобі коштував?

Мабуть, це не сталося раптово. Не було одного дня, коли я прокинулася і сказала: «Все, тепер буде інакше». Це був довгий внутрішній процес.

Після «Фабрики зірок» уже існувало певне уявлення про те, якою мене хочуть бачити: легшою, форматнішою, зручнішою для індустрії. У той період було багато нав’язаних образів, стилістики, рішень. Так, у мене були хороші пісні, і я вдячна за цей досвід. Але я не завжди впізнавала себе в тому, що робила.

І це дуже тонке, але важливе відчуття. Ось ти ніби на сцені, ніби все відбувається правильно, ніби є рух уперед, але всередині не маєш повного збігу із собою. Я не завжди почувалася органічно в цих образах. І поступово з’являлося відчуття, що я перебуваю не зовсім на своєму місці.

У якийсь момент я зрозуміла, що якщо продовжу жити тільки чужими очікуваннями, то можу просто втратити себе як артистку.

А для мене це було страшніше, ніж почати заново. Мені стало набагато важливіше знайти власний голос, власну естетику, власну мову — і створити свій світ, навіть якщо цей шлях складніший, довший і менш передбачуваний.

Коли я почала працювати з classical crossover, я фактично з нуля взяла все у свої руки. Це вже були мої рішення: моя музика, моя візуальна мова, моє бачення сцени, мій образ, моє розуміння того, якою я хочу бути як артистка.

Звісно, на цьому шляху були помилки, сумніви, пошуки. Але навіть у них було важливе відчуття свободи. Бо я розуміла: це мої помилки, мій досвід, мої рішення. І саме вони врешті приведуть мене туди, куди я справді хочу прийти.

Для мене дуже важливо нести відповідальність за власний шлях. Бо сьогодні все, що я роблю, — це справді я. Без нав’язаних ролей, без спроб відповідати чужим очікуванням, без бажання бути «зручною» для когось.

І, мабуть, саме тоді я вперше по-справжньому відчула творчу свободу.

Ви записували альбом у Києві під час повномасштабного вторгнення. Багато хто виїжджав. Але ви залишились і творили. Що давала вам музика в ті дні,  і що вона від тебе забирала?

У той період музика стала для мене не просто професією. Вона стала способом не розсипатися зсередини.

Я не була в Києві постійно — я приїжджала саме для роботи над альбомом. І кожен такий приїзд був не просто творчим процесом, а внутрішнім рішенням: я їду туди, де складно, тривожно, небезпечно, але саме там зараз має народитися ця музика.

Для вокаліста дуже важливі речі, які зазвичай здаються чисто технічними. Це сон, режим, тиша, фізичний стан, емоційна рівновага. Голос — дуже живий інструмент. Він реагує на все, на страх, втому, недоспані ночі, напруження в тілі. А тоді майже нічого з цього неможливо було контролювати.

Були сирени, новини, тривоги, внутрішня напруга, яка не вимикалася навіть тоді, коли навколо ставало тихо. І в якийсь момент я перестала чекати ідеальних умов. Ми з командою працювали в тій реальності, яка була. Бо розуміли, що цей альбом не можна відкласти «до кращих часів». Він якраз і був про те, що життя не чекає кращих часів, щоб звучати.

І, мабуть, саме тому «Vivat Vita» вийшов таким чесним і живим. У ньому немає відчуття стерильності чи «ідеальних умов». У ньому є справжні емоції того часу — втома, сила, тривога, віра й бажання не втратити світло всередині себе.

Є думка, що мистецтво під час війни це розкіш. Ви погоджуєтеся? Або це навпаки необхідність?

Я не вважаю мистецтво розкішшю. Особливо під час війни.

Розкіш — це щось зайве, без чого можна обійтися. А мистецтво в кризові моменти часто стає саме тим, що допомагає людині витримати реальність. Воно не замінює дії, не скасовує біль, не дає простих відповідей, але воно повертає людині контакт із собою.

Коли навколо багато страху, новин, втрат і невизначеності, психіка шукає опору. Іноді цією опорою стає молитва. Іноді — розмова. Іноді — тиша. А іноді — музика.

Музика має дивовижну здатність працювати там, де слова вже не справляються. Вона може дати людині кілька хвилин внутрішнього простору, де є не лише біль, а й краса. Не лише страх, а й життя. Не лише виживання, а й відчуття, що ти досі людина.

Мені здається, саме під час війни особливо добре видно, навіщо потрібна культура. Вона зберігає пам’ять, гідність, мову, голос, емоцію. Вона нагадує нам, що ми боремося не тільки за територію, а й за спосіб бути людьми. За право співати, говорити, любити, пам’ятати, творити.

Тому ні, мистецтво під час війни — не розкіш. Це одна з форм внутрішнього опору.

Ваші виступи збирали багатотисячні стадіони в Китаї. Dubai Dragon Award. LIT Music Awards у США. Що відчуваєш, коли твоє мистецтво приймають у світі,  і чи змінило це ваше розуміння того, що означає бути українкою?

Люди можуть не знати твоєї мови, не знати контексту, з якого ти приїхала, не мати спільного культурного досвіду. Але якщо музика чесна — вони її відчувають. Це один із найсильніших моментів для артиста: побачити, що між тобою і залом немає кордону, хоча формально між вами можуть бути тисячі кілометрів.

Але парадокс у тому, що саме міжнародний досвід ще сильніше повернув мене до себе. Чим більше ти бачиш світ, тим глибше розумієш, ким ти насправді є і звідки ти.

Для мене бути українкою, як би банально не звучало, це не просто пункт у біографії. Це мій голос, моя пам’ять, моя емоційна природа, моя культура, мій Київ, моя мова, моя внутрішня оптика. І після початку повномасштабної війни це відчуття стало ще гострішим, як і для багатьох українців.

Наша аудиторія — українці за кордоном. Дехто живе в еміграції роками, дехто — кілька місяців. Ви, як людина, яка несе українську культуру на міжнародні сцени, що б ви їм сказали про те, як зберегти себе далеко від дому?

Мені здається, найважливіше — не відрізати себе від дому всередині.

Бо дім — це не тільки адреса. Це не лише місто, квартира, вулиця чи краєвид із вікна. Дім живе в мові, у піснях, у пам’яті, у книжках, у тому, як ми жартуємо, як готуємо їжу, як говоримо з дітьми, як згадуємо своїх.

Коли людина опиняється далеко, дуже легко почати ніби «переписувати» себе, щоб швидше адаптуватися. І адаптація справді важлива. Треба вчити мову, розуміти нову країну, будувати життя, знаходити своє місце. Але це не означає, що потрібно відмовлятися від себе.

Навпаки, внутрішній зв’язок із власною культурою може стати великою опорою. Говорити українською. Слухати українську музику. Читати українські книжки. Розповідати дітям, звідки вони. Пояснювати іноземцям, хто ми. Іноді це здається дрібницями, але саме з таких дрібниць тримається ідентичність.

Водночас я дуже не хочу, щоб українці за кордоном жили тільки провиною або болем. Життя триває. І якщо людина будує себе, працює, навчається, творить, відкриває бізнес, виховує дітей, говорить про Україну гідно — вона теж робить важливу справу.

Сьогодні українці в різних країнах стали амбасадорами України. Іноді одна сильна, талановита, чесна людина може змінити уявлення про цілу країну для тих, хто зустрів її вперше.

Тому я б сказала так: бережіть свій зв’язок з домом, але не забороняйте собі жити. Наша сила якраз у тому, що навіть після всього пережитого ми продовжуємо любити, працювати, мріяти й створювати красу.

Опра у своїх інтерв’ю часто запитує: «Що ти знаєш напевно?» Я запитаю так само. Що ви знаєте про себе напевно — після всього, що пережили?

Після всього, що я пережила, я точно знаю одну річ: людина набагато сильніша, ніж їй здається в моменти страху чи невизначеності.

Я знаю про себе напевно, що не можу йти чужим шляхом — навіть якщо він простіший, популярніший чи безпечніший. Мені дуже важливо залишатися чесною із собою, зі своєю музикою та зі своїм внутрішнім відчуттям правди.

Ще я зрозуміла, наскільки крихким є життя. Війна дуже змінює це відчуття. Ти починаєш інакше дивитися на час, на людей, на творчість, на саму можливість щось створювати й говорити зі світом через мистецтво.

І водночас я точно знаю, що краса, музика й культура — це не щось другорядне. Вони справді можуть підтримувати людей, давати сили й допомагати не втратити світло всередині себе навіть у дуже темні періоди.

І, мабуть, ще одна річ, яку я знаю напевно: справжній шлях майже ніколи не буває легким. Але якщо він твій — ти все одно будеш ним іти.

Ви бачили різні країни, сцени, культури. Де ви зараз почуваєтеся найбільше вдома, і чи збігається ця відповідь з тим, що ви думали про себе десять років тому?

Для мене дім був, є і залишається Україна. І насамперед — Київ, місто, в якому я народилася і яке я дуже люблю. Саме там я по-справжньому почуваюся вдома. Так, сьогодні життя може складатися так, що ти певний час живеш в іншій країні, багато подорожуєш, працюєш на міжнародних сценах, бачиш світ. І я щиро люблю багато країн, захоплююся їхньою культурою, архітектурою, людьми. Але водночас я дуже чітко відчуваю себе там просто гостею.

Я ніколи не стану по-справжньому італійкою в Італії чи американкою в Америці. І, чесно кажучи, навіть не хочу цього. Тому що я — українка. І з роками це відчуття в мені стало тільки сильнішим.

І наостанок — для тих наших читачів, хто зараз сидить десь у Берліні, Варшаві чи Торонто і намагається зрозуміти, навіщо все це: яку пісню ви б поставила їм просто зараз?

...Мабуть, саме зараз я б поставила їм «Gloria» Вівальді.

Тому що в цій музиці є дуже сильне відчуття життя. Попри всю втому, тривогу й біль, у ній немає приреченості. У ній є світло, рух уперед і внутрішня сила не здаватися.