Найбільше мене тримала віра у Бога, – студент УКУ Іван Кухар про службу у ЗСУ та російський полон

26-річний Іван Кухар народився і виріс у м. Бар Вінницької області. Після 9 класу школи навчався у Барському гуманітарно-педагогічному коледжі ім. М. Грушевського на юриста, а у 2017 році вступив до Військової академії м. Одеса. У 2021 році закінчив Факультет підготовки спеціалістів військової розвідки та Сил спеціальних операцій. Для подальшої служби обрав 56-ту окрему мотопіхотну Маріупольську бригаду.

Велика війна застала Івана на Донеччині. У серпні 2022 року хлопець потрапив у російський полон, який забрав 33 місяці його життя. Після повернення з полону він вирішив вступити на програму з богословʼяФілософсько-богословського факультету Українського католицького університету.

У інтервʼю для проєкту«Малі історії Великої війни»з Іваном Кухарем говоримо про військову службу, перебування у російському полоні, роль Бога у його житті та на війні.

– Іване, ти обрав військову службу у досить юному віці – одразу після закінчення коледжу. Бути військовим було твоєю мрією?

– Я з дитинства хотів бути військовим, мріяв стати офіцером. Саме так бачив своє майбутнє. Це було про розвиток, освоєння чогось нового. У 16 років для мене військова академія була найкращим варіантом: я міг вирватись з дому, мав що їсти, що одягнути (навчався у 2017-2021 рр. – ред.).

В академії з кожним роком щось покращувалось. Якщо спочатку нам навіть не видавали шапки, то з часом ми мали і шапки, і рукавиці, і все необхідне. У роки мого навчання армія переживала період відновлення, становлення як більш української. І служба у Збройних силах покращувалась.

Також на мій вибір вплинули патріотичні настрої, бажання щось змінити, чогось добитися. Звичайно, було розчарування в самій академії, бо тоді там про патріотизм нагадував хіба синьо-жовтий прапорець на формі і шеврон ЗСУ. Це не означає, що всі в академії були проросійські. Ні. На той час армія переживала свій складний період.

– Розкажи, які позитивні речі, які сталися з армією, у період твого навчання.

– Позитиву було багато у різних напрямках. Було багато офіцерів, навіть серед тих, які закінчили ще радянські військові заклади освіти, що долучалися до створення чогось нового і кращого.

До змін в армії доклались як молоді, так і старші офіцери. Серед тих людей було багато патріотів, хоча їхній патріотизм виявлявся по-різному. Хтось розмовляв російською і не планував переходити на українську, але своїм серцем був за Україну. Однак ці люди робили щось добре для України і вважали себе українцями.

– Опісля закінчення академії, у 2021 році ти обрав військову службу у Маріуполі. Яким тоді було це місто? Якою була твоя служба у ньому?

– Коли я приїхав у Маріуполь, то був здивований, що там до військових ставились краще і лояльніше, ніж в Одесі.

В Одесі ходити у формі по місту було некомфортно. Деякі місцеві реагували досить агресивно, думали, що ти фашист, нацист. Я не кажу, що у всіх була така реакція. Пригадую випадок з однією бабусею під час спортивного заходу в Одесі у Палаці спорту. Ми, курсанти, там допомагали організаторам. До нас підійшла старша пані і принесла каву. Для мене було шоком таке приязне ставлення, бо в Одесі негативно сприймали людей у військовій формі.

У Маріуполі люди до військових просто звикли. Воєнні часто проїжджали через це місто, особливо ті, хто служив у зоні АТО, а потім в ООС (Операції обʼєднаних сил, – ред.) на південному напрямку. Тобто, військові їздили у Маріуполь на вихідні відпочити, попити кави, закупитися для підрозділу. Також у місті були волонтерські бази, тут ремонтували авто. Там усе було тісно повʼязано з військовими.

– Чи відчували маріупольці захист військових? Чи вони були їм ворожі?

– Суспільство там розділилося на три частини: ті, хто був за Україну, ті, хто був проти, і ті, кому було байдуже.

Щодо останньої категорії, то ті люди розуміли, що у них тут дім, своє життя, тому тут будуть і далі жити. Більшість з них і залишилась у Маріуполі, коли стались сумні події 2022 року (оборона Маріуполя українськими воїнами після повномасштабного вторгнення Росії тривала з 24 лютого по 20 травня 2022 р., – ред.). Вони думали: «Якщо прийде Росія, то якось буде. Тут у нас дім, нема куди їхати». Багато людей з Маріуполя виїжджали у навколишні села. Для багатьох мешканців міста решта України була відома лише з телеканалів, на жаль, часто з російських. Тому люди так масово залишались. Вони надіялись, що все якось обійдеться, що збережуть своє майно.

– А які настрої були серед військових напередодні повномасштабного вторгнення Росії? Чи мали передчуття, що буде Велика війна, що треба готуватися?

– Багато військових у нашій бригаді були саме з Маріуполя, а також з Херсонської, Запорізької, Донецької областей. Передчуття (Великої війни, – ред.) було у багатьох. Ще під час навчання в академії я думав, що у найближчі роки повномасштабне вторгнення буде обовʼязково.

Війну у 2022 році я застав на позиціях. Перед 24 лютим я був у відпустці лише три дні. Мені подзвонили, що треба приїхати, і це не здивувало. По тому, що говорили на телеканалах, було видно – щось буде.

Памʼятаю, по «1+1» показували сюжет зі смішним заголовком, що у Посольстві Росії у Києві обирають папу. Тоді йшов дим з їхньої труби, це означало, що там спалюють службову документацію, яку не можуть вивезти. Це була така пряма ознака того, що залишились лічені дні. У росіян було все готово: війська, забезпечення, закінчилися військові навчання.

22 лютого я ще встиг приїхати у Маріуполь, а 25 лютого звідти вже не можна було виїхати. Я дістався з військової частини у населений пункт Піски Донецької області, де дислокувалась моя військова частина.

– Що керувало тобою у цей момент тобою? Чи був страх?

– Важко описати. Я розумів, що буде щось цікаве. Мене не влаштовувало попереднє життя. Знав, що матиму шанс усе різко змінити. Військова служба у відносно мирний час, під час Операції обʼєднаних сил і зараз – це різні речі. Тепер ведуться зовсім інші бойові дії – різниця колосальна.

В армії було багато труднощів, повʼязаних зокрема з бюрократією. Я розумів, що у перший час (повномасштабного вторгнення, – ред.) цього не буде: не будуть закидувати паперами. Звичайно, на початку у мене був юнацький максималізм, вірив, що зараз можна буде щось зробити, добитися. У серці жевріло бажання руху, активності.

– Ти кажеш, що хотів змінити своє життя. Чи усі твої плани були повʼязані з Україною? Не було бажання поїхати звідси?

– Усі мої плани завжди були повʼязані з Україною через мої патріотичні погляди. З початком війни усе лише загострилося. Так, звичайно, в академії були певні розчарування. Але з часом побачив, що не всі такі негідники, як це здавалося одразу, не так усе погано. Мої очікування спочатку були надто високі. У принципі таке буває у кожної людини, навіть у цивільному університеті.

На війні мій патріотизм розгорівся, коли почались бойові дії. Я був офіцером, командиром розвідувального взводу 21 батальйону 56-ї бригади. У той період на місці я був сам собі керівник. Спочатку було важко, але я набирався життєвого досвіду, мудрості. Мені подобалося те, що була невизначеність, бо міг визначатися я: не було чітких вказівок і треба було самому думати, що робити.

– Як вдавалося справлятися і триматися на початках великої війни?

– Усюди було багато паніки. Але коли почались події у Маріуполі, то багато військових з цього регіону хотіли прорватися до міста, боронити свою землю.

А були і такі, яких дуже лякало те, що бомблять Київ. Вони панікували і казали, що все продано і все програно.

Однак існувала й інша крайність: 10 днів і все закінчиться. Люди реально у це вірили, навіть з-поміж офіцерів старшого складу: «Через 10 днів, два тижні максимум усе закінчиться. У росіян закінчиться бензин». Як у Росії мав би закінчитися бензин? – Мені навіть зараз у це неможливо повірити. Ці різні крайнощі вміщалися в одному маленькому підрозділі.

– А до якої з цих категорій належав ти?

– Я був командиром і намагався усіх тримати разом. Розумів, що ні за які 10 днів війна не закінчиться, але й відразу ми отак просто не програємо. Був упевнений у тому, що у той момент не все так погано і західні партнери допоможуть.

Та й Україна на той момент, хоч і була погано підготовлена, однак готувалась, і знецінювати роботу усіх підрозділів, навіть, депутатів, які щось робили для підвищення обороноздатності, не можна. Я це відчував на собі, оскільки з 2017 року у війську. Тоді нам потрібно було купувати все за свої гроші, навіть шеврони. Але з часом усе почали видавати.

Мені, як то кажуть, зі своєї дзвіниці було видно, що в армії відбуваються зміни на краще, що Україна не програє, ніхто капітуляцію не підпише, тим паче так швидко за кілька місяців, і що Київ так просто не візьмуть. Я був у цьому впевнений. Тому намагався обʼєднувати людей, щоб не було багато конфліктів. В цілому, вважаю, втримати цю згуртованість вдалося.

Найстрашнішим був перший місяць повномасштабної війни, коли люди не знали, що відбувається і не бачили тієї хвилі патріотизму, яка підіймалася серед населення. Коли вони вже це відчули, то військові мали впевненість. До того часто були крайнощі, на фоні яких виникав страх.

– Що тебе тримало і не давало опустити рук, не увійти в одну чи в іншу крайність?

– Найбільше мене тримало те, що я відповідаю за людей, що я офіцер, командир. Те, що займався справами підрозділу, додавало твердості характеру.

Намагався триматись, щоб не було видно, що переживаю, боюся. Плюс у мене не було багато часу, щоб цікавитися новинами, через велику кількість проблем на місці: хтось готувався тікати, хтось – вести оборону до останнього патрона, останньої краплі крові. Тому це все треба було тримати в єдності, та контролювати, щоб все працювало як злагоджений механізм.

– Що для тебе було найстрашнішим на початку Великої війни?

– Найбільшим страхом було те, що зараз почнеться масовий наступ, а люди не підготовлені. Тоді у нас не було усіх технічних засобів, які згодом почали довозити. Дійсно, коли почалася війна, були труднощі з логістикою. Пригадую, найбільше всі боялися, що нас візьмуть у кільце, що всіх продали, що ворог усе про нас знає.

Плюс серед військових поширювалося багато ворожого ІПСО. З початку війни воно було дуже ефективне та активне. Ворог давив військових неправдивою інформацією про те, що якісь бригади повтікали, що генерали застрелилися, полковники повиїжджали за кордон. Звичайно, було різне, і державна зрада зокрема, і це потрібно визнавати. Але не у такому масштабі, як писали російські ЗМІ, і як цю неправдиву інформацію поширювали серед українців. Бувало, що й українські ЗМІ вірили в цю брехню і поширювали її.

Я ніколи не думав, що зупиниться наша логістика. Припускав, що будуть якісь проблеми, але невеликі. Деякі люди боялись, що розпочнеться голодівка. Я знайшов військових у своєму підрозділі, які крали і ховали консерви. Люди боялись голоду, що їх кинуть, що не буде ніякого забезпечення. Я ж вірив у добре. А якщо й станеться облога, то нічого не вдієш, будемо далі з тим щось робити.

Проблема була у тому, що люди сиділи і думали наперед, що вони робитимуть, якщо буде масований наступ, якщо перебʼють усю логістику, але цим вони тільки собі шкодили. Тобто, треба було вирішувати лише наявні проблеми, їх виправляти і менше перейматися за зайве.

– Як до вас ставились місцеві?

– У населеному пункті, де стояли основні сили батальйону, було декілька місцевих жителів. Це були старші люди, ті, кому не було що втрачати, хто не мав близьких родичів, до кого б можна було переїхати.

Пригадую бабусю у Пісках. Коли прилітало біля її хати, ми пропонували виїжджати, звʼязатися з волонтерами, щоб їй знайшли житло. Але вона не хотіла, казала, що тут народилася і хоче померти. Але потім прилетіло у її хату, сталася пожежа, бабусю поранило. Медики з нашого батальйону їй допомогли.

Це було на другий місяць повномасштабної війни. Ми загасили пожежу, жінку врятували. Вона згадала про родичів на Вінниччині і поїхала до них. Зараз, я впевнений, її хати вже немає.

– А як ти потрапив у російський полон?

– Це сталось по-дурному, інакше назвати не можу. 13 серпня 2022 року я поїхав на одну з позицій, де були проблеми. Був черговим по штабу через недостачу офіцерського складу, хоча і був на посаді помічника начальника штабу – начальника розвідки батальйону між Пісками і Красногорівкою. Мені хотілось виїхати кудись, тому погодився на це завдання. На той момент я уже мав поранення, кілька контузій, проблеми з памʼяттю, але повернувся на війну, правда згодом перейшов на більш спокійну посаду, крім основних обовʼязків з розвідки час від часу перевіряв якійсь позиції, спілкувався з людьми.

На тій позиції, як я вже говорив, ми мали проблеми: була розбита одна радіостанція, і тому хлопці спілкувалися за допомогою слабшої рації. Я взяв радіостанцію на заміну, акумулятор і поїхав. Зайшов на позиції тихенько, залишивши водія і ще одного побратима у посадці, щоб не привертати зайвої уваги противника. У бліндажі нікого не було, я не бачив ознак штурму – речі не були розкидані. Тому вирішив піти подивитись в окопи, бо вірив, що хлопці не втекли. І справді, в окопі я побачив військовослужбовця з автоматом. Він був у формі, яку колись нам привозили волонтери, на неї говорили «зелена британка». Почав його розпитувати, за стан справ. Він не зовсім мене розумів, тому сказав, що потрібно іти до командира. Розмовляв він російською. Для мене це не було дивним, бо у нас батальйон на 95% складався з хлопців з ТРО Миколаївської області, які розмовляли російською. Я був без розпізнавальних знаків – шевронів, стрічок. Він теж був без нічого. Тому без остраху пішов з ним до командира. Коли ми підходили, а це відбувалося в окопі, то я помітив людей з автоматами направленими на нас і білими стрічками на рукавах. Тоді зрозумів, що потрапив до ворога.

– Яким був перший контакт з командиром росіян?

– Коли підійшов командир, у моїй голові роїлося тисячі різних думок: тікати, підірвати гранату, дістати пістолет. Але я розумів, що це не варіант, треба почекати. Усвідомив, що не хочу вмирати, а хочу жити.

У мене були моменти, коли думки доходили до того, що суїцид – це найбільш привабливе рішення, але з Божою допомогою ситуація мінялась у кращу сторону, хотілось жити далі. Якось буде, воно загоїться, все налагодиться. І такою надією я тримався.

Російський командир запитав, хто я. У мене у кишені було посвідчення офіцера, тому я одразу сказав правду, що помічник начальника штабу – начальник розвідки першого стрілецького батальйону 56-ої бригади, старший лейтенант Кухар. Він був шокований і поцікавився, чи я контужений. Я відповів: «Ні. Але взагалі-то так. Ну, два рази отримував контузію, може й більше». Він каже: «По тобі видно, що ти контужений». Я зрозумів, що цю тему потрібно розвивати.

Пізніше російський командир поцікавився, що я тут роблю. Я розповів. Він був здивований, що офіцер прийшов до хлопців на «передок», на позицію. Для нього це було щось неймовірне! Ворожий командир після цього звернувся до мене: «Ти сядь. Я тобі зараз дам сигарету. Покури, заспокойся. Не переживай. У житті таке буває, що потрапляєш у полон. Потім повернешся. Зараз все буде погано, тебе відправлять у табір для військовополонених, там підлікують (він думав, що у мене проблеми з головою, – примітка І. Кухаря.), а потім обміняють. Ти повернешся додому і там тобі дадуть медаль».

Я не розумів, що відбувається, бо очікував форсований допит на місці, обдумував, що говорити про позиції, що брехати, але не очікував такого (сміється, – ред.).

– Може, він був шокований, що до нього український офіцер прийшов сам?

– Так, він з того був у шоці. Я зрозумів, що розвідка росіян пішла вперед, а я просто з нею розминувся. Вороги не звернули на мене уваги, бо я був без шевронів і швидко біг. Та й вони не могли уявити, що тут хтось буде, окрім своїх. Тому і позиції були пусті. Інакше там виставили б окремих військових.

А російський офіцер думав, що мене дуже контузило на полі бою і я перебуваю у такому стані, що не знаю, чого і де ходжу, з ким воюю. Є люди, які до такого ставляться з розумінням, бо цей воїн не несе небезпеки, але він воював, тому заслуговує на повагу.

Через те, що у нашій армії багато хто спілкується російською, бувало, плутали сторону: хтось приходив на позиції противника, адже здебільшого по обличчю теж не розпізнаєш, чи українець це, чи росіянин.

– Далі з вами теж так «тепло» поводились у російському полоні?

– Ні, потім не було «теплого» прийому. Але для мене це було навіть краще, бо така доброта лякала, адже усе йшло не так, як я собі уявляв. Я не знав, що мені робити. Коли тебе бʼють, випитують, то якось більш зрозуміло, що відбувається. А коли звертаються спокійно і кажуть «Не переживай! Сядь, покури», то це просто нонсенс!

Багато було дивного у цій ситуації. До прикладу, коли мене схопили, то лишили мої українські сигарети, а їхня ворожа сторона їх цінує, вважає кращими, ніж свої. Також було дивно, що не звʼязували руки. Один молодий російський військовий, років 19-20, підійшов до мене, звернувся на «ви» і попросив закурити. Тоді мені було 22, але виглядав я старше. Я здивувався і спитав, чому він до мене на «ви», я ж взагалі-то полонений. А він каже: «Ну, ви ж офіцер» (сміється, – ред.).

Я вже сам думаю: «Ну, що це таке? Що відбувається?». Усе виглядало, як розіграш. Мозок не міг зрозуміти, як таке можливе!? Зараз, звичайно, такого немає. Лінія фронту є більш стабільною і є більше ненависті з їхньої сторони. Однак військові військових більше розуміють і не всі одразу хочуть вбивати всіх підряд. Є моменти людяності, і таке залишається у декому, навіть якщо він веде життя, сповнене вбивств, страждань, війни.

– Як ти вважаєш, де Бог на війні?

– Бог – усюди. Багато такого траплялося, що прилітав поруч снаряд, а я лишався неушкодженим. Були різні випадки, коли зʼявлялося відчуття, яке зупиняло: «Стій». І поки ти думав, навіщо це робити, куля пролітала там, де ти мав щойно йти.

У кожного, хто довго на війні, таке було. Тільки не кожен це повʼязує з Богом. Справді, є такі моменти, що люди не можуть пояснити логічно. Саме тому бійці на війні, хоч і не довіряють Церкві, не ходять у храм і не збираються його відвідувати, але у Бога вірять, вірять, що у світі є вища сила. Як воно працює, ці люди не розуміють, але визнають і відчувають присутність Бога у своєму житті.

Йдеться про допомогу не тільки у чомусь великому, а й у буденному, коли людина через молитву отримує підтримку, силу, щоб далі боротися, не розчаруватися, не застрелитися.

З Богом у серці у людей зʼявляється надія на краще, що війна закінчиться, що вони обʼєднаються зі своєю сімʼєю, що у них будуть дітки, що побудують будинок. У таких моментах проявляється Божа присутність з допомогою молитви.

– Що з тобою відбувалося далі у російському полоні?

– Потім усе відбувалося більш прогнозовано: тебе бʼють, принижують, намагаються витягнути якусь інформацію.

Я розумів, що перед тим, як щось відповідати, треба протриматися, поки вони (росіяни, – ред.) тебе натовчуть, скільки їм хочеться, поки доведуть до «кондиції». Так ти маєш час обдумати, що говорити, хоча важко це зробити, коли лежиш на підлозі голий і звʼязаний, а тебе бʼють.

Пригадую перший допит, коли мені звʼязаному тикнули карту в лице і питали: «Куди піднімати? Вище чи нижче?» (намагались вивідати, де українські позиції, – ред.). Я відповідав, що не орієнтуюсь у цій карті, надіючись, що так потягну час і моє командування зрозуміє, що потрібно змінювати точки дислокації. Опісля полону я цікавився, як складалися подальші події, але виявилося, що затягування часу не зіграло нам на користь, лише пошкодило моєму здоровʼю. Навіть той самий штаб, де я був, росіяни не знищили. Він проіснував до 2023 року. Своїм досягненням вважаю те, що вдалося надати багато зайвої непотрібної та хибної інформації.

Я думав, що у полоні буде гірше. За бажанням, можна було викрутитися, хоча я перебував у такому становищі, коли однозначно довелося давати якісь координати, інформацію. Звичайно, десь можна було обманути, але треба враховувати, що і вороги дещо знають, тому спеціально ставлять питання, на які мають відповіді.

Найлегше було з представниками військової розвідки. Коли я потрапив до рук МГБ (Министерство государственной безопасности ДНР, – ред.), яке потім стало ФСБ Донецької області, то там було вже дуже важко. Але їх не цікавили питання щодо позицій, а щось про вище (командування, особливості технічних засобів й інші особливі відомості – ред.).

Хочу наголосити на тому, якщо мати віру у щось добре, мати надію на краще, то з Божою опікою все вийде. Я навіть не думав, що стільки допитів витримаю. Я думав, що у мене закінчаться сили і все буде гірше і гірше. Але з Божою допомогою я живий. Я все витримав, переніс. Зараз психологічно більш-менш відновився.

– Що тебе тримало усі ці три роки полону?

– Найбільше мене тримала віра у Бога.

Не хотілося, щоб через мене загинули люди. Я прекрасно розумів, що мої слова ведуть до жертв. Тому доводилось обирати, кого я їм «злию», про кого промовчу, зважаючи на те, що вороги про когось і так знають, а мені треба створити правдоподібність своїх слів. Найгірше було кимось жертвувати. Я дуже радий, що багато з тих, про кого говорив, досі живі, бо по них не прилетіло. Я про це і молився до Бога, бо не хотів, щоб люди через мене вмирали.

Тому я вирішив ще у полоні, що після звільнення піду по духовному напрямку. Не так, що піду зразу у семінарію і буду священником. Ні! Я зрозумів, що Бог мені допоможе, адже допоміг тоді.

Я хотів досягти певних ідейних цілей, і зрозумів, що це можливо лише з Богом. Держава робить своє: змінюються політики, партії і тягнуть до власних інтересів, до матеріального. А тільки Бог веде тебе до чогось ідеального, і Він тебе не кине.

– Чому віра для тебе важлива? Поділись особистим досвідом, як віра допомогла у житті?

– Не можна просто казати: «Я вірю в Бога». Треба щось робити і показувати цю віру своїми ділами: бажанням комусь зберегти життя, проявом любові до побратима, до своєї сімʼї, захистом правди, долученням до чогось зовсім невигідного, але важливого.

Справедливості у цьому світі не буде. Але до неї потрібно тяжіти, і тоді Бог тобі допоможе і захистить. Так, тобі буде дуже тяжко на стороні правди. Коли я був у полоні, то намагався, щоб якомога менше людей загинуло, і Бог мені у цьому допоміг.

У мене були моменти, коли я втрачав памʼять, концентрацію уваги, але зараз я вчуся, у мене все виходить.

– Коли було важко, про що ти з Богом говорив?

– Це було коротке прохання: «Боже, поможи».

На одному з перших допитів, коли я вже просто «відʼїжджав», і було таке відчуття, що ніби стою над собою і бачу себе звʼязаного і голого, мене товчуть ногами, час сповільнюється, я розумію, що ще трішки і мене тут не буде – і тут звернувся за допомогою до Бога, тоді я втратив свідомість, а далі повернувся до тями. Тоді кати дали передихнути. Після цього випадку мені почали більше вірити.

Звичайно, я брехав, мене «палили» на неправді, але все ж у підсумку більше вірили. Я усе це пройшов не заради командування і не заради нагород. Я не хотів, щоб через мене «двохсотилися» мої друзі, товариші, знайомі і люди, з якими я просто колись пив каву коли приїжджав на позиції. У результаті, я зберіг життя собі і багатьом іншим.

Головне – це тримати стійкість. Наполегливість – це великий плюс.

– Що плануєш робити після закінчення навчання в УКУ?

– Це буде щось цікаве. Спокійного, звичайного життя у мене не було і не буде. Хочу якусь активність. Знаю, попереду купа життєвих труднощів.

Невідомо, куди мене закине доля, але однозначно це буде повʼязане з духовним напрямком. Я знаю точно, що Бог єдиний на всі Церкви, і що саме Йому я хочу служити, а в якому форматі це буде відбуватися, час покаже.

ОПЕРАТОР: Стефан Дмитришин

МОНТАЖ: Андрій Папайло

ФОТО: Стефан Дмитришин та з особистого архіву Івана Кухаря