Швейцарський тенісист Стен Вавринка поділився своїми враженнями після завершення виступу на турнірі Ролан Гаррос, де його підтримали численні фанати. У своєму емоційному коментарі спортсмен зазначив, що саме така любов і підтримка з боку глядачів спонукали його продовжувати кар'єру протягом багатьох років. Вавринка підкреслив важливість цих моментів у житті професійного спортсмена, адже вони надихають та додають сил для боротьби на кортах. У матчах на Ролан Гаррос швей
41-річний Стен Вавринка, який провів останній у кар’єрі матч на Ролан Гаррос, поспілкувався з журналістами післяпоразки від Єспера де Йонгау першому колі Відкритого чемпіонату Франції
– Стене, розкажіть про атмосферу та підтримку глядачів на корті Simonne-Mathieu.– Це було неймовірно. Навіть краще, ніж я міг очікувати й заслуговувати. Завершити виступ тут із такою підтримкою та любов’ю від людей – саме заради цього я продовжував грати так довго.
– Останніми днями ми говорили про вас із багатьма гравцями, і практично всі буквально захоплюються вами. Мені цікаво, чи усвідомлювали ви, який вплив мали на тенісистів, які молодші за вас на 10-15 років? І чи здивувала вас кількість теплих слів і проявів підтримки, які ви отримуєте цього року?– Так, звісно, мене завжди дивує отримувати стільки любові й підтримки – від інших гравців, уболівальників і турнірів загалом. Я провів у Турі понад 20 років. Коли був молодим, моєю мрією було просто стати професійним тенісистом, увійти до топ-100 і отримати можливість грати на таких турнірах, але я ніколи не очікував, що зможу досягти настільки багато в тенісі. Водночас я ніколи не ставив собі меж у кар’єрі. Я завжди хотів більшого та намагався рухатися вперед, підштовхувати себе далі, виходити за власні межі й знаходити свій шлях. Тому я щасливий і пишаюся всім, чого досяг за ці роки. Сьогодні було дуже важко. Ніколи не буває легко прощатися з тим, що ти так сильно любиш і чому присвятив усе своє життя, тому, звісно, залишати Ролан Гаррос – дуже непросто.
– Вітаємо вас і дякуємо за ваші неймовірні досягнення та внесок у спорт і теніс. У ваші найкращі роки – 2014, 2015, 2016 – ви, мабуть, були найбільш незручним суперником для «Великої четвірки». Якщо озиратися назад, чи усвідомлювали ви тоді, що творите історію тенісу? Чи вас вела вперед лише чиста любов до гри?– Для мене це завжди було лише про любов, пристрасть і мрію продовжувати змушувати себе ставати кращим. Як я вже казав, я ніколи не ставив собі за мету стати першою ракеткою світу чи виграти Grand Slam. Коли я був дитиною й тільки починав грати, моя мрія полягала в тому, щоб увійти до топ-100, мати можливість виступати на «мейджорах» і великих турнірах. Але я завжди був закоханий у теніс і життя в Турі. Це неймовірне життя – подорожувати світом, грати на найбільших турнірах і виступати перед такою кількістю вболівальників. Тому я ніколи не думав про те, що творю історію тенісу чи намагаюся досягти якогось конкретного рівня або виграти певну кількість титулів. Для мене все завжди було про те, як стати кращим тенісистом, як вийти за власні межі й як навчитися перемагати «Велику четвірку». Тому що саме їх потрібно було обігрувати, щоб вигравати найбільші турніри.
– Думаю, більшість людей, коли згадують вас тут, насамперед думають про фінал проти Новака Джоковича й той рівень тенісу, який ви тоді показали. Ви коли-небудь передивлялися той матч? І що ви відчували, коли демонстрували такий рівень гри проти найсильніших гравців епохи?– Повністю я його точно ніколи не передивлявся, але, звісно, бачив хайлайти, щоб самому потішитися своїм тенісом і своєю грою (усміхається). Іноді дивлюся їх і думаю: “Може, я ще зможу так зіграти?” Але, на жаль, усе не так просто. Неважливо, на якому рівні ви перебуваєте й на якому етапі кар’єри, коли ви всередині цього моменту, то просто живете ним і намагаєтеся показати максимум саме тут і зараз. У той час я не думав: “Вау, я граю неймовірно” чи “це щось особливе”. Я був повністю зосереджений на тому, щоб перемогти першу ракетку світу, найкращого гравця в історії тенісу, у фіналі Grand Slam на Ролан Гаррос – турнірі, фінали якого я дивився щороку до цього. Тож це був особливий момент. Але водночас, коли я виходив на корт, я знав, що маю все необхідне, щоб перемогти Новака. Я був упевнений у своїй ментальності, у своїй фізичній формі й у своєму тенісі. Я знав, що здатен це зробити.
– Через той фінал у 2015 році, а також зважаючи на те, що ви вигравали турніри Grand Slam і в інших місцях, чи відчуваєте ви, що саме цей турнір став для вас по-справжньому домашнім? І чи буде Ролан Гаррос одним із найемоційніших турнірів, із якими вам доведеться попрощатися цього року?– Так, напевно, він буде десь на верхівці цього списку. І не лише через 2015 рік. Саме тут я також грав свій єдиний юніорський турнір Grand Slam і виграв його. Я виріс, дивлячись Ролан Гаррос. Я зі швейцарської франкомовної частини країни, і в той період року моєю мрією було повернутися зі школи, увімкнути французьке телебачення й дивитися теніс до самого вечора. У дитинстві я отримував від цього величезне задоволення. Тоді я дивився на іспанське покоління гравців – це були неймовірні тенісисти. Я сам виріс на ґрунті. До 2003 чи 2004 року я взагалі грав лише ґрунтові турніри, тому що багато виступав в Іспанії. Саме тому для мене Ролан Гаррос завжди буде особливим турніром у порівнянні з усіма іншими.
– Чи є у вас відчуття, що поруч завжди був інший швейцарець, який досягнув ще більшого за вас?– Насамперед я робив усе, щоб завершити кар’єру без жалю, навіть якщо завжди можна знайти якісь дрібні речі, про які можна шкодувати. Коли я прийшов у Тур і там уже був Роджер [Федерер], для мене це стало величезною можливістю. Мати шанс ділити з ним корт, тренування, переймати досвід, вчитися у найкращого гравця світу – це було неймовірно. Він уже був першою ракеткою світу й перебував на вершині. А ще були Кубок Девіса, Олімпіада. Саме завдяки йому в мене також є олімпійське золото. Я загалом дуже позитивна людина й завжди намагаюся дивитися на позитивний бік речей. Тому для мене це була неймовірна можливість – провести 20 років у Турі поруч із Роджером.
– Ви вже знаєте, чим будете займатися наступного року?– Є певні речі, які я вже знаю, але я спеціально залишив для себе багато варіантів. Передусім я хочу якомога краще завершити цей сезон. До кінця року хочу залишатися зосередженим на тенісі, продовжувати жити ним і думати про нього. Якщо я хочу зберігати свій рівень до кінця року, то це для мене дуже важливо. А вже після сезону хочу знайти час, щоб озирнутися на ці 25 років кар’єри й по-справжньому усвідомити цей етап свого життя. І тільки тоді зрозуміти, чим хочу займатися далі, коли переді мною буде цілий день, багато часу й можливість спокійно все обдумати.
– Останні слова на корті ви присвятили Гаелю Монфісу. Ви провели разом у Турі 20 років, і на початку року він теж дуже тепло говорив про вас. Протягом усієї кар’єри ви постійно обмінювалися компліментами. Чому між вами виник такий зв’язок? І чи пам’ятаєте ви матч у Ліоні в 2004 році, ще у кваліфікації, коли ви обоє були зовсім юними?– Тепер, коли ви згадали той матч, так, я його пам’ятаю. Це було дуже давно. Дружбу не потрібно пояснювати – вона просто виникає природно. Його характер, мій характер – ми просто добре ладнали одне з одним. Із роками ми дедалі краще пізнавали один одного. Коли ми були не на корті, то говорили про зовсім інші речі. Ми часто бачилися. Дружбу складно описати словами. Гаель – особлива людина. Думаю, ми з ним схожі в тому, що завжди залишалися щирими й ніколи не намагалися грати якусь роль. Ми дуже добре ладнали та завжди раділи успіхам один одного. І навіть коли грали між собою, між нами ніколи не було справжнього суперництва. Звісно, кожен хотів побудувати якомога кращу кар’єру, але ми щиро раділи перемогам один одного.
А Ліон… Так, це було дуже давно. Доведеться добре напружити пам’ять, але той матч я пам’ятаю. Пам’ятаю, що дуже нервував. Пам’ятаю його стиль гри й те, як він рухався кортом. Для мене це був початок наших кар’єр. Це справді особливі спогади.
– Стене, молодь буквально захоплюється вами. Як думаєте, це пов’язано з тією пристрастю до спорту, яку всі бачать, коли ви виходите на корт?– Так, сподіваюся, що так. Саме це я й намагаюся передати людям. Я завжди роблю все на сто відсотків. Намагаюся бути чесним і насамперед залишатися собою. А з огляду на все, що я пережив на корті, я завжди хотів ділитися своїми емоціями та почуттями з глядачами, людьми й особливо з молодшими поколіннями. Я знаю, як це – почати грати у вісім років, закохатися в цей спорт і мріяти, що одного дня ти теж вийдеш на корт Ролан Гаррос. Коли я дивлюся на молодих гравців і нове покоління, бачу їхні усмішки та те, наскільки вони щасливі бути тут – саме це я люблю найбільше. Оцей зв’язок між людьми.
– Ви говорили про свій особливий зв’язок із цим турніром, але у вас такий самий зв’язок і з французькою публікою. Чи завжди ви відчували цю близькість із французькими вболівальниками? Тому що сьогодні, дивлячись на атмосферу на корті, складалося враження, ніби ви француз. Ви самі це відчували? І як би ви пояснили цей зв’язок?– Думаю, це з’явилося не одразу. Так, мене завжди добре підтримували, і в мене були хороші стосунки з публікою, але справжній зв’язок із французькими вболівальниками, мабуть, сформувався десь у 2014-2016 роках. Для цього потрібен був час – і мені, і публіці. Щоб краще зрозуміти одне одного, зрозуміти, ким я є як людина, і щоб вони почали настільки сильно мене підтримувати.
Якщо подивитися на всі ці роки – не лише на Ролан Гаррос, а й на інші турніри у Франції – підтримка була просто неймовірною. Як ви й сказали, коли я зараз чую, як публіка мене підтримує та підштовхує вперед, я справді почуваюся тут як удома. Це абсолютно особливе відчуття. Саме заради таких емоцій я й продовжував грати до 41 року. Для мене це найщиріші емоції, які тільки може переживати тенісист. Саме вони завжди мене мотивували.
– Коли ми говорили з іншими гравцями, вони згадували не лише ваші вражаючі результати й статистику, а й вашу особистість і характер. Наскільки для вас важливо, що вас поважають не лише як великого тенісиста, а й як людину?– Не думаю, що це викликає в мене гордість, але мені дуже приємно чути такі слова. Як я вже казав, це просто те, ким я є. Я завжди намагався бути чесним із людьми. Думаю, загалом я хороша людина й завжди намагався бути відкритим до інших. Мені дуже пощастило провести 25 років у професійному тенісі. Я був щасливий, тому що мав справжню пристрасть до цього спорту, і хотів передавати людям одну просту річ: завдяки пристрасті, праці й бажанню можна досягти результатів, про які в дитинстві ти навіть не мріяв.
Бути тенісистом – це щось особливе. Ми всі знаємо один одного, тренуємося разом, але водночас залишаємося суперниками. Тому важливо розуміти межу в емоціях і стосунках із друзями та іншими гравцями. Але я завжди був людиною, яка вважала: ми можемо тренуватися разом, часто бачитися й водночас залишатися без зайвої ворожнечі чи ненависті. Можна провести 25 років у Турі й добре ладнати майже з усіма.
Напишіть свій коментар тут
Зберегти моє ім’я, email і сайт у цьому браузері для наступного коментаря.