Старовинні плуги, віялки та млини: у селі Бритівка зібрали музей давніх знарядь праці

У селі Бритівка Білгород-Дністровського району місцевий житель Анатолій Дундук власноруч створив музей просто неба, присвячений історії Бессарабії та праці предків, які освоювали буджацький степ. Старовинні знаряддя праці, відреставровані експонати та історичні банери стали нагадуванням про минуле краю і спробою зберегти пам’ять для майбутніх поколінь. Історією створення музею його власник поділився з журналісткою інтернет-видання «Махала».

Анатолій Дундук — пенсіонер, який щиро любить свій рідний край, де народився і виріс, — Бессарабію. Пам’ять про предків, які важкою та сумлінною працею перетворили голий степ на квітучий край, у його родині передається з покоління в покоління. Ідею створити музей знарядь праці він виношував довгий час, а реалізувати зміг лише кілька років тому.

«У своєму музеї я прагну показати силу духу людей, які були незламними та невтомно працювали на нашій землі. Я створив його біля власного двору. Більшість експонатів купую за власні кошти, а частину мені подарували небайдужі відвідувачі. Для реставрації деяких речей наймаю майстрів, які допомагають повернути їм первісний вигляд. Це найменше, що я можу зробити задля збереження пам’яті про наших предків»,— розповідає власник приватного музею.

За словами пана Анатолія, музей став для нього не просто зібранням старовинних речей, а способом зберегти історичну пам’ять про людей, які освоювали буджацький степ.

«Це збереження історичного скарбу нашого краю — подяка прадідам і колоністам, які виготовляли ці знаряддя праці та годували не одне покоління працьовитих і гідних земляків», — каже він.

Власник музею нагадує, що колись буджацькі степи були дикими й майже непридатними для життя, однак завдяки наполегливій праці минулих поколінь вони перетворилися на родючі землі, які стали справжнім багатством Бессарабії.

У музеї окрему увагу приділено розвитку сільськогосподарської праці та техніки. Пан Анатолій розповідає, що прадіди починали оранку ще до світанку: виїжджали у степ на волах із дерев’яним плугом, брали із собою діжку води та харчі на весь день і поверталися додому лише пізно ввечері. Спочатку зерно висівали вручну, врожаї були невеликими, а хліб жали серпами.

Згодом сільське господарство почало розвиватися більш жваво. У 1838 році почали використовувати коси для косіння, у 1844 році — залізний плуг, а вже у 1849 році з’явилися віялки та механічні молотарки, які працювали за допомогою парових машин на соломі.

Власник музею також розповідає про розвиток місцевого виробництва сільськогосподарської техніки. Так, у Сараті та Арцизі в 1870 році почали працювати перші парові млини, а у 1879 році в Сараті відкрили сталеливарне виробництво та фабрику сільськогосподарської техніки. Там виготовляли плуги, жатки, сівалки, соломорізки, виноградні преси, вози та інший реманент для господарства.

Окремо в музеї згадують і про Білгород-Дністровський, який раніше називали Акерманом. Саме там працювали відомі машинобудівні та ливарні підприємства, зокрема «Агромотор», продукція яких здобувала золоті та срібні медалі на сільськогосподарських виставках.

На одному з банерів пан Анатолій розмістив прислів’я німецьких колоністів: «Перше покоління працює, друге живе в бідності, і лише третє повною мірою насолоджується плодами праці». За його словами, ці слова добре передають життя людей, які колись освоювали бессарабські землі.

Чоловік зізнається, що його засмучує прагнення частини молоді виїхати за кордон і залишити рідний край. Тому, створюючи музей, він мав ще одну мету — привернути увагу молодих людей до історії та краси своєї батьківщини, щоб вони залишалися тут і працювали на благо своєї країни.

На іншому банері він розмістив вірш Миколи Рудика «Бессарабське село моє», у якому звучить щира любов до рідного краю та місцевих сіл.

«У аккерманців є фортеця, а у киян — Хрещатик є, Пересип в одеситів й Молдованка, а в мене є село моє», — йдеться у рядках вірша.

Ще один банер містить коротку інформацію про історію сіл і міст Бессарабії, які колись були збудовані серед степових бур’янів.

Особливою гордістю власника музею є журавель із гніздом для лелек. За словами пана Анатолія, вже багато років поспіль, приблизно з 6 по 10 квітня, сюди повертаються птахи.

Музей привертає увагу як мандрівників, так і місцевих жителів. Люди часто зупиняються біля експозиції, фотографуються та розглядають старовинні речі. Сам пан Анатолій каже, що через стан здоров’я не завжди може виходити до відвідувачів, однак щиро радіє тому, що музей викликає у людей інтерес.

«Щороку я доповнюю експозицію новими предметами, які спочатку реставрую та приводжу до ладу. Мені приємно бачити, як закохані сидять на лавці, яку я відновив, під написом “Я люблю Бессарабію”. Інколи чую, як діти питають: “А що таке Бессарабія?”, а інші їм пояснюють: “Це край, у якому ми живемо”. Дорослі ж часто підходять і запитують, що таке гарман та задають інші питання пов’язані з експонатами мого музею», — ділиться пан Анатолій.

Наприкінці розмови чоловік додає, що саме завдяки силі духу, наполегливій праці та вірі предків буджацький край став родючим і щедрим, а пам’ять про це, на його переконання, необхідно берегти для наступних поколінь.

Фото надані власником музею.