Вручну, як сто років тому: майстер із Косова відроджує мистецтво гуцульських чересів

Автор: Христина Савчин

Юрій Порохіз Косова — один із небагатьох майстрів в Україні, хто сьогодні відтворює справжні гуцульські череси за старими технологіями. Не стилізовані «етно-пояси» для туристичних крамниць, а саме ті череси, які колись носили гуцули в Карпатах — широкі, важкі, оздоблені кольоровим плетінням, металом і тисненням.

І що найважливіше — більшість технологій він буквально відновлював по шматках.

Через музейні зразки, старі світлини, архівні фото й власні експерименти.

Бо людей, які колись знали це ремесло досконало, вже майже не залишилося.

«Майстрів, які виготовляли справжні гуцульські череси, вже немає в живих. Якось так вийшло, що я, можна сказати, чи не єдиний майстер в Україні, який відновлює саме таку технологію».

Юрій каже це спокійно, без пафосу. Але в цій фразі — ціла історія ремесла, яке фактично опинилося на межі зникнення.

Сьогодні більшість поясів «у гуцульському стилі» — це сучасні стилізації. Натомість череси Юрія створюються майже так само,якйпонадсто років тому.

Тут усе вручну: від плетіння шкіри довиготовлення металевого оздоблення.

«Доводилося самому доходити до багатьох речей. У книжках цього нема. Є загальні поняття, але як саме робили такі орнаменти чи плетіння — цього ніхто не описував».

Сьогодні Юрій працює у Косівському державному інституті декоративного мистецтва — завідувачем комп’ютерної лабораторії. Але після роботи починається інша частина його життя — майстерня, де народжуються речі, на які інколи йдуть місяці роботи.

Любов до роботи зі шкірою почалася ще під час навчання.

Юрій закінчив відділення художньої обробки шкіри у Косові. Каже, тоді студентам показували старі роботи й музейні експонати, але повторити щось подібне було майже нереально.

Не вистачало досвіду, знань матеріалу й розуміння технології.

«Коли вчився, нам показували старі зразки, але тоді ще не було розуміння, як це все робиться. Це вже приходить з роками».

Перше замовлення на черес він отримав понад десять років тому.

«Людина просто запитала: “Чи можете зробити черес?” Я кажу: “Ніколи не робив, але давайте спробую”».

Із цього «спробую» почалося ремесло, яке сьогодні знають далеко за межами Прикарпаття.

Коли бачиш роботи Юрія зблизька, найбільше вражає кольорове плетіння.

На перший погляд здається, ніби це вишивка або розпис. Насправді ж кожен елемент — це тонка смужка шкіри, вручну вплетена в основу.

«Люди думають, що це нитки чирозмальовка.Але це шкіра по шкірі плететься».

Для роботи використовують товсту шкіру — від трьох до чотирьох міліметрів. Додають латунні або срібні пряжки, декоративні накладки, тиснення.

Увесьметалевий декор для вузьких гуцульських пасків —букурійок— Юрій виготовляє вручну.

«Це не Китай і не Туреччина. Я сам роблю весь металевий декор».

Окрема складність — сама технологія плетіння.

Традиційно отвори для шкіряних смужок робили не пробійником, а спеціальним долотом.

«Робиться не отвір, а проріз. І саме в цьому найбільша складність».

Кожен черес — це десятки годин ручної роботи, сотні дрібних деталей і постійний пошук нових рішень.

«Якщо зупинитися — почнеш робити просто однакові речі. А мені це не цікаво».

Окремий момент у роботі майстра — співпраця зKalushOrchestraперед їхньою участю у Євробачення 2022.

Саме Юрій створювавчересдля гурту. Каже, спочатку навіть не знав, для кого саме робить замовлення.

«На мене вийшла одна постійна клієнтка й попросила зробити черес у дуже короткі терміни. Тоді ще не було конкретики — кому саме він потрібен».

На роботу дали лише кілька тижнів.

«То були ночі без сну. Це дужетрудоємкаробота. Фізично важка».

Майстер згадує: тоді доводилося буквально жити в майстерні. Різати шкіру, вручнуплести орнаменти, встановлювати метал, працювати до ночі, аби все встигнути вчасно. А вже потім він випадково побачив фотографії з репетицій.

Черес із Косова — на сцені, яку дивляться мільйони людей у всьому світі.

«Потім мені написали: “Косівські майстри — це сила”».

Після виступу гурту інтерес до чересів помітно зріс. Але сам Юрій каже: найцінніше було навіть не це.

«Для мене головне — що люди побачили: ремесло живе. Воно не зникло».

І справді — поки на великих сценах світу звучала українська музика, поруч із сучасними образами там був і шматок старої Гуцульщини.

Річ, яку колись носили гуцули в Карпатах.

Річ, яку майже ніхто вже не вмів робити.

Сьогодні черес багатьом здається декоративним аксесуаром. Але колись його створювали зовсім для іншого.

«Черес у першу чергу придуманий для підтримки хребта».

Гуцули працювали в горах, носили дерево, каміння, важкі речі. Широкий шкіряний пояс допомагав тримати спину й захищав поперек.

А вже згодом череси стали показником статусу.

Чим більше металу, тиснення й кольорового плетіння — тим заможнішою вважалася людина.

«Чим ширший і більш оздоблений пояс — тим вищий статус мав його власник».

Його роботи сьогодні замовляють зі Швеції, Франції, США, Австрії. Серед клієнтів — музиканти, колекціонери, військові. Але сам майстер усміхається: для себе черес він так і не зробив.

«Для себе завжди найдовше».

Каже, після роботи в інституті часу майже не залишається. Тому власні речі створюються роками — по кілька годин вечорами, між замовленнями й роботою.

«Якщо подивитися всі мої роботи — немає двох однакових».

І це, мабуть, найточніше пояснює його підхід. Бо кожен черес тут — не просто виріб. Це місяці ручної роботи, пошуків, помилок і бажання не дати старому ремеслу зникнути остаточно.

Колись гуцульські череси передавали від батька до сина й носили десятиліттями. Сьогодні їх знову створюють у Косові — вручну, повільно, майже так само, як сто років тому.

І поки вечорами в маленькій майстерні пахне шкірою, дзвенить метал і хтось вручну вплітає кольорові смужки в черес, старе гуцульське ремесло все ще живе.

А тут — у руках майстра, який фактично сам тримає цілу традицію від забуття.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА.у Telegram