У ЄС знову постає питання переговорів з Росією і того, хто говоритиме від імені Європи

Європейські столиці повертаються до питання переговорів з Росією на тлі невизначеності американського треку. У центрі цих розмов – ідея спеціального представника ЄС для майбутніх переговорів із РФ та питання, з яким мандатом він міг би виступати і де проходять межі його повноважень.

Про внутрішні консультації в ЄС повідомило американське виданняThe New York Times, описавши обережну, але вже досить предметну розмову між європейськими столицями. У ній ідеться не стільки про сам факт діалогу з Кремлем, скільки про спробу визначити його рамку – хто говоритиме від імені ЄС, на яких умовах і з яким політичним підходом.

Після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році більшість європейських держав практично заморозили політичні контакти з Кремлем. У Брюсселі домінувала позиція, що переговори не мають сенсу, поки Москва не демонструє готовності завершити війну.

Тепер ситуація змінилася не тому, що в Європі почали довіряти Путіну. Причина значно більш прагматична: американський переговорний процес фактично зайшов у глухий кут, а ЄС дедалі більше усвідомлює, що може опинитися перед наслідками домовленостей, у виробленні яких сам не братиме участі.

Особливо показовим став коментар президента Європейської ради Антоніу Кошти, який заявив, що вже обговорює з європейськими лідерами механізм майбутнього представництва Європи на переговорах. Водночас він наголосив: ЄС не хоче “заважати” американському процесу, але має бути готовим до моменту, коли прямий контакт із Москвою стане необхідним.

За цією обережною риторикою стоїть більш грунтовне питання: чи здатна Європа діяти як окремий геополітичний центр, а не лише як союзник США.

Політолог Муджтаба Рахман з Eurasia Groupописуєнинішній момент як помітне охолодження довіри між Європою і Вашингтоном. Йдеться не про розрив і не про кризу союзу, а про більш тонку зміну — відчуття, що американські пріоритети можуть зміщуватися швидше, ніж Європа встигає під них підлаштовуватися, особливо у питаннях війни Росії проти України та майбутніх переговорних форматів.

Після загострення на Близькому Сході та американсько-ізраїльської операції проти Ірану ця тривога лише посилилася. У Брюсселі бачать, що увага Вашингтона розсіюється, а війна Росії проти України перестає бути єдиним центром американської зовнішньої політики.

Одним із перших про це публічно заговорив президент Фінляндії Alexander Stubb. Вінтерв’юіталійській газеті Corriere della Sera він заявив, що Європі настав час починати прямий діалог із Росією, навіть якщо перспективи миру поки залишаються віддаленими.

Пізніше ветеріYle Radio Suomi Стубб підтвердив готовність стати переговорником від ЄС, якщо отримає таку пропозицію. А фінськагазетаHelsingin Sanomat повідомила з посиланням на дипломатичні джерела, що його кандидатура справді активно обговорюється в європейських столицях.

Для самого Стубба це не лише дипломатична тема. Він послідовно вибудовує образ політика, який одночасно належить до жорсткої північної школи безпеки й при цьому готовий говорити про механізми завершення війни.

Його фраза про те, що “якщо тебе немає за столом переговорів – ти можеш опинитися на столі”, швидко стала однією з найцитованіших у європейських дискусіях останніх тижнів.

За цими словами стоїть страх, який у ЄС уже не приховують: якщо Сполучені Штати і Росія домовлятимуться без активної участі Європи, саме європейцям доведеться жити з наслідками цих рішень — фінансовими, військовими та політичними.

Серед можливих кандидатів на роль переговорника також називають Маріо Драґі, колишнього прем’єр-міністра Італії та колишнього президента Європейського центрального банку, Ангелу Меркель, колишню канцлерку Німеччини, Антоніу Кошту, президента Європейської ради, та Каю Каллас, верховну представницю ЄС із закордонних справ і політики безпеки.

Але саме Стубб зараз виглядає одним із найбільш прийнятних варіантів для багатьох сторін.

По-перше, він представляє державу, яка має довгий кордон із Росією та значний досвід співіснування з нею. По-друге, Фінляндія після вступу до НАТО стала символом нового північного підходу до безпеки – жорсткого, але досить прагматичного. По-третє, Стубб має репутацію одного з найбільш проамериканських і водночас найбільш інтегрованих у структури ЄС політиків.

Його біографія теж важлива. Він не асоціюється ані з “старою Ostpolitik”, ані з енергетичною залежністю від Москви, яка довгий час визначала політику Берліна. Для країн Балтії та Східної Європи це принципово.

При цьому Кремль навряд чи сприймає його як зручного співрозмовника. Москва традиційно віддає перевагу політикам старої західноєвропейської школи, які будували відносини з Росією ще до 2022 року.

Показовою стала пропозиція самого Путіна, який заявив, що інтереси Європи міг би представляти Ґерхард Шредер, колишній канцлер Німеччини. У Брюсселі цю ідею фактично висміяли. Кая Каллас назвала Шредера “лобістом російських державних компаній”. Агентство “Факт” вжеписалопро цю ініціативу російського диктатора у світлі оцінок європейських та українських політиків.

У вже згадуваномуінтерв’юСтубба італійському виданню Corriere della Sera журналіст запитує президента Фінляндії, чи не настав час для Європи запустити спільну дипломатичну ініціативу щодо Росії – з урахуванням того, що саме європейські країни тепер несуть основний фінансовий і військовий тягар підтримки України.

Стубб відповідає, що можливі три сценарії розвитку війни: “війна триває; укладається перемир’я, а потім мирна угода; або одна зі сторін зазнає колапсу, ймовірно Росія”. Він додає, що “ідея миру не стоїть на порядку денному принаймні цього року”.

Водночас він прямо визнає потребу політичного контакту: “Якщо політика США щодо Росії та України не відповідає інтересам Європи, як мені здається, тоді ми маємо діяти безпосередньо. Так, настав час починати говорити з Росією”. Але додає, що момент і формат ще не визначені: “Коли це станеться, я не знаю. Ми обговорювали з європейськими лідерами, хто встановить контакт, але поки не знаємо”.

Ключовою для нього є координація всередині Європи: “Найважливіше – щоб усе було скоординовано між нами, особливо між країнами E5 (Німеччина, Франція, Італія, Велика Британія і Польща), а також північними та балтійськими державами”.

Стубб закликає “заспокоїтися і знизити температуру”, пояснюючи, що в сучасній політиці забагато публічної риторики. Він наголошує, що стримування складається з “двох речей: спроможностей і комунікації”.

Він не вважає реалістичним повний відхід США: “Сполучені Штати не підуть з Європи”, бо їм потрібні бази для глобальної проєкції сили. Водночас Європа має взяти на себе більше відповідальності. Його формула – рівний розподіл навантаження: “ми маємо рухатися до 50/50 у розподілі тягаря”.

Про НАТО він говорить як про поєднання двох рівнів – “НАТО і ЄС, національна оборона і колективна оборона”, підкреслюючи, що кожна країна відповідає за власну оборону, а Альянс – за спільну.

Щодо ядерного стримування Стубб підтримує обговорення французької пропозиції: “Пропозиція Франції розширити ядерну парасольку Європи є доброю і її слід розглядати”. Водночас він підкреслює важливість американського ядерного потенціалу і застерігає, що світ опинився в ситуації без нових договорів контролю озброєнь.

На завершення Стубб пояснює, що фінський досвід оборони не є універсальною моделлю, але має елементи, які можуть бути корисними іншим країнам. Війна, за його словами, сьогодні ведеться не лише на полі бою, а й через “торгівлю, тарифи, кібератаки та саботаж інфраструктури”.

І головний висновок він формулює обережно: Європі не обов’язково копіювати фінську модель, але вона має краще підготуватися до багатовимірної природи сучасної безпеки.

У Москві ще недавно наполягали, що справжні переговори можуть вестися лише зі Сполученими Штатами. Європу російська влада розглядала радше як виконавця американської політики.

Тепер риторика стала більш гнучкою. Причина не в тому, що Кремль раптом почав сприймати ЄС як рівного партнера. Росія бачить інше: саме Європа дедалі більше фінансує українську оборону та довгострокову підтримку Києва. Саме європейські країни формують основну архітектуру майбутньої допомоги Україні. Без їхньої участі будь-яка стійка домовленість виглядає малореалістичною.

У цьому сенсі цікавою була оцінка близького до Кремля редактора Костянтина Ремчукова, якийзаявиввиданню The New York Times, що Україна зараз “більше ніж будь-коли перебуває під опікою Західної Європи, особливо Німеччини та Британії”.

Для Москви це означає необхідність працювати не тільки через Вашингтон.

Але це не означає готовності до компромісу. Усередині російського політичного простору залишається впливовою позиція, що будь-які переговори мають лише закріпити військові результати Росії. Саме тому в російських провладних медіа регулярно повторюється теза: те, чого Москва не здобула на фронті, вона намагатиметься отримати за столом переговорів.

У Брюсселі добре розуміють: визначити переговорника набагато легше, ніж сформулювати спільну позицію.

Саме це зараз і стає головною проблемою.

Для країн Балтії будь-які переговори з Кремлем без чітких гарантій безпеки виглядають небезпечними. Прем’єр-міністр Естонії Крістен Міхал  прямо попередив, що Росія намагатиметься отримати за столом те, чого не може досягти військовим шляхом.

Для частини південних і західноєвропейських держав питання виглядає інакше. Там дедалі сильніше відчувається виснаження війною, економічний тиск і страх перед довготривалою нестабільністю.

Тому головна дискусія в ЄС зараз точиться не навколо прізвищ, а навколо кількох значно складніших питань.

Чи може Європа вести переговори, не послаблюючи підтримку України? Чи існують умови, за яких діалог із Кремлем не буде сприйнятий як визнання російських завоювань? І чи здатен сам Євросоюз сформулювати єдину позицію, коли навіть усередині союзу бачення завершення війни різняться?

Не випадково речниця Єврокомісії Паула Пінью сформулювала головну дилему максимально прямо: “Важливіше не хто, а що саме ми хочемо сказати Росії”.

Саме ця фраза, схоже, і визначає нинішній стан європейської дискусії. ЄС ще не обрав переговорника. І, можливо, поки навіть не вирішив, чи готовий до самого переговорного процесу.