Фільм "Фіорд", який здобув визнання на Каннському кінофестивалі, став однією з найзначніших кінематографічних подій року. Режисер стрічки, відомий своїм унікальним стилем і глибоким підходом до розкриття людських переживань, знову підтвердив свій статус майстра сучасного кіно. Сюжет фільму обертається навколо складних стосунків між персонажами, які опиняються в умовах природної краси та ізоляції. Це створює контраст між зовнішнім сві
"Золоту пальмову гілку" Каннського кінофестивалю здобув фільм "Фіорд" румунського режисера Крістіана Мунджіу, який розповідає про соціальну кризу, зіткнення культур і несвободу.
Румунський режисер Крістіан Мунджіу, який здобув "Золоту пальмову гілку" у 2007 році за драму "4 місяці, 3 тижні і 2 дні", повернувся до Канн з новою непростою, але дуже важливою стрічкою — "Фіорд". Це історія про імміграцію, ворожість і зіткнення культур, що розгортається у віддалених районах Норвегії. У фільмі зіграли номінанти на "Оскар" Ренате Рейнсве та Себастіан Стен. Картина вийшла багатошаровою, тонкою й неоднозначною — без сумніву, це один із найкращих фільмів Каннського фестивалю цього року.
У центрі сюжету — родина Георгіу: румун Міхай (Себастіан Стен), його норвезька дружина Лісбет (Ренате Рейнсве) та їхні п’ятеро дітей. Після смерті матері Міхая сім’я переїжджає з Румунії до Норвегії, щоб бути ближче до родини Лісбет. Спочатку все здається майже ідилічним: сусіди привітні, діти адаптуються до школи, а нове життя сприймається спокійним і безпечним. Завдяки точним і майже казковим кадрам гір, озер і будиночків ніби з листівок Мунджіу та його надзвичайно талановитий оператор Тудор Владімір Пандуру створюють атмосферу справжньої казки.
Проте під поверхнею швидко наростає напруга. Лісбет працює медсестрою і є глибоко віруючою християнкою. Її релігійність викликає дискомфорт у колег, а Міхай – стриманий, суворий чоловік, який здається людям підозрілим. Міхай, авіаційний інженер, який через переїзд змушений працювати в ІТ, грає на піаніно церковні гімни, викликаючи здивування в колег-атеїстів. Їхні діти моляться та виховуються в суворій дисципліні, хоча нова подруга й однокласниця Ноора (Генрікке Лунд Олсен) починає пробуджувати бунтарські настрої у двох старших дітей – Елії (Ванесса Чебан) та Еммануеля (Джонатан Кіпріан Бреазу). І що більше норвежці дізнаються про родину Георгіу, то сильніше їх дратують "чужі" звички та спосіб життя.
Одного дня Елія приходить до школи з червоним синцем на обличчі. Знаючи про її батьків, учителі одразу припускають, що це вони її вдарили. Коли дівчинку питають, чи застосовують батьки фізичне покарання, вона відповідає, що так – іноді вони можуть шльопнути її по сідницях, якщо вона погано поводиться.
Без вагань і в атмосфері моторошного спокою відповідальні особи вирішують залучити службу захисту дітей. Поліцейський приходить поговорити з Міхаєм про те, як саме він карає своїх дітей. А в одній із найболючіших, найшоковіших і водночас дивно стриманих сцен фільму Лісбет повідомляють, що її дітей забирають задля їхньої безпеки – не лише Елію, а всіх п’ятьох, включно з немовлям, яке вона ще годує грудьми. Обличчя Рейнсве змінюється від нерозуміння до заціпенілого жаху, тоді як за вікном майорить норвезький прапор. Їй нагадують: саме так працює закон про безпеку дітей у її рідній країні.
Сцена, у якій її розлучають із немовлям, — ще один акторський шедевр. Міхай спостерігає крізь вікно, яке точно кадрує момент, коли Лісбет саджає дитину в машину й безсило відступає назад, поки авто від’їжджає. Ми не бачимо облич Стена чи Рейнсве, але кожен рух їхніх тіл передає відчуття абсолютно розбитого серця. Саме тоді фільм перетворюється на емоційно виснажливу драму про межі толерантності, культурні конфлікти та право батьків виховувати дітей відповідно до власних переконань.
Батьки починають боротьбу. Лісбет відвідує курси для батьків, Міхай проходить терапію з контролю гніву, а дітей, яких розмістили в різних прийомних сім’ях регіону, вони можуть лише навідувати. Діти також хочуть повернутися додому, але перед цим мають відбутися повне розслідування та суд. Коли Лісбет питає, чи можна передавати її грудне молоко немовляті, їй відповідають, що це треба узгодити з "матір’ю" — маючи на увазі нову прийомну матір дитини.
Вражає і те, наскільки делікатно працює Мунджіу. Ми ніколи не бачимо ймовірного насильства в родині й змушені самі вирішувати, чи було воно взагалі і наскільки серйозним. Коли під час суду згадують минулі інциденти, включно з тими, які ми бачили на власні очі, нам так само важко точно пригадати кожну деталь, слово чи жест — так само, як і самій родині Георгіу. І батьків теж не показують святими: ми часто бачимо темніший бік Міхая — він схильний до різких спалахів гніву, відповідає на запитання замість дружини й має холодну, загрозливу манеру. Але чи означає це автоматично, що він жорстокий?
Мунджіу не дає простих відповідей. Фільм постійно ставить глядача перед моральними дилемами: де проходить межа між релігійним вихованням і фанатизмом? Чи може іммігрант зберігати свою культуру в новій країні, якщо вона суперечить місцевим цінностям? І чому однакову поведінку різних людей суспільство оцінює по-різному?
Себастіан Стен тут майже невпізнаваний: лисіюча голова, борода, окуляри, важкий акцент і стримана манера гри створюють образ людини, яку складно зрозуміти до кінця. Помітно, що діти його бояться, і в його поведінці є проблиски нестабільності, які змушують повірити, що він здатен на те, у чому його звинувачують. Але водночас очевидно, що він щиро любить свою сім’ю та піклується про неї. Актор майстерно поєднує всі ці суперечності в образі виснаженого, замкнутого й абсолютно правдоподібного чоловіка, за якого хочеться вболівати, навіть постійно сумніваючись у його методах і мотивах. Водночас Ренате Рейнсве демонструє надзвичайно сильну й тиху акторську роботу — її героїня поступово опиняється на межі психологічного виснаження.
Є рідкісний момент надмірної прямолінійності під час суду, коли адвокат подружжя занадто відкрито озвучує ці теми, але загалом усі ці питання порушуються без нав’язування оцінок чи моралізаторства. Одна з нових прийомних матерів дітей свідчить, що їм не дозволяли слухати сучасну музику, танцювати, дивитися YouTube, грати у відеоігри чи мати власні телефони. Це жорстокість чи просто вибір батьків? І що робити з норвезькими батьками, яких ми бачимо поруч із Георгіу, — вони теж зляться на своїх дітей і зриваються на них, але не стикаються з жодними наслідками?
Попри дещо повільний початок, після зав’язки фільм тримає у напрузі до самого фіналу. "Фіорд" — це стрічка, яка не відпускає ще довго після перегляду й змушує переосмислювати побачене.