Сергій Бортнік, волинський захисник, який служив у складі Збройних сил України, став символом незламності та мужності для своєї родини і громади. Після того як його визнали загиблим під час бойових дій, рідні не втратили надії на те, що Сергій може бути живим. Його історія привертає увагу до проблеми військових зниклих безвісти та викликів, які стоять перед їхніми близькими. Сергій був молодим чоловіком із великою мрією – захищати свою країну від аг
Минають уже майже чотири роки від того страшного дня − 25 травня 2022 року, коли родина Бортніків із Куликович на Волині втратила свого сина, чоловіка, батька та брата.Сергій Миколайович, якому на той час було 44 роки, зник безвісти під час артилерійського обстрілу, виконуючи бойове завдання на Донеччині.Маневицький районний суд визнав його загиблим, однак рідні Героя й досі не втрачають надії на його повернення.
Спогадами про Героя поділилося видання «Нова доба».
До служби в Збройних Силах Сергій Бортнік працював далекобійником. Коли на початку повномасштабної війни він отримав повістку, не скористався відстрочкою як багатодітний батько. «Хто повинен йти на війну, як не ті, хто має дітей?» − сказав він. Важкою була розлука з донькою, двома синами, дружиною та мамою, але вже 16 березня 2022 року він став у військовий стрій.
− Після строкової служби Сергій залишався на контракті, а потім працював водієм, їздив рейсами по Україні, буваючи вдома лише на вихідні. Коли пішов служити стрільцем у 110-ту окрему механізовану бригаду імені генерал-хорунжого Марка Безручка, мав звання молодшого сержанта, − розповідає його дружина Галина Володимирівна.
Коли Сергій Миколайович вирушив на фронт, вона залишилася сама з трьома дітьми: старшій доньціБогданітоді було шістнадцять років,Миколі− 14 років, аСтаніславові− тринадцять.
− Дуже важко було прийняти це і мені, і дітям, які безмежно любили тата… Але я постійно відчуваю його присутність поруч. Коли трапляються труднощі, він сниться мені, − ділиться пані Галина.
Любов Сергія і досі підтримує сім’ю. Він одружився у 28 років із Галиною, якій тоді було 19. У подружжя народилося троє дітей, яких батько безмежно любив.
Кожен із дітей обрав свій шлях. Донька Богдана навчається в Національній академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. Микола здобуває освіту в Луцькому національному технічному університеті на спеціальності «Міжнародні економічні відносини». Молодший Станіслав навчається в Технічному фаховому коледжі ЛНТУ на спеціальності «Транспортні технології», успадкувавши любов батька до машин.
− Сергій був водієм від Бога, і це передалося Станіславу. Усі мої діти дуже відповідальні та свідомі. Можливо, їх загартувало життя… Два роки тому ми переїхали до Луцька, щоб вони могли здобувати освіту, а я влаштувалася там на роботу, − розповідає пані Галина.
У Куликовичах мешкає 76-річна мама Героя −Тетяна Олексіївна,яка давно овдовіла. Сергій був середнім із п’яти її синів.
− Не всі розуміють наш біль, не всі розуміють сльози дітей, коли вони бачать когось схожого на тата… Але я почала більше вірити в Бога, відчувати Його підтримку та допомогу добрих людей, які додають нам сили пережити втрату. Ми вже згадуємо Сергія з усмішкою та вдячністю, хоча кожен спогад болить… Кажу дітям, що тато завжди з нами, бо він у наших серцях і думках, − говорить вона.
Найбільша мрія родини − щоб Сергій повернувся й побачив, якими дорослими стали його діти. Та минуло майже чотири роки, як він не вийшов із поля бою…
Вічна слава і світла пам’ять Герою Сергію Бортніку! Він не поруч зі своїми рідними, але кожен їхній день сповнений молитвами та любов’ю до нього й вірою в диво.
Фото з архіву сім’ї БОРТНІКІВ