У Чернівцях пенсіонерка з Сєвєродонецька, яка пережила важкі часи війни та вимушеної евакуації, знайшла своє покликання у волонтерстві. 70-річна жінка, попри вік і труднощі, активно долучилася до допомоги людям, які постраждали від конфлікту на сході України. Вона розповідає про те, як змінилися її життя та погляди після початку військових дій. Спочатку вона не могла повірити в те, що доведеться залишити рідне місто. Однак об
Пенсіонерка із Сєвєродонецька Лідія Дмитрівна знайшла прихисток у Чернівецькому обласному центрі соціально-психологічної допомоги. Попри поважний вік, вона господарює в інклюзивній теплиці закладу, плете маскувальні сітки та сортує гуманітарну допомогу для мешканців прифронтових регіонів За плечима цієї невтомної жінки — місяць у підвалах, три години під обстрілами біля розбитого АТБ та евакуація через усю країну з велетенським рудим котом у дорожній сумці.
Про початок війни, виїзд, життя у Чернівцях і важливість евакуації з прифронтових регіонів Лідія Дмитрівна розповіла журналістамВчасних Новин.
У великій сучасній теплиці від Міжнародної організації з міграції, що знаходиться на території Чернівецького обласного центру соціально-психологічної допомоги, тепло й тихо. Тут встановили ящики для розсади та облаштували рівну тверду підлогу, щоб могли вільно заїжджати люди з інвалідністю на кріслах колісних.
Сьогодні у теплиці господарюють три жінки. Вони обережно, наче кришталь, переносять тонку розсаду перців із пластикових стаканчиків у підготовлені лунки. Серед них — Лідія Дмитрівна. Вона бережно пригортає корінець перцю, розправляє плечі й усміхається. Садівництво для неї — це не про майбутній врожай, а про можливість відпочити, підтримати інших та хоча б на кілька годин вимкнути думки про війну.
“Ми з ними балакаємо, з рослиночками, щоб вони гарно в нас росли. Воно ж все живе, все розуміє, тому треба тільки з любов’ю. Не могли дочекатися, коли весна буде і сонечко вийде. Ми дуже це любимо. Робота на землі заспокоює, відволікає від важких думок”, — каже Лідія Дмитрівна, обережно обтрушуючи руки від ґрунту.
Життя жінки в рідному Сєвєродонецьку розкололося в один момент — о шостій ранку 24 лютого, коли телефонний дзвінок подруги змусив вийти з реальності: “Почалася війна”.
Місто опинилося під ударом дуже швидко, адже колони російської техніки сунули з боку лінії зіткнення. Родина щодня ловила новини через старий радіоприймач, намагаючись зрозуміти, де зараз фронт. Син із дружиною та двома маленькими дітьми виїхали щойно стало відомо, що ворог підійшов до Лисичанська. Батьки самі наполягли на виїзді, побоюючись за життя малечі, а самі залишилися в місті.
“Я синові тоді сказала: “Синку, у тебе двоє дітей, треба їхати. Раптом прийдуть ці крокодили — нам усім гаплик, а тобі особливо”. Вони зібралися мовчки й поїхали, а ми з чоловіком залишилися. Потім біля нашого будинку розірвався снаряд, ми переїхали на квартиру сина, сподівалися пересидіти. Але куди там… Одну ніч я взагалі не спала. Дивлюся у вікно, а там летять і летять ракети. Одна, дві, п’ять, десять… Боже, скільки їх летіло, усе небо палало! Вранці я встала, подивилася на цей жах й кажу чоловікові: “Вставай, збираємося, тут ми не виживемо”, — згадує вона.
Тікаючи з міста, діти залишили батькам великого кота. Спеціального пластикового боксу для тварин пенсіонери не мали, тож діяти довелося експромтом. 28 березня 2022 року кота просто посадили у велику дорожню сумку, куди прихопили документи та мінімум найнеобхіднішого одягу.
“Кіт у нас такий великий, рудий, як мейн-кун. Коли я подзвонила невістці в паніці й запитала, що з ним робити, вона від страху крикнула: “Та викиньте його!”. Але, Боже збережи, викинути живу душу? Посадила його в сумку, взяла документи, і ми пішли”, — згадує Лідія Дмитрівна.
Погода зустріла їх мокрим снігом та щільним обстрілом. Ховатися довелося у під’їзді, потім у підвалі місцевого магазину АТБ. Росіяни тоді вщент розбили ринок, який був буквально за десять метрів від їхнього сховища.
“Приїжджав тодішній керівник області Сергій Гайдай, казав, що автобуси спочатку вивезуть дітей із Рубіжного, а потім повернуться за нами. Ми чекали години три під постійними вибухами, ховалися по під’їздах сусідніх будинків. Зрештою прибули два автобуси, нас розділили — жінок та людей з інвалідністю в один, а чоловіків в інший. Коли виїхали, аж тоді вперше видихнули: “Фух, слава Богу”, — розповідає жінка.
Евакуація перетворилася на довгий марафон через усю країну. Спочатку людей автобусами довезли до залізничної станції Золотарівка, звідти — до Слов’янська, а вже там пересадили на евакуаційний потяг.
“Ми їхали в повну невідомість. Потяг летів уночі як божевільний. На залізничних станціях усі таблички були заклеєні або закриті чорними пакетами. Ми питали у провідниці, куди нас везуть, а вона лише плечима знизувала. Мій бідний кіт від такого стресу за всю дорогу жодного разу не няукнув, не пив і не їв нічого”, — згадує жінка.
Для літного подружжя ця дорога стала важким випробуванням, адже чоловік Лідії Дмитрівни мав важку форму цукрового діабету, пересувався з паличкою, а на ногах через хворобу відкрилися глибокі рани. Першу масштабну допомогу родина відчула лише на львівському вокзалі.
“Коли приїхали до Львова, нас дуже тепло зустріли волонтери. Дали гарячої їжі, нагодували навіть кота. У мого чоловіка сильно текли рани на ногах, він ледь йшов. На вокзалі медики розгорнули спеціальний пункт, де йому поміряли цукор, обробили ноги та дали безкоштовні ліки. А коли вночі почалася повітряна тривога і нас вивели на перон, волонтери одразу закутали нас теплими пледами. Велика їм за це подяка”, — згадує Лідія Дмитрівна.
До Чернівців родина діставалася приватними перевізниками, адже сюди раніше змогли виїхати їхні діти. На буковинському вокзалі літніх людей зустрів волонтер Володимир. Саме він допоміг знайти прихисток в обласному центрі соціально-психологічної допомоги.
Лідія Дмитрівна згадує: коли вони вперше зайшли до місцевої їдальні, у них не було навіть власної ложки чи тарілки — усе майно залишилося в розбитому Сєвєродонецьку. Проте персонал закладу та міжнародні благодійники швидко забезпечили їх усім необхідним: від посуду та теплих ковдр до щоденного гарячого харчування. Отримавши безпечний дах над головою, жінка вирішила, що не може просто сидіти склавши руки.
“Мені тут добре, я постійно зайнята. У мене зараз така бурхлива діяльність, якої навіть у молодості не було. Я стала волонтеркою в громадській організації “Крик душі”. Ми плетемо маскувальні сітки для військових, збираємо посилки на фронт, влаштовуємо благодійні ярмарки та збираємо донати для військових. Також сортуємо одяг, взуття та продукти, які надходять з-за кордону, а наші координатори потім везуть цю гуманітарну допомогу машинами на схід, ближче до фронту”, — розповідає Лідія Дмитрівна.
Сьогодні Лідія Дмитрівна впевнено почувається в Чернівцях, але її серце болить за тих, хто досі відмовляється виїжджати з прифронтових міст і селищ. Жінка на власному досвіді знає, що таке виживання під постійним вогнем, і переконує: жодні стіни чи накопичені речі не варті того, щоб ризикувати життям. Особливо — життям дітей, чия психіка руйнується від кожного вибуху. Вона закликає людей не вірити фейкам про те, що переселенців ніде не чекають.
“Люди добрі, кидайте все й виїжджайте, особливо якщо у вас діти. Ми самі місяць просиділи в підвалі й знаємо, що це таке. Не забирайте в дітей дитинство. Все, що ми нажили за життя — будинки, огороди, кози, ганчір’я — це все прах. Головне — це життя, особливо дитяча психіка. Діти повинні рости без цієї травми, вони не мають щодня чути вибухи. Моя внучка якось каже: “Бабусю, тихо, дрон летить”. У мене сльози на очі навертаються від цих слів. Діти не повинні впізнавати звуки дронів, це ж залишається травмою на всю доріжку життя. Не тримайте їх там під обстрілами, збирайтеся й їдьте. На заході України ніхто нікого камінням не закидає через мову, все це вигадки. Нас тут зустріли як рідних, ми ні в чому не маємо потреби, тому рятуйте життя своїх близьких”, — крізь сльози підсумовує Лідія Дмитрівна.