Перший трофей Шахтаря: 65 років тому "гірники" виграли Кубок СРСР

Сьогодні в активі Шахтаря є 41 виграний турнір. А колись все починалось з перемоги в розіграші Кубку СРСР 1961 року.

65 років тому скромний клуб з українського обласного центру в фіналі несподівано завдав поразки віцечемпіону СРСР, грізному московському Торпедо. А наступного року гірники знову виграли почесний трофей і довели, що їх успіх не був випадковим ексцесом.

Кубок СРСР 1961 року був двадцятим за ліком турніром, що проводився з 1936 року (перший володар – Локомотив, Москва). Декілька розіграшів не відбулись через радянсько-німецьку війну.

Станом на 1961 рік Кубок СРСР вигравали 7 команд: Спартак (6 разів), ЦСКА (4), Торпедо М (3), Динамо М (2), Локомотив (2), Зеніт (1), Динамо К (1).

Ленінградський Зеніт став першою командою не з Москви, що виграла Кубок (1944). Динамо Київ стало першою українською командою, що виборола почесний трофей (1954). Волею долі тренером того Динамо був Олег Ошенков, який потім керував Шахтарем у 1961 та 1962 роках.

Відзначимо, що у фіналі Кубку 1961 грала команда Шахтар з міста Сталіно – саме так з 1929 року називалось шахтарське місто Юзівка на Донбасі. І станом на день фінального матчу, 29 жовтня 1961 року, то ще було Сталіно.

Адже 17-31 жовтня пройшов XXII з'їзд КПРС, який підсилив заходи боротьби з культом особи Сталіна, розпочаті XX з'їздом в 1956 році. Саме після XXII з'їзду були перейменовані міста та об'єкти в СРСР, названі на честь Й. В. Сталіна, демонтовані пам'ятники, а його тіло винесене з мавзолею.

Так, 9 листопада 1961 року місто Сталіно було перейменовано на Донецьк. Кубкову перемогу Шахтаря вже встигли відсвяткувати під старою назвою…

До 1961 року Шахтар тричі доходив до півфіналу Кубку СРСР: у 1951 (поразка від команди м. Калініна – 0:1), 1953 (поразка від Динамо М – 0:1) та 1960 (поразка від Динамо Тбілісі – 1:2). У фіналі гірники грали вперше.

Суперник Шахтаря у фіналі був максимально грізний – московське Торпедо, яке у попередньому сезоні (1960) зробило дубль, зламавши гегемонію Спартака, Динамо та ЦСКА у чемпіонатах СРСР. На рахунку Торпедо вже були три Кубки СРСР (1949, 1952, 1960).

Під орудою тренера Віктора Маслова команда спромоглась пережити втрату геніального форварда Едуарда Стрєльцова, засудженого на 12 років тюрми за звинуваченням у зґвалтуванні (1958), та досягти найбільших вершин. Зірками того Торпедо були Віктор Шустіков, Валерій Воронін, Валентин Іванов, Геннадій Гусаров, Слава Метревелі.

Одним з провідних гравців був захисник Леонід Островський, який згодом став зіркою київського Динамо. Того самого Динамо, яке у чемпіонаті СРСР 1961 року відтіснило Торпедо на друге місце, здобувши свій перший всесоюзний титул.

Автозаводці (як називали торпедівців радянські спортивні журналісти, бо Торпедо було клубом знаменитого автобудівного заводу імені Лихачова, або ЗіЛ) вважались беззаперечними фаворитами фіналу Кубку СРСР 1961.

Існує інформація, що нібито керівники радянського футболу були настільки впевнені у перемозі столичного клубу над командою з українського обласного центру, що у почесних дипломах володарям Кубку заздалегідь були написані прізвища гравців Торпедо…

Шахтар до того зоряного фіналу пройшов вельми непростий шлях. Тренер Олег Олександрович Ошенков, який 1952 року привів Динамо Київ до срібла першості СРСР, а 1954 виграв Кубок, прийняв команду гірників у липні 1960 року, змінивши Костянтина Щегоцького.

Він радикально оновив склад команди: зі старих кадрів залишились лише захисник В'ячеслав Аляб'єв та форвард Валентин Сапронов. Тренер включив до основи групу молодих гравців, переважно – вихідців з донбаських клубів, які нещодавно долучились до Шахтаря; підняв їх психологію та впевненість у собі, налагодив взаємодію між окремими ланками команди та навчив колектив вміло використовувати сильні сторони у своїй грі.

Капітан Шахтаря Володимир Сальков згадував:

"Наш тренер твердо ставив мету й відповідно підбирав гравців. То були бійці, які діяли самовіддано, з повною віддачею. Класом виділявся, мабуть, один – центральний захисник Снєгирьов. Ми грали і тренувались не за страх, а за совість".

Довідник "Всё о футболе" (1970) вказував:"Багато років Шахтар демонстрував вольову, швидку, але дещо прямолінійну гру з силовим акцентом". Це якраз про часи Ошенкова. Команда тоді починала грати за новомодною бразильською схемою 4-2-4.

У першому сезоні Олега Ошенкова в Шахтарі клуб посів 17-те місце у чемпіонаті СРСР і був змушений грати перехідні матчі за право залишитись у класі А (тодішня вища ліга) з переможцем чемпіонату УРСР Металургом (Запоріжжя). Програвши у Запоріжжі 0:1, гірники вдома виграли 2:0 та зберегли прописку у вищому дивізіоні.

У порівнянні з чемпіонатом 1959 року Шахтар скотився відразу на п'ять сходинок, але Ошенков залишився на тренерському містку – завдяки вдалому виступу в розіграші Кубку СРСР, який тоді через всілякі негаразди розтягнувся майже на 17 місяців: розпочався в червні 1959-го, а фінішував лише в жовтні 1960-го. Шахтар почергово переміг Спартак (Херсон), ростовський СКА, Спартак (Вільнюс) та дістався півфіналу, де поступився Динамо (Тбілісі) лише у додатковий час (1:2).

Довіру керівництва Ошенков виправдав вже наступного сезону – здобувши перший всесоюзний трофей Шахтаря.

Шлях Шахтаря до фіналу Кубку СРСР 1961 виглядав наступним чином.

На стадії 1/32 фіналу гірники 30 липня обіграли Динамо (Хмельницкий) у гостях – 2:0. У 1/16 фіналу 10 серпня здолали у Фергані місцевий Спартак – 3:0. 8 жовтня дома у Сталіно в матчі 1/8 фіналу помстився Динамо (Тбілісі) за минулорічну поразку у півфіналі – 3:2.

18 жовтня у 1/4 фіналу також вдома "гірники" переграли Хімік (Сталіногорськ) – 3:1. Після виходу до півфіналу 10 гравців отримали звання "Майстер спорту СРСР". На той час єдиним майстром спорту в команді був 29-річний форвард Валентин Сапронов, який грав за Шахтар з 1952 року.

Також за це досягнення Президія Сталінської облради Спілки спортивних товариств представила старшого тренера команди Олега Ошенкова до звання заслуженого тренера СРСР, а тренера команди Євгена Шпиньова – до звання заслуженого тренера УРСР.

У той час півфінали та фінал Кубку СРСР проводились у Москві у форматі міні-турніру на Центральному стадіоні ім. Леніна. В'ячеслав Аляб'єв згадував, що делегацію Шахтаря поселили навіть не в готелі, а безпосередньо на стадіоні, встановивши ліжка у приміщенні на другому ярусі. Мабуть, господарі були впевнені, що донеччани не затримаються у столиці надовго.

25 жовтня Шахтар зіграв проти ленінградського клубу класу А Адміралтієць та впевнено переміг – 3:0. Голи забили Олег Колосов та Юрій Захаров (2). До речі, саме Адміралтієць вибив з того розіграшу Кубку київське Динамо (1/ 8 фіналу, 2:1).

Але це відбулось, коли Динамо на всіх парах летіло до свого золота у чемпіонаті, тому кубковий матч просто злили, відправивши до Ленінграду на матч суто резервний склад (бо вже за два дні мали приймати у Києві Локомотив у чемпіонаті, за 5 турів до кінця турніру).

26 жовтня у другому півфінальному матчі московське Торпедо обіграло інший ленінградський клуб Зеніт – 2:0. Голи забили Валентин Іванов і Слава Метревелі. Якщо на матч Шахтаря з Адміралтійцем на стадіон прийшли 5 тисяч глядачів, то на півфіналі Торпедо – Зеніт зібрались 25 тисяч.

А на фінал 29 жовтня на арені в Лужниках зібралось 100 тисяч уболівальників. Один з провідних арбітрів радянського футболу Кестутіс Андзюліс вивів на поле Торпедо і Шахтар.

Українська команда вийшла у наступному складі: воротар – Борис Стрєлков; захисники – Микола Головко, Геннадій Снєгирьов, В'ячеслав Аляб'єв: півзахисники – Дмитро Мізерний, Володимир Сальков (капітан); нападники – Анатолій Родін, Олег Колосов, Юрій Ананченко, Юрій Захаров, Валентин Сапронов.

Шахтар грав у новій оранжево-чорній формі, яку запровадили того року. Відтоді вона стала класичною. На гру "гірники" вийшли у бойовому настрої. Вони були сконцентровані, рішучі й по-спортивному злі. А ось торпедівці цього дня так і не зіграли у свій звичний футбол: почали дуже повільно, а коли схаменулись, суперників уже було не зупинити.

Гра розпочалася з атаки футболістів Торпедо, але вже на 1-й хвилині гірники встигли провести результативну контратаку, і Анатолій Родін відправив м'яч під поперечину воріт Анатолія Глухотка.

Автозаводці кинулися відіграватись, але надійно грали оборона та голкіпер "гірників". Під завісу першого тайму москвичам все ж таки вдалося відновити рівновагу в матчі: з правого флангу Геннадій Гусаров віддав передачу на Славу Метревелі, і той забив у дальній кут воріт Шахтаря.

Після перерви футболісти Торпедо продовжили свої атаки, але гірники захищались дисципліновано та самовіддано. На 64-й хвилині московський воротар Анзор Кавазашвілі, який за 4 хвилини до того замінив травмованого Глухотка, помилився на виході, і Юрій Ананченко вразив ворота Торпедо.

На 70-й хвилині гірники розіграли гарну комбінацію за участю Родіна та Юрія Захарова, на її завершальній стадії Ананченко головою забив третій гол. Рахунок 3:1 не змінився до кінця зустрічі, по завершенні якої голова Федерації футболу СРСР Валентин Гранаткін вручив капітанові Шахтаря Володимиру Салькову почесний трофей – кришталевий Кубок СРСР.

Не виключено, що торпедівці трохи зверхньо поставились до своїх суперників, з якими вони у тому сезоні двічі зустрічались у чемпіонаті СРСР та обидва рази перемогли – 1:0 та 3:0.

Торпедо у чемпіонаті, який завершився 21 жовтня, посіло друге місце, а Шахтар фінішував лише 12-м. До того ж, москвичі грали вдома – за абсолютної підтримки трибун. До речі, з міста Сталіно до Москви тоді навіть не ходив прямий потяг. Та й фанатського руху ще не існувало.

Втім, після відносної невдачі Торпедо у першості СРСР доля тренера Віктора Маслова перед фіналом Кубку опинилась під загрозою. Такі тоді були звичаї: наприклад, Костянтина Бєскова зняли з посади головного тренера збірної СРСР після поразки у фіналі чемпіонату Європи 1964 (!) Сьогодні про фінал чемпіонату Європи навіть мріяти не доводиться…

Тому завдання покласти срібні медалі чемпіонату СРСР до кришталевого Кубку було для Торпедо дуже гострим. І коли цього не відбулося, поразка від Шахтаря коштувала посади Маслову, ветеранові Торпедо, гравцеві клубу з дня його заснування.

Наступні два сезони він працював у Ростові-на-Дону зі СКА. А вже 1964 року приїхав до Києва, де й став легендарним Дідом, творцем трьох динамівських чемпіонств при двох Кубках СРСР.

Можливо, певну роль зіграло й те, що "гірники" мали зайвий день відпочинку, адже відіграли свій півфінал проти Адміралтійця 25 жовтня, а Торпедо грало проти Зеніту наступного дня. У великому спорті дрібниць немає.

Та головне, мабуть, полягало у тому, що у радянській спортивній пресі досить слушно називали "кубковий характер". Адже чемпіонат країни був стаєрським забігом, тоді як Кубок складався з окремих матчів, що потребували точкової напруги та бойового настрою.

Саме такого настрою, як відзначали фахівці, зокрема, Андрій Старостін, не вистачило торпедівцям у фінальній грі.

"Команда [Шахтар] показала, що рівень її спортивної майстерності достатній, щоб на високу техніку ексчемпіона відповісти хорошою технікою, потрібною тактикою, – писав Старостін у статті для тижневика "Футбол". – На темперамент автозаводців, що ледве жеврів у матчі, донбаські футболісти відповіли пожежею волі. В цьому відношенні фінальний матч був надзвичайно повчальним. Адже він зайвий раз підкреслив значення психологічної підготовки до відповідальних змагань".

А у старому радянському документальному кіножурналі було сказано: "Недаром Шахтер играл задорно, старательно и смело".

Так склалося, що 1961 року не лише Гагарін злітав у космос, а Сталіна винесли з мавзолею. Того року відбувся український золотий дубль у радянському футболі: Динамо вперше виграло чемпіонат СРСР, а Шахтар вперше взяв Кубок. Футбольну гегемонію Москви було зруйновано.

У сезоні 1962 року Шахтар Ошенкова довів, що успіх попереднього року не був випадковим. У чемпіонаті СРСР донецький клуб посів 8-ме місце та знову виграв Кубок країни.

На шляху до фіналу Шахтар, який розпочав турнір на стадії 1/16 фіналу, послідовно обіграв: Зеніт (у Донецьку – 2:1), Авангард (у Харкові – 0:0, 1:0 у додатковий час), Торпедо (у Донецьку – 4:1), у півфіналі – Динамо М (у Москві – 2:0).

У фіналі Кубку СРСР 11 серпня 1962 Шахтар обіграв клуб класу Б Знамя Труда (Орехово-Зуєво) з рахунком 2:0. Це був єдиний клуб, що виходив у фінал Кубку СРСР, і ніколи не грав у вищому дивізіоні радянського футболу.

Підмосковним футболістам дещо пощастило з турнірною сіткою, але у 1/8 фіналу вони спромоглися здолати майбутнього чемпіона СРСР того року – московський Спартак (3:2). Наступними суперниками були скромні Динамо (Кіровабад) та Спартак (Єреван), яких "орешки" обіграли з мінімальним рахунком 1:0.

"Гірники" грали у складі: Борис Стрєлков, Микола Головко, Геннадій Снегирьов, В'ячеслав Аляб'єв, Дмитро Мізерний, Володимир Сальков, Анатолій Родін, Юрій Захаров (Олег Колосов, 70'), Віталій Савєльєв, Володимир Сорокін, Валентин Сапронов.

Долю матчу українські гравці вирішили протягом двох хвилин на початку гри. На 5-й хвилині Валентин Сапронов добив у сітку суперників м'яч, який голкіпер підмосковної команди випустив з рук після удару Миколи Головка. "Орешки" кинулись відіграватись, але втратили м'яч, і Віталій Савельєв на 6-й хвилині подвоїв рахунок.

"Гірники" досить спокійно довели матч до переможного кінця. Ба навіть на 90-й хвилині мали шанс довести рахунок до розгромного, здобувши право на пенальті, але Володимир Сорокін з позначки влучив у стійку.

Кубок СРСР повернувся до Донецька. Ба більше: у сезоні 1963 року Шахтар втретє пробився до фіналу, але поступився Спартаку – 1:2. У тому матчі на лівому фланзі атаки донеччан грав Віталій Хмельницький, який за рік переїде до Києва і стане зіркою Динамо.

Олег Ошенков працював у Шахтарі до 1969 року. І потім колишній захисник ленінградського Динамо назавжди пов'язав свою долю з Україною. Він тренував миколаївський Суднобудівник та харківський Металіст, після того повернувся до Києва: працював начальником відділу футболу спорткомітету УРСР, був головою Федерації футболу УРСР. Видатний тренер помер 1976 року в Києві, де й похований. 12 травня 2013 року біля Донбас Арени на Алеї Слави Шахтаря було відкрито зірку Олега Ошенкова…

А за рік у Донецьку знову з'явився Стрєлков з Москви. Тільки вже не воротар Борис Стрєлков, який 1958 року з московського Динамо перейшов до Шахтаря (Кадієвка), а за рік – до Шахтаря (Сталіно). А той Стрєлков, котрий Гіркін. Але це вже інша, дуже сумна і зовсім не футбольна історія…