У Івано-Франківську відбулася важлива ініціатива, спрямована на підтримку матерів і дружин загиблих військовослужбовців. Цей захід став місцем зустрічі для жінок, які пережили найважчий рік після втрати своїх близьких у війні. Організатори прагнули створити безпечний простір для спілкування та обміну досвідом, в якому учасниці могли б поділитися своїми переживаннями та знайти емоційну підтримку. Протягом заходу присутнім були запропоновані різ
В Івано-Франківську завершилася програма психологічної підтримки «Після втрати», створена для матерів і дружин загиблих українських військових.
Упродовж п’яти місяців жінки, які переживають один із найважчих періодів у житті, проходили групові тренінги та психологічні зустрічі, покликані допомогти їм пережити гострий біль втрати та повернутися до життя.
Завершальне заняття відбулося 22 травня. Воно стало завершенням восьми тематичних зустрічей із короткотермінової терапії та терапії усвідомлення, які проводила відома психологиня Вікторія Кравченко спільно з ГО Родини Героїв ІФ.
Організаторка проєкту, керівниця громадської організації Лариса Стефанишин каже: ця програма народилася з реального болю родин, які після загибелі близьких часто залишаються наодинці зі своєю трагедією.
За словами Лариси Стефанишин, організація «Родини Героїв ІФ» створилася у серпні 2025 року. Від самого початку її головним завданням стало не лише юридичне чи соціальне супроводження родин, а насамперед — людська підтримка.
Вона пригадує: після втрати багато матерів і дружин практично повністю закривалися від світу. Деякі не відповідали на повідомлення, не читали оголошень у чатах і не виходили з дому.
«Нашим першим завданням було підтримати родини, які ні з ким не спілкувалися, сиділи вдома і навіть не заходили в чати. Для багатьох жінок просто одягнутися і прийти на зустріч було величезним кроком», — розповідає Стефанишин.
Саме тоді виникла потреба у професійній психологічній допомозі. Лариса Стефанишин звернулася до психологині Вікторії Кравченко, з якою познайомилася під час організації інших заходів для родин полеглих.
Співпраця стартувала ще наприкінці 2025 року. Спочатку це були різдвяні зустрічі родин Героїв — зі спільною молитвою, колядою, живою музикою та вшануванням пам’яті загиблих захисників.
«Ми дуже довго готувалися до тих різдвяних зустрічей. Хотіли створити атмосферу, де люди не почуватимуться самотніми у своєму болю. Саме тоді почалося наше знайомство і поступово народилася ідея великої програми підтримки», — каже вона.
Програма «Після втрати» тривала п’ять місяців. Вона складалася з восьми тематичних групових занять, які проводили з певними інтервалами.
Кожна зустріч мала окрему тему та була присвячена різним етапам проживання втрати: шоку, провині, гніву, страху, самотності, пошуку ресурсу та нового сенсу життя.
Окрім групових зустрічей, учасниці могли отримати індивідуальні консультації.
Лариса Стефанишин наголошує: організатори від самого початку не ставили собі за мету масовість.
«Ми розуміли, що це не буде масове дійство. І дуже тішилися кожній людині, яка наважувалася прийти. Бо розповісти свою історію, згадати свого Героя — це надзвичайно складно»,— говорить вона.
За словами організаторки, багато жінок спочатку приходили закритими, мовчазними, з недовірою до будь-якої допомоги. Проте поступово між учасницями формувалося середовище підтримки.
«Вони почали бачити, що не самі. Що поруч є люди, які проживають подібний біль і можуть зрозуміти без зайвих пояснень», — каже Стефанишин.
Лариса Стефанишин наголошує: робота з родинами загиблих військових потребує особливої професійності та делікатності.
За її словами, сьогодні в Україні багато психологів, однак працювати з травмою втрати здатен далеко не кожен.
«Це дуже тонка робота. Треба вміти знайти потрібні слова, правильний підхід, не нашкодити людині, яка переживає величезний біль. І я бачила, як Вікторія це робить», — розповідає вона.
Під час занять використовували різні методики: тематичні картки, групові бесіди, індивідуальні вправи, практики усвідомлення та емоційного розвантаження.
«Всі ці методи дали можливість доторкнутися до дуже глибоких почуттів. До того болю, який люди роками носять всередині», — додає Стефанишин.
Особливо цінним, за її словами, стало те, що жінки поступово почали відкриватися одна одній.
«Спочатку багатьом було важко навіть говорити. Але потім вони почали ділитися спогадами про своїх синів, чоловіків, почали плакати, підтримувати одна одну. І це вже був великий крок вперед», — каже вона.
Для психологині Вікторії Кравченко ця програма також стала глибоким особистим досвідом.
Вона зізнається: за п’ять місяців між учасницями виникло справжнє жіноче коло підтримки, де можна було бути собою — без страху осуду чи необхідності приховувати свої емоції.
«Ми плакали разом. Мовчали разом. Вчилися витримувати біль втрати, який неможливо описати словами»,— каже психологиня.
За її словами, учасниці проходили складний шлях — від повного внутрішнього виснаження до поступового повернення відчуття опори.
«Ми пірнали в найтемніші глибини горювання — і там шукали світло, ресурси, сили жити далі»,— розповідає Кравченко.
Вона наголошує: головною метою програми не було «стерти» біль чи змусити людей забути втрату.
«Такого не існує. Втрату неможливо прибрати. Але можна навчитися жити поруч із нею. Побачити, що людина — більша за свій біль»,— пояснює психологиня.
Останнє заняття присвятили темі ресурсу та майбутнього.
Під час фінальної зустрічі учасниці говорили про те, як змінюються після пережитого, де знаходять сили рухатися далі та як поступово повертаються до життя.
На завершення Вікторія Кравченко подарувала кожній жінці символічний подарунок і особистий лист.
«У цих листах були слова про найглибше, що я побачила в кожній із них — материнську любов. Любов взагалі. Таку велику, що вона сильніша за смерть»,— каже вона.
Психологиня зізнається: фінальна зустріч була дуже емоційною.
Жінки дякували за підтримку, дарували квіти та ділилися тим, як змінився їхній внутрішній стан за ці місяці.
«Я щиро вдячна кожній із них за довіру. За відкриті серця. За можливість торкнутися чогось дуже святого»,— говорить Кравченко.
Лариса Стефанишин переконана: в умовах війни подібні проєкти стають життєво необхідними.
Адже за кожним полеглим військовим стоїть родина, яка теж проходить свою важку боротьбу.
«Щодня на щиті повертаються Герої, а за ними залишаються матері, дружини, сестри, діти. І далеко не кожен може допомогти цим людям пережити втрату»,— каже вона.
Організаторка наголошує: робота з родинами загиблих не закінчується після похорону чи офіційних заходів.
Навпаки — найважчий період часто починається саме тоді, коли людина залишається наодинці зі своїм болем.
Саме тому у ГО «Родини Героїв ІФ» планують продовжувати психологічні та освітні проєкти, залучаючи до них соціальних працівників, фахівців супроводу та представників ветеранської сфери.
«Я щаслива, що маю можливість працювати з цими людьми. Це важка, але дуже потрібна місія. І якщо хоча б одна людина після таких зустрічей відчула, що вона не сама — значить, ми все робимо недаремно»,— підсумувала Лариса Стефанишин.