Придністров’я знову опинилося в центрі міжнародної уваги на фоні триваючої війни Росії проти України. Цей невизнаний регіон, розташований між Молдовою та Україною, став предметом обговорень через можливість його використання як плацдарму для російських військових операцій. Придністровська автономія, яка проголосила незалежність у 1990 році після розпаду СРСР, підтримується Москвою і має значну кількість російських військ на своїй території. З огляду на ескалацію конфлікту в Україні та активізацію
У міру того, як російська війна проти України затягується, в центрі уваги знову непомітно опиняється ще один «заморожений» пострадянський конфлікт — Придністров’я.
Ця вузька смуга землі, затиснута між Молдовою та Україною, вже давно перебуває у геополітичній невизначеності — формально вона є частиною Молдови, але фактично контролюється проросійською владою та захищається постійною російською військовою присутністю з початку 1990-х років.
Підписуйтесь на нашViber-канал.
Багато років більша частина Європи розглядала цей регіон як нестабільний, невирішений, але здебільшого неактивний. Ситуацію змінив указ Путіна від 15 травня, що спрощує отримання російського громадянства для мешканців Придністров’я.
Указом скасовані такі вимоги, як проживання в Росії протягом певного терміну та перевірка знання російської мови, російської історії та російського законодавства.
Паспортизація як зброя
Російська паспортизація вже давно функціонує як геополітичний інструмент. Москва роздає паспорти на територіях, які вона вважає частиною своєї сфери впливу, а згодом посилається на необхідність «захисту російських громадян», і це слугує їй політичним виправданням і стратегічним важелем — а в деяких випадках приводом для вторгнення.
Росія використовувала цю модель в Абхазії та Південній Осетії перед війною з Грузією 2008 року. Вона повторила цю стратегію в окупованому Донбасі після 2019 року. Після повномасштабного вторгнення в Україну в 2022 році російське громадянство фактично стало обов’язковим на окупованих територіях, де мешканці часто не можуть працювати, отримувати медичну допомогу, навчатися чи навіть реалізовувати батьківські права без російських документів.
Придністров’я відрізняється в одному важливому аспекті: більшість мешканців, які хотіли отримати російські паспорти, вже їх мають. За оцінками, від половини до двох третин населення регіону мають російське громадянство.
Це означає, що указ не стосується насамперед залучення нових громадян, і як президентка Молдови Майя Санду, так і президент України Володимир Зеленський розцінюють цей крок як частину ширшого стратегічного сигналу з боку Москви.
Санду назвала це потенційним інструментом для поповнення мобілізаційного резерву Росії, яка зазнає дедалі більше втрат в Україні.
Зеленський сформулював це інакше: як ознаку того, що амбіції Москви виходять далеко за межі Донбасу.
«Це дуже конкретний крок. Це означає не лише те, що Росія таким чином шукає нових солдатів, адже громадянство передбачає військові зобов’язання. Це також означає, що Росія фактично визнає територію Придністров’я своєю», — сказав він.
Втрата «особливого статусу»
Для України Придністров’я є постійним джерелом занепокоєння з питань безпеки з 2022 року. Українська розвідка раніше попереджала, що Росія посилила активність у регіоні, зокрема, ймовірно, створила інфраструктуру для безпілотників і навчальні бази.
Побоювання в Києві не обов’язково пов’язані з тим, що Придністров’я може стати повномасштабним другим фронтом. Військові можливості Росії в регіоні залишаються обмеженими та географічно ізольованими.
Натомість занепокоєння викликає те, що цей регіон може слугувати механізмом дестабілізації — політично, психологічно, економічно або через гібридні операції, спрямовані проти півдня України та сусідньої Молдови.
Придністров’я розташоване поблизу Одеської області України та недалеко від Дунайського коридору — стратегічної артерії, через яку Україна з початку війни експортувала сотні мільйонів тонн вантажів.
Водночас сама Молдова почала змінювати свій підхід до цього сепаратистського регіону.
Протягом десятиліть переговори зосереджувалися на певній версії «особливого статусу» для Придністров’я в межах Молдови. Однак останнім часом Кишинів почав відходити від цієї рамки.
Новий підхід Молдови менше зосереджується на політичній символіці, а більше — на технократичній реінтеграції: економічній гармонізації, податковій інтеграції, митній політиці, інфраструктурі та поступовій демілітаризації.
Європейський Союз, схоже, дедалі більше підтримує цю стратегію.
Під час нещодавнього візиту до Кишинева глава зовнішньої політики ЄС Кая Каллас заявила, що виведення російських військ з Придністров’я має стати частиною вимог Європи у майбутніх переговорах з Москвою, оскільки цей регіон дедалі частіше розглядається крізь призму архітектури континентальної безпеки.
Однак Москва, схоже, рішуче налаштована розглядати це питання у військовому та геополітичному контексті, а не в технократичному.
Вона може намагатися використовувати Придністров’я як козир і як інструмент тиску. Москва може дати зрозуміти, що готова обговорити виведення — або невиведення — своєї Оперативної групи російських сил (ОГРС) в обмін на поступки щодо Донбасу, Запоріжжя чи Херсонщини, продовжуючи при цьому розігрувати карту «захисту російських громадян».
Придністров’я також дозволяє Москві перевантажувати європейський порядок денний. Довгий час і Росія, і США фактично виступали проти повноцінної ролі ЄС за столом переговорів щодо припинення війни. Зараз позиція Вашингтона дещо змінилася. Для Кремля це створює можливість розіграти свої козирі в новій геополітичній конфігурації, одночасно перевіряючи здатність ЄС дотримуватися єдиної лінії.
Важливе значення має також періодичне брязкання зброєю.
З 2022 року в Україні висувалася ідея звільнення Придністров’я від російських військ, а деякі коментатори навіть заохочували Київ піти на цей крок – мовляв, «легка перемога» завадить прагненням Москви побудувати сухопутний коридор до Придністров’я через південь України.
Реалістичність такого сценарію є дуже сумнівною, з огляду на обмежені мобілізаційні ресурси України та необхідність отримання згоди Кишинева на вхід у цей регіон.
Проте військовий аспект не слід недооцінювати. За кілька днів до указу Путіна про паспорти Державна Дума Росії ухвалила закон, який розширює повноваження президента щодо використання російських збройних сил за кордоном для «захисту російських громадян». Таке формулювання дуже нагадує обґрунтування, що використовувалися раніше в інших конфліктах.
Водночас російські дипломати активізували контакти з де-факто владою Придністров’я, публічно обговорюючи «миротворчість» та російсько-придністровську співпрацю.
Свою роль відіграють і майбутні парламентські вибори в Росії, заплановані на вересень 2026 року. Це будуть перші вибори з моменту початку повномасштабного вторгнення. Кремль вступає в цей цикл, стикаючись із економічною стагнацією, зростаючою соціальною втомою та поступовим вичерпанням мобілізаційних наративів воєнного часу.
Хоча результат цих виборів значною мірою визначений заздалегідь, з огляду на їхній недемократичний характер і роль інших партій як «потьомкінської опозиції», символічні демонстрації російського впливу за кордоном все ще мають внутрішньополітичну цінність — особливо коли йдеться про явку, яка зазвичай є значно нижчою на парламентських виборах, ніж на президентських (часто приблизно на 20 відсотків).
Укази про паспорти є недорогими, візуально ефективними та ідеологічно звичними. Вони підкріплюють наратив про те, що Росія продовжує розширювати та захищати так званий «русскій мір» попри санкції, ізоляцію та втрати на полі бою.
Це особливо важливо з огляду на масштаби атак дронів углиб російської території, які Україна активізувала останніми місяцями, що впливає не лише на нафтопереробні заводи, а й на цивільне населення, зокрема у ключовому Московському регіоні.
З огляду на поширене розчарування, яке ще більше підсилює відсутність доступу до інтернету, питання Придністров’я цілком може стати одним із центральних наративів для Путіна, щоб зберегти свій імідж «сильного лідера».