У серці Парижа, на фоні величних архітектурних шедеврів та мистецьких галерей, історія одного українського художника сплелася з легендами і трагедіями. Мова йде про Полтавця, чий талант вражав не лише сучасників, але й майбутні покоління. Його роботи стали символом української культури на міжнародній арені, однак доля його творчості була сповнена випробувань. Цей митцеві вдалося підкорити французьку столицю завдяки своєму неповторному стилю та глибокому розумінню людських
Уявіть собі Париж 1931 року — кипучий котел авангарду, сюрреалізму та нескінченних мистецьких пошуків. У розпалі Міжнародна європейська фотовиставка, де свої роботи представляють метри з усього континенту, намагаючись вразити вибагливу публіку модерністськими ракурсами.
Гран-прі здобуває світлина, яка беззаперечно випадає із загального салонного контексту. На ній — зморшкувате, немов посічене вітрами й часом обличчя літньої української жінки, яка незворушно палить люльку, дивлячись просто в об’єктив із пронизливою, майже містичною гідністю.
Ця фотографія, відома у світі як «Стара гуцулка» (або «Чукутиха з люлькою»), стала справжньою антропологічною сенсацією. Візуальний код Гуцульщини, який досі формує наше уявлення про цей край, створив виходець із Полтавщини — військовий фотограмметристМикола Іванович Сеньковський.
Микола Сеньковський. Із серії листівок «Гуцульські діти». Хлопчик у мініатюрному кептарі, дівчинка у вишиваній горботці на тлі типової гуцульської ґражди. Жаб'є (нині Верховина), 1927 р.Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Микола Сеньковський народився 1893 року в містечку Пирятині на Полтавщині в родині спадкового шляхтича, колезького радника Івана Сеньковського. Його життєва траєкторія, здавалося б, була зумовлена походженням: класична освіта, кадетський корпус у Петербурзі, де юнак здобув престижну на той час військово-інженерну спеціальність «фотограмметрія» (наука про визначення форм, розмірів і положення об’єктів за їхніми фотографічними зображеннями).
На Каннському кінофестивалі відкрили виставку фотографів, які фіксували війну в Україні
Сеньковський не був класичним художником-романтиком, радше інженером-картографом, звиклим фіксувати рельєф місцевості, вибудовувати карти й аналізувати геометрію простору. Саме звідси — той характерний «вимірювальний» погляд, що уважно прочитує об’єкт.
Микола Сеньковський. Із серії «Гуцульські типи». Молодий гуцул у смушевій клепані характерного крою та сардаку з кольоровою вишивкою, з топірцем у руках. Косів, кінець 1920-х – початок 1930-х рр.Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Після поразки українських визвольних змагань початку 1920-х років Сеньковський відмовляється від повернення на підрадянську Україну, натомість емігрує до Галичини й осідає у селі Жаб’є (нинішня Верховина) — тогочасній неофіційній столиці Гуцульщини. Саме тут він починає картографувати не лише ландшафти, а й людські обличчя.
У міжвоєнний період фотографія поступово ставала масовим медіумом, інструментом формування суспільної уяви. До Сеньковського Гуцульщину вже було описано в літературі (від Франка до Коцюбинського), але саме полтавець дав цьому краю візуальний голос.
Сеньковський розгортає масштабну підприємницьку та мистецьку діяльність. Він відкриває фотомайстерню в Косові (1924), згодом — у Коломиї, паралельно багато працює в Жабйому та десятках гуцульських сіл — від Ворохти й Микуличина до Делятина, Татарова, Яворова, Кутів.
Микола Сеньковський. Із серії «Гуцульські типи». Молода гуцулка у мистецьки в'язаній хустці з вузлом на потилиці, з кількома разками намиста (зокрема червоних коралів) та в кептарі з вовняним оздобленням. Жаб'є (нині Верховина), кінець 1920-х – початок 1930-х рр.Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Фотограф не обмежується студійними портретами місцевої інтелігенції чи міщан. Микола йде високо в гори, знімає в найвіддаленіших оседках (так гуцули називають гірські хутори й присадиби),носить із собою громіздку фотоапаратуру, скляні негативи та хімікалії.
Сеньковський створив серію листівок, які розділив на категорії: «Гуцульські типи», «Гуцульське весілля», «Гуцульські діти», «Побут, робота», «Оседки», «Краєвиди». Це була повноцінна візуальна енциклопедія краю.
Експериментальна фотографія про Україну: якою бачать країну сучасні митці
Вінуникав так званого колоніального погляду,притаманного багатьом європейським фотографам того часу, які бачили в автохтонних народах екзотичних дикунів.
Сеньковськийзнімав гуцулів як античних богів— із нижнього або прямого ракурсу, підкреслюючи їхню статуру, гордість, важкий погляд, багате оздоблення кептарів та збруї. Завдяки його листівкам, що розліталися по всій Європі тисячними тиражами, світ дізнався, як виглядає справжній український горець.Це був ранній, але надзвичайно успішний приклад культурної дипломатії та національного брендингу.
Микола Сеньковський. Молодята («князь» і «княгиня»): наречена у білій вовняній гуглі з обрядовим чільцем, наречений у довгому сардаку та смушевій клепані, з топірцем при боці. Гуцульщина, кінець 1920-х – початок 1930-х рр.Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Микола Сеньковський. Молода пара у весільному вбранні: наречена в чільці з квітковим оздобленням, із важкою згардою з монетами та хрестом, у кептарі з квітковою вишивкою; наречений у квітчастій крисані, з перехресними шкіряними реміннями через груди. Гуцульщина, кінець 1920-х – початок 1930-х рр.Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Найвпізнаванішим у спадщині фотографа залишається портрет«Стара гуцулка», датований 1925–1926 роками. На фото зображенаМарія Кречунєк, яка народилася 1836 року в Ясенові Горішньому. Її чоловік, Йосип Полєк, мав прізвиськоЧукут(що означало людину мовчазну, замкнену), а тому саму Марію по-вуличному прозвали Чукутихою.
Чукутиха славилась на всю околицю як виконавиця обрядових пісень. Старожили переказують, що на весіллі вона могла співати три доби поспіль, не повторивши жодної співанки. І навіть якщо в цьому переказі є дещиця фольклорного перебільшення, для околиці Чукутиха була носієм гуцульського обрядового співу.
На фронті загинув відомий фотограф «Кіт Характерник»
Вражає і її естетичний перфекціонізм. Навіть у дев’яностолітньому віці, живучи в суворих гірських умовах, Марія зберігала почуття стилю. Якщо придивитися до знаменитої світлини, можна помітити її зачіску — дрібні кучері. Щоби зробити таку завивку, Чукутиханамотувала волосся на розпечений у печі цвях. Вона прикрашала волосся живими квітами, носила найкраще вбрання й до кінця днів не випускала з рота люльку. Коли їй нагадували про похилий вік, жінка щиро ображалася.
Микола Сеньковський. Гуцульські рибалки з лучницею та остями на гірській річці (імовірно Черемоші). Лучниця — смолоскип зі смерекового стовбура, верхній кінець якого розщеплювали й набивали просмоленими трісками — освітлювала воду під час нічного лову головатиці (дунайського лосося). Один із рибалок тримав запалену лучницю в лівій руці, а ость — у правій. Промисел був заборонений польським законом про рибальство, проте на практиці залишався поширеним аж до Другої світової війни. Постановочна зйомка, 1920–30-ті рр.Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Варто віддати належне Сеньковському не лише як митцю, а й як ефективному менеджеру свого часу. Він чудово розумів комерційний потенціал робіт.Його листівки з широким кириличним підписом «Н. Сеньковський» на негативі стали найпопулярнішим сувеніром із Карпат.Туристи, які приїжджали до курортів (Ворохти чи Микуличина), скуповували ці знімки, відправляючи їх поштою до Варшави, Праги, Відня чи Берліна. Роботи публікувались у європейських часописах.
Микола Сеньковський. Із серії «Гуцульські типи». Літній гуцул у волохатій смушевій клепані, з різьбленою люлькою-«файкою». Унизу праворуч на негативі — характерний кириличний підпис «Н. Сеньковський» та номер «244» — той самий «фірмовий знак». Жаб'є (нині Верховина), кінець 1920-х – початок 1930-х рр.Микола Сенковський / Wikimedia Commons
1931 року Сеньковський піднімається на гору Кострич івиконує першу в історії української фотографії фотограмметричну панорамуЧорногірського хребта під назвою «Східні Карпати — Чорногора». Триметрова копія цієї панорами й досі експонується в Музеї-садибі Михайла Грушевського у Криворівні.
Сеньковський став активним членом Українського фотографічного товариства у Львові, брав участь у виставках української аматорської фотографії. Його матеріальний стан покращувався: він одружився з місцевою вчителькоюЄвгенією Поліщук, у них народився син Юрій.
Подружжя Сеньковських — Микола і Євгенія — у власному помешканні. На стіні зліва вгорі — авторський відбиток «Старої гуцулки» (Чукутихи з люлькою), що 1931 року принесла фотографу паризький Гран-прі. Друга половина 1930-х рр.Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Коли 1 вересня 1939 року Німеччина вдарила по Польщі, а 17 вересня східні воєводства Другої Речі Посполитої поглинула Червона армія, Західна Україна вкрилася мережею радянських опергруп. Їхнім пріоритетом булофізичне знищення тих, хто міг стати носієм національної пам’яті, — інтелігенції, підприємців, колишніх військових і свідомих українських діячів.
Син Юрій, якому того року виповнилося лише вісім, за десятиліття згадуватиме ту ніч зі щемливою точністю: «Приїжджають величезні машини з польськими генералами, які втікали з Варшави через Львів, Чернівці й Коломию до Румунії». Микола Сеньковський сідає в одну з цих машин разом із польськими офіцерами. Тієї ночі він перетне польсько-румунський кордон востаннє.
Подальша доля митця невідома. За однією версією, фотограф загинув у воєнному вирі, найімовірніше — у в’язниці. За іншою, що спирається на опосередковані свідчення (посилки від Червоного Хреста з Лондона, повоєнні розповіді емігрантів), він міг доживати віку у Великій Британії. Утім, жодна з гіпотез не має доказів. Сеньковський зник — у тому фундаментальному значенні, у якому в XX столітті зникали мільйони.
У Києві презентували виставковий проєкт про розвиток міської фотографії
Але якщо самого фотографа тоталітарна машина дістати не змогла, то весь її удар прийняли на себе родина й архів. Дружина Євгенія Поліщук-Сеньковська — та сама вчителька, яка заснувала першу українську школу у Верховині, — залишилася в Галичині й приєдналася до українського підпілля (ймовірно, УПА).
1945 року її заарештував НКВС. Жінці вдалося вирватись із ув’язнення й продовжити роботу вже у Львові. Проте згодом її затримали повторно — під час спроби перейти румунський кордон, який її чоловік перетнув у вересні 1939-го. Цього разу врятуватися не судилося: Євгенію привезли назад до Львова, де вона загинула 1947 року.
Під час арешту радянські солдатичоботами розчавили значну частину фотоспадку Сеньковського. Скляні негативи, на яких зберігалися сотні гуцульських облич, перетворилися на друзки. Ті крихти, що вціліли, дійшли до нас виключно завдяки родині й окремим краєзнавцям: сьогодні вони розпорошені між архівом сина, фондами дослідника Петра Арсенича та музеями Коломиї й Івано-Франківська.
Микола Сеньковський. Із серії «Гуцульські типи». Молода гуцулка у святково в'язаній хустці й розшитому кептарі з вовняними бовтицями, із силянкою на шиї. Косівщина, кінець 1920-х – початок 1930-х рр.Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Сам Юрій Сеньковський, хлопчик, який втратив батька в одну ніч, а матір — за кілька років, згодом стане видатним ученим-геологом, членом-кореспондентом НАН України. Син продовжить роботу, яку колись починав батько: читання земного рельєфу. До останніх днів (вчений помер 2016-го) Юрій Сеньковський упорядковуватиме батьків архів, передаватиме світлини до музеїв і виступатиме на виставках.
Микола Сеньковський. Дудар Козьма Михайлюк із гуцульською «козою» — волинкою, виготовленою з козячої шкіри, звідси й народна назва інструмента. Міх покритий картатою тканиною, добре видно вдувку, мелодійну трубку та бурдон. Косів, 1931 р.Микола Сенковський / Wikimedia Commons