Роман Чернєв, ветеран з Мелітопольщини, не просто пережив полон і службу у війську – він перетворив ці важкі досвіди на мотивацію допомагати іншим. Його шлях до відновлення після травматичних подій виявився непростим, однак Роман знайшов сили для нових починань. Після повернення з полону чоловік усвідомив, що багато його товаришів по службі також потребують підтримки. Відзначаючи важливість психологічної реабілітації та соціальної адаптації ветеранів, Роман вирішив взяти активну
39-річний Роман Чернєв двічі втрачав дім через війну – спочатку в Донецьку, згодом на Мелітопольщині. Його життя нерозривно пов’язане з боротьбою за Україну: з 2014 року він активно волонтерив, а до повномасштабного вторгнення виконував бойові завдання в зоні АТО та ООС.
Після окупації Мелітополя він передавав Силам оборони України інформацію про ворога. За це тричі потрапляв у полон, де його катували.
Після пережитого чоловік виїхав до Запоріжжя, продовжив волонтерити і згодом доєднався до війська. Втім, через стан здоров’я був змушений залишити службу.
Нині Роман працює у сфері ветеранської політики: допомагає побратимам адаптуватися до цивільного життя та відстоює їхні права. Паралельно пише книгу про події початку широкомасштабної війни у Мелітополі.
Свою історію він розповів «Першому Запорізькому».
Роман Чернєв народився у Запоріжжі, однак дитинство та юність провів у селі Ботієве Мелітопольського району. Після строкової служби здобув освіту менеджера зовнішньоекономічної діяльності, а згодом працював у міліції. У 2012 році він переїхав до Донецька, де очолив службу безпеки в одній з місцевих компаній.
Саме в Донецьку Роман на власні очі побачив початок російської агресії – початок захоплення міста, проросійські мітинги та перші спроби спротиву. Згодом він і сам став мішенню для ворога.
«До мене прийшли люди в масках, хотіли забрати особові справи співробітників фірми – вони їх цікавили для вербування. Частину документів я спалив, частину віддав людям на руки. За це мене тримали на підвалі, били і катували», – згадує Роман.
У травні 2014 року він разом із родиною виїхав до Запоріжжя і одразу долучився до волонтерської роботи. «Ми допомагали переселенцям із Луганської та Донецької областей. Я їздив туди, евакуйовував людей. У Запоріжжі знаходили їм житло, допомагали з роботою, збирали одяг і гуманітарну допомогу», – розповідає волонтер.
Цій справі Роман присвятив понад два роки. Після чого вирішив долучитися до служби на передовій. У 2017 році він вступив до батальйону поліції особливого призначення і в наступні роки неодноразово виконував бойові завдання в зоні АТО та ООС. У 2020 році, вже у званні старшого лейтенанта поліції, отримав статус учасника бойових дій.
Повномасштабне вторгнення Роман зустрів на чергуванні в автопатрулі в Мелітополі. Разом із колегами він допомагав евакуйовувати зброю та документи з відділку поліції, а також охороняв керівництво міста.
Коли частина підрозділів отримала наказ на виїзд, Роман залишився. Він продовжував патрулювати місто, щоб запобігти мародерству та безладу. Після встановлення контролю окупантами він повернувся до рідного села Ботієве, але сидіти склавши руки не міг.
«Я активно займався партизанською діяльністю. Там є берег моря – припливали десантні кораблі, висаджувалися військові. У покинутих будинках вони облаштовувалися. Поруч проходила траса на Маріуполь і Мелітополь. Я фіксував місцезнаходження ворога і передавав інформацію Силам оборони України», – розповідає Роман.
За це російські окупанти тричі його затримували. Вперше – 21 березня 2022 року, коли його схопили представники так званої «ДНР». Через місяць він знову опинився в полоні – цього разу в руках «народної поліції» Мелітополя. У липні його затримали втретє й утримували в ізоляторі тимчасового тримання. Кожного разу його били, катували та допитували.
Після першого полону в Романа відібрали документи, що унеможливлювало виїзд через численні перевірки. Попри це, він продовжував разом із місцевими жителями патрулював село, щоб стримувати хвилю мародерства, яка вже тоді охопила Мелітополь.
Вирватися з окупації Роману вдалося лише у вересні 2022 року.
У Запоріжжі Роман знову почав волонтерити. «Я був одним із перших, хто після деокупації Херсона повіз туди гуманітарну допомогу. Також працював на запорізькому напрямку: переганяв і ремонтував автомобілі, возив генератори – робив усе, чим міг бути корисним», – розповідає він.
У 2023 році внутрішнє відчуття, що зроблено недостатньо, знову привело його до військкомату. Так Роман став інструктором із тактичної медицини та старшим бойовим медиком 38-ї окремої бригади морської піхоти імені Петра Сагайдачного.
Ще під час полону в окупації він зазнав серйозних травм: черепно-мозкової травми, ушкоджень внутрішніх органів і хребта. Крім цього, у нього розвинувся посттравматичний стресовий розлад, а внаслідок побиття він втратив слух на ліве вухо.
Під час служби ці наслідки далися взнаки – стан здоров’я поступово погіршувався. Наприкінці 2024 року, після проходження військово-лікарської комісії, йому встановили третю групу інвалідності, і він звільнився зі служби.
Після демобілізації Роман Чернєв почав допомагати іншим ветеранам, спираючись на власний досвід. Спочатку його запросили працювати у Приазовську громаду. Там він очолив напрям ветеранської політики й почав вибудовувати систему підтримки: організовував заходи, фізичну та психологічну реабілітацію для ветеранів, налагоджував співпрацю з громадами та профільними організаціями.
Його робота пов’язана із супроводом ветеранів та координацією допомоги – від оформлення документів і соціальних гарантій до реабілітації, працевлаштування та адаптації до цивільного життя.
Також він ініціює зміни у сфері ветеранської політики: готує пропозиції для органів влади, працює над удосконаленням законодавства та впровадженням нових підходів до підтримки ветеранів. «Я подаю пропозиції і до Запорізької ОВА, і до Міністерства у справах ветеранів, і навіть до Міноборони, – каже ветеран. – У мене дуже багато ідей, які за ці роки накопичилися».
У роботі він керується принципом «рівний – рівному», вважаючи, що найкращу підтримку ветеранам можуть надати ті, хто сам пройшов війну. З власного досвіду Роман знає, наскільки складною є адаптація після фронту, тому наголошує: колишнім військовим важливо повернутися до активного життя – працювати, бути корисними та відчувати свою роль у суспільстві. «Ветерану треба дати змогу проявити себе, показати, що він потрібний», – каже він.
Одним із ключових викликів після повернення Роман називає ставлення до ветеранів у суспільстві. Тому він працює не лише з самими колишніми військовими, а й із громадами – пояснює їхній досвід, сприяє кращому розумінню та взаємодії. Його мета – щоб ветерани ставали активною частиною суспільства і впливали на розвиток своїх громад.
Паралельно з роботою у сфері ветеранської політики Роман Чернєв пише книгу про війну, окупацію та спротив на Мелітопольщині. Вона базуватиметься на особистих історіях, а сама ідея визрівала роками, каже він.
Ще з 2012 року ветеран почав фіксувати свої спостереження у нотатках на телефоні – занотовував настрої людей, окремі історії та власні переживання під час подій в АТО та ООС. Згодом до них додалися записи з перших днів повномасштабного вторгнення.
«Я переглянув нотатки у хмарному сховищі, зібрав їх в окремий документ – вийшло майже пів тисячі сторінок. Усе це потребує редагування і художнього оформлення», – розповідає Роман.
Також він збирає свідчення жителів Мелітопольського району, які стали свідками війни. «Я зробив оголошення: якщо хтось хоче розповісти свою історію – я додам її до книги. Люди відгукнулися, надіслали багато історій, і я поступово вибудовую їх у хронології», – каже ветеран.
Головна мета книги – показати правду про життя в окупації та спротив, який чинили звичайні люди. Роман наголошує, що історії з Мелітопольщини часто залишаються поза увагою, хоча там було чимало і трагедій, і прикладів мужності. «Я хочу, щоб знали: там були не тільки ті, хто зустрічав окупантів, а й ті, хто чинив опір. Таких історій дуже багато, і їх потрібно фіксувати», – підкреслює він.
Охочих поділитися своїми свідченнями Роман просить писати на електронну пошту roman_chernev@meta.ua, гарантуючи авторам анонімність. Завершити книгу він планує до кінця року.
Роман говорить, що з 2014 року його ролі змінювалися – від волонтера до поліцейського спецпризначенця, бойового медика і ветерана. Та попри це незмінними залишалися відповідальність і внутрішня потреба діяти заради країни. Головною ж мотивацією для нього залишається повернення на Мелітопольщину.
«Я можу поїхати, змінити область чи навіть країну, але хочу бути ближче до дому, щоб повернутися одним із перших», – каже він.
Нині Роман продовжує працювати над ініціативами для підтримки ветеранів, співпрацює з державними установами, громадськими організаціями та ділиться власним досвідом. Водночас для нього важливі не посади чи проєкти, а відчуття, що боротьба триває.
«Я на війні з першого дня і буду до останнього, до дня нашої перемоги», – підсумовує Роман Чернєв.
Текст – Олександр Носок, фото з архіву Романа Чернєва
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa:https://t.me/onenews_zp
Підписуйтесь нa «Перший Зaпoрізький» вInstagram!