Боєць з Рівненщини поділився своєю історією, в якій відверто розповів про свій досвід ухилення від призову на службу. Він зазначив, що отримував повістки двічі, але не поспішав виконувати свої обов'язки. За його словами, у той час він переживав внутрішній конфлікт і сумніви щодо доцільності служби. Однак зрештою чоловік усвідомив важливість захисту країни та вирішив приєднатися до лав Збройних сил України. Він підкреслює зміни у власному ставленні
Юрій родом із Дубна служить у 104 бригаді ТрО "Горинь".Про це повідомляють на Фейсбук-сторінці бригади.Як зазначається, чоловік має позивний “Кевін” - як герой із фільму дитинства, який залишався сам удома й учився давати собі раду сам.«Позивний “Кевін” у мене ще з дитинства. Я з 15 років жив самостійно. Друзі заходили й сміялися: “О, Кевін сам удома”. Спочатку я навіть ображався, а потім звик. І воно якось до душі стало».До війська Юрій працював у будівництві — ремонти, фасади, квартири. Разом із бригадою їздив на об’єкти у Київ, Луцьк та по області. Каже, руки завжди були звиклі до роботи.«У цивільному житті я займався ремонтами. Постійно робота, будови. І готувати любив ще тоді — і собі, і хлопцям на роботі».У військо він прийшов не одразу. Не приховує — спочатку боявся.«Я теж ухилявся. Два рази повістки були. Одну взагалі проігнорував, на другу пішов у військкомат, але ВЛК не пройшов. Було страшно. Але в якийсь момент це все набридло. Сказав дружині: “Їду у військкомат”. Підписав контракт — і потрапив у 104 бригаду».З травня 2025 року Юрій служить у 2-му батальйоні 104 ОБР “Горинь”. Починав у роті вогневої підтримки, номером обслуги, нині — навідник СПГ. Каже, найбільше у війську змінили не фізичні труднощі, а пережитий страх.«Найважче — це перебороти страх. Особливо коли КАБи летять. Перший раз я почув той звук і подумав, що літак. А командир каже: “Ні, то КАБ”. За той час по нашій позиції прилетіло 36 КАБів».90 днів на позиції стали для нього справжнім випробуванням. Постійні обстріли, FPV-дрони, “гради”, авіація — усе це стало щоденною реальністю.«Ми майже не могли вилізти з окопів. Небо постійно контролювалося. Якщо хтось рухався — одразу починали бити».Особливо запам’ятався момент, коли після попередження про авіаудар наш командир «Сова» вивів усіх з позиції.«Ми втекли через річку в посадку. А коли повернулися — наших бліндажів вже не було. Два рознесло повністю».Про свого командира «Сову» Юрій говорить із великою повагою.«Найголовніше у війську — слухати командира. Не робити нічого самостійно. Ігор нас вивів звідти живими. А сам ще залишався й виводив інших».Попри весь страх і важкі умови, найбільше допомагали побратими.«Я постійно був із Бобром. Коли починалися прильоти — ми разом ховалися. Я його обіймав, і якось не так страшно було».Вдома на нього чекають дружина Тетяна, син Домінік, донька Маргарита, мама й сестра. Каже, війна сильно його змінила.«Я тут навчився бути мужнішим. І дружина каже, що навіть голос у мене змінився».Після Перемоги він мріє лише про одне — повернутися додому до сімї та родини. Але зі служби йти не планує.«Я хочу залишитися військовим. Мені подобається дисципліна, порядок. Я хочу бути частиною цього війська».
Про це повідомляють на Фейсбук-сторінці бригади.Як зазначається, чоловік має позивний “Кевін” - як герой із фільму дитинства, який залишався сам удома й учився давати собі раду сам.«Позивний “Кевін” у мене ще з дитинства. Я з 15 років жив самостійно. Друзі заходили й сміялися: “О, Кевін сам удома”. Спочатку я навіть ображався, а потім звик. І воно якось до душі стало».До війська Юрій працював у будівництві — ремонти, фасади, квартири. Разом із бригадою їздив на об’єкти у Київ, Луцьк та по області. Каже, руки завжди були звиклі до роботи.«У цивільному житті я займався ремонтами. Постійно робота, будови. І готувати любив ще тоді — і собі, і хлопцям на роботі».У військо він прийшов не одразу. Не приховує — спочатку боявся.«Я теж ухилявся. Два рази повістки були. Одну взагалі проігнорував, на другу пішов у військкомат, але ВЛК не пройшов. Було страшно. Але в якийсь момент це все набридло. Сказав дружині: “Їду у військкомат”. Підписав контракт — і потрапив у 104 бригаду».З травня 2025 року Юрій служить у 2-му батальйоні 104 ОБР “Горинь”. Починав у роті вогневої підтримки, номером обслуги, нині — навідник СПГ. Каже, найбільше у війську змінили не фізичні труднощі, а пережитий страх.«Найважче — це перебороти страх. Особливо коли КАБи летять. Перший раз я почув той звук і подумав, що літак. А командир каже: “Ні, то КАБ”. За той час по нашій позиції прилетіло 36 КАБів».90 днів на позиції стали для нього справжнім випробуванням. Постійні обстріли, FPV-дрони, “гради”, авіація — усе це стало щоденною реальністю.«Ми майже не могли вилізти з окопів. Небо постійно контролювалося. Якщо хтось рухався — одразу починали бити».Особливо запам’ятався момент, коли після попередження про авіаудар наш командир «Сова» вивів усіх з позиції.«Ми втекли через річку в посадку. А коли повернулися — наших бліндажів вже не було. Два рознесло повністю».Про свого командира «Сову» Юрій говорить із великою повагою.«Найголовніше у війську — слухати командира. Не робити нічого самостійно. Ігор нас вивів звідти живими. А сам ще залишався й виводив інших».Попри весь страх і важкі умови, найбільше допомагали побратими.«Я постійно був із Бобром. Коли починалися прильоти — ми разом ховалися. Я його обіймав, і якось не так страшно було».Вдома на нього чекають дружина Тетяна, син Домінік, донька Маргарита, мама й сестра. Каже, війна сильно його змінила.«Я тут навчився бути мужнішим. І дружина каже, що навіть голос у мене змінився».Після Перемоги він мріє лише про одне — повернутися додому до сімї та родини. Але зі служби йти не планує.«Я хочу залишитися військовим. Мені подобається дисципліна, порядок. Я хочу бути частиною цього війська».
Як зазначається, чоловік має позивний “Кевін” - як герой із фільму дитинства, який залишався сам удома й учився давати собі раду сам.«Позивний “Кевін” у мене ще з дитинства. Я з 15 років жив самостійно. Друзі заходили й сміялися: “О, Кевін сам удома”. Спочатку я навіть ображався, а потім звик. І воно якось до душі стало».До війська Юрій працював у будівництві — ремонти, фасади, квартири. Разом із бригадою їздив на об’єкти у Київ, Луцьк та по області. Каже, руки завжди були звиклі до роботи.«У цивільному житті я займався ремонтами. Постійно робота, будови. І готувати любив ще тоді — і собі, і хлопцям на роботі».У військо він прийшов не одразу. Не приховує — спочатку боявся.«Я теж ухилявся. Два рази повістки були. Одну взагалі проігнорував, на другу пішов у військкомат, але ВЛК не пройшов. Було страшно. Але в якийсь момент це все набридло. Сказав дружині: “Їду у військкомат”. Підписав контракт — і потрапив у 104 бригаду».З травня 2025 року Юрій служить у 2-му батальйоні 104 ОБР “Горинь”. Починав у роті вогневої підтримки, номером обслуги, нині — навідник СПГ. Каже, найбільше у війську змінили не фізичні труднощі, а пережитий страх.«Найважче — це перебороти страх. Особливо коли КАБи летять. Перший раз я почув той звук і подумав, що літак. А командир каже: “Ні, то КАБ”. За той час по нашій позиції прилетіло 36 КАБів».90 днів на позиції стали для нього справжнім випробуванням. Постійні обстріли, FPV-дрони, “гради”, авіація — усе це стало щоденною реальністю.«Ми майже не могли вилізти з окопів. Небо постійно контролювалося. Якщо хтось рухався — одразу починали бити».Особливо запам’ятався момент, коли після попередження про авіаудар наш командир «Сова» вивів усіх з позиції.«Ми втекли через річку в посадку. А коли повернулися — наших бліндажів вже не було. Два рознесло повністю».Про свого командира «Сову» Юрій говорить із великою повагою.«Найголовніше у війську — слухати командира. Не робити нічого самостійно. Ігор нас вивів звідти живими. А сам ще залишався й виводив інших».Попри весь страх і важкі умови, найбільше допомагали побратими.«Я постійно був із Бобром. Коли починалися прильоти — ми разом ховалися. Я його обіймав, і якось не так страшно було».Вдома на нього чекають дружина Тетяна, син Домінік, донька Маргарита, мама й сестра. Каже, війна сильно його змінила.«Я тут навчився бути мужнішим. І дружина каже, що навіть голос у мене змінився».Після Перемоги він мріє лише про одне — повернутися додому до сімї та родини. Але зі служби йти не планує.«Я хочу залишитися військовим. Мені подобається дисципліна, порядок. Я хочу бути частиною цього війська».
«Позивний “Кевін” у мене ще з дитинства. Я з 15 років жив самостійно. Друзі заходили й сміялися: “О, Кевін сам удома”. Спочатку я навіть ображався, а потім звик. І воно якось до душі стало».
До війська Юрій працював у будівництві — ремонти, фасади, квартири. Разом із бригадою їздив на об’єкти у Київ, Луцьк та по області. Каже, руки завжди були звиклі до роботи.«У цивільному житті я займався ремонтами. Постійно робота, будови. І готувати любив ще тоді — і собі, і хлопцям на роботі».У військо він прийшов не одразу. Не приховує — спочатку боявся.«Я теж ухилявся. Два рази повістки були. Одну взагалі проігнорував, на другу пішов у військкомат, але ВЛК не пройшов. Було страшно. Але в якийсь момент це все набридло. Сказав дружині: “Їду у військкомат”. Підписав контракт — і потрапив у 104 бригаду».З травня 2025 року Юрій служить у 2-му батальйоні 104 ОБР “Горинь”. Починав у роті вогневої підтримки, номером обслуги, нині — навідник СПГ. Каже, найбільше у війську змінили не фізичні труднощі, а пережитий страх.«Найважче — це перебороти страх. Особливо коли КАБи летять. Перший раз я почув той звук і подумав, що літак. А командир каже: “Ні, то КАБ”. За той час по нашій позиції прилетіло 36 КАБів».90 днів на позиції стали для нього справжнім випробуванням. Постійні обстріли, FPV-дрони, “гради”, авіація — усе це стало щоденною реальністю.«Ми майже не могли вилізти з окопів. Небо постійно контролювалося. Якщо хтось рухався — одразу починали бити».Особливо запам’ятався момент, коли після попередження про авіаудар наш командир «Сова» вивів усіх з позиції.«Ми втекли через річку в посадку. А коли повернулися — наших бліндажів вже не було. Два рознесло повністю».Про свого командира «Сову» Юрій говорить із великою повагою.«Найголовніше у війську — слухати командира. Не робити нічого самостійно. Ігор нас вивів звідти живими. А сам ще залишався й виводив інших».Попри весь страх і важкі умови, найбільше допомагали побратими.«Я постійно був із Бобром. Коли починалися прильоти — ми разом ховалися. Я його обіймав, і якось не так страшно було».Вдома на нього чекають дружина Тетяна, син Домінік, донька Маргарита, мама й сестра. Каже, війна сильно його змінила.«Я тут навчився бути мужнішим. І дружина каже, що навіть голос у мене змінився».Після Перемоги він мріє лише про одне — повернутися додому до сімї та родини. Але зі служби йти не планує.«Я хочу залишитися військовим. Мені подобається дисципліна, порядок. Я хочу бути частиною цього війська».
«У цивільному житті я займався ремонтами. Постійно робота, будови. І готувати любив ще тоді — і собі, і хлопцям на роботі».
У військо він прийшов не одразу. Не приховує — спочатку боявся.«Я теж ухилявся. Два рази повістки були. Одну взагалі проігнорував, на другу пішов у військкомат, але ВЛК не пройшов. Було страшно. Але в якийсь момент це все набридло. Сказав дружині: “Їду у військкомат”. Підписав контракт — і потрапив у 104 бригаду».З травня 2025 року Юрій служить у 2-му батальйоні 104 ОБР “Горинь”. Починав у роті вогневої підтримки, номером обслуги, нині — навідник СПГ. Каже, найбільше у війську змінили не фізичні труднощі, а пережитий страх.«Найважче — це перебороти страх. Особливо коли КАБи летять. Перший раз я почув той звук і подумав, що літак. А командир каже: “Ні, то КАБ”. За той час по нашій позиції прилетіло 36 КАБів».90 днів на позиції стали для нього справжнім випробуванням. Постійні обстріли, FPV-дрони, “гради”, авіація — усе це стало щоденною реальністю.«Ми майже не могли вилізти з окопів. Небо постійно контролювалося. Якщо хтось рухався — одразу починали бити».Особливо запам’ятався момент, коли після попередження про авіаудар наш командир «Сова» вивів усіх з позиції.«Ми втекли через річку в посадку. А коли повернулися — наших бліндажів вже не було. Два рознесло повністю».Про свого командира «Сову» Юрій говорить із великою повагою.«Найголовніше у війську — слухати командира. Не робити нічого самостійно. Ігор нас вивів звідти живими. А сам ще залишався й виводив інших».Попри весь страх і важкі умови, найбільше допомагали побратими.«Я постійно був із Бобром. Коли починалися прильоти — ми разом ховалися. Я його обіймав, і якось не так страшно було».Вдома на нього чекають дружина Тетяна, син Домінік, донька Маргарита, мама й сестра. Каже, війна сильно його змінила.«Я тут навчився бути мужнішим. І дружина каже, що навіть голос у мене змінився».Після Перемоги він мріє лише про одне — повернутися додому до сімї та родини. Але зі служби йти не планує.«Я хочу залишитися військовим. Мені подобається дисципліна, порядок. Я хочу бути частиною цього війська».
«Я теж ухилявся. Два рази повістки були. Одну взагалі проігнорував, на другу пішов у військкомат, але ВЛК не пройшов. Було страшно. Але в якийсь момент це все набридло. Сказав дружині: “Їду у військкомат”. Підписав контракт — і потрапив у 104 бригаду».
З травня 2025 року Юрій служить у 2-му батальйоні 104 ОБР “Горинь”. Починав у роті вогневої підтримки, номером обслуги, нині — навідник СПГ. Каже, найбільше у війську змінили не фізичні труднощі, а пережитий страх.«Найважче — це перебороти страх. Особливо коли КАБи летять. Перший раз я почув той звук і подумав, що літак. А командир каже: “Ні, то КАБ”. За той час по нашій позиції прилетіло 36 КАБів».90 днів на позиції стали для нього справжнім випробуванням. Постійні обстріли, FPV-дрони, “гради”, авіація — усе це стало щоденною реальністю.«Ми майже не могли вилізти з окопів. Небо постійно контролювалося. Якщо хтось рухався — одразу починали бити».Особливо запам’ятався момент, коли після попередження про авіаудар наш командир «Сова» вивів усіх з позиції.«Ми втекли через річку в посадку. А коли повернулися — наших бліндажів вже не було. Два рознесло повністю».Про свого командира «Сову» Юрій говорить із великою повагою.«Найголовніше у війську — слухати командира. Не робити нічого самостійно. Ігор нас вивів звідти живими. А сам ще залишався й виводив інших».Попри весь страх і важкі умови, найбільше допомагали побратими.«Я постійно був із Бобром. Коли починалися прильоти — ми разом ховалися. Я його обіймав, і якось не так страшно було».Вдома на нього чекають дружина Тетяна, син Домінік, донька Маргарита, мама й сестра. Каже, війна сильно його змінила.«Я тут навчився бути мужнішим. І дружина каже, що навіть голос у мене змінився».Після Перемоги він мріє лише про одне — повернутися додому до сімї та родини. Але зі служби йти не планує.«Я хочу залишитися військовим. Мені подобається дисципліна, порядок. Я хочу бути частиною цього війська».
«Найважче — це перебороти страх. Особливо коли КАБи летять. Перший раз я почув той звук і подумав, що літак. А командир каже: “Ні, то КАБ”. За той час по нашій позиції прилетіло 36 КАБів».
90 днів на позиції стали для нього справжнім випробуванням. Постійні обстріли, FPV-дрони, “гради”, авіація — усе це стало щоденною реальністю.«Ми майже не могли вилізти з окопів. Небо постійно контролювалося. Якщо хтось рухався — одразу починали бити».Особливо запам’ятався момент, коли після попередження про авіаудар наш командир «Сова» вивів усіх з позиції.«Ми втекли через річку в посадку. А коли повернулися — наших бліндажів вже не було. Два рознесло повністю».Про свого командира «Сову» Юрій говорить із великою повагою.«Найголовніше у війську — слухати командира. Не робити нічого самостійно. Ігор нас вивів звідти живими. А сам ще залишався й виводив інших».Попри весь страх і важкі умови, найбільше допомагали побратими.«Я постійно був із Бобром. Коли починалися прильоти — ми разом ховалися. Я його обіймав, і якось не так страшно було».Вдома на нього чекають дружина Тетяна, син Домінік, донька Маргарита, мама й сестра. Каже, війна сильно його змінила.«Я тут навчився бути мужнішим. І дружина каже, що навіть голос у мене змінився».Після Перемоги він мріє лише про одне — повернутися додому до сімї та родини. Але зі служби йти не планує.«Я хочу залишитися військовим. Мені подобається дисципліна, порядок. Я хочу бути частиною цього війська».
«Ми майже не могли вилізти з окопів. Небо постійно контролювалося. Якщо хтось рухався — одразу починали бити».
Особливо запам’ятався момент, коли після попередження про авіаудар наш командир «Сова» вивів усіх з позиції.«Ми втекли через річку в посадку. А коли повернулися — наших бліндажів вже не було. Два рознесло повністю».Про свого командира «Сову» Юрій говорить із великою повагою.«Найголовніше у війську — слухати командира. Не робити нічого самостійно. Ігор нас вивів звідти живими. А сам ще залишався й виводив інших».Попри весь страх і важкі умови, найбільше допомагали побратими.«Я постійно був із Бобром. Коли починалися прильоти — ми разом ховалися. Я його обіймав, і якось не так страшно було».Вдома на нього чекають дружина Тетяна, син Домінік, донька Маргарита, мама й сестра. Каже, війна сильно його змінила.«Я тут навчився бути мужнішим. І дружина каже, що навіть голос у мене змінився».Після Перемоги він мріє лише про одне — повернутися додому до сімї та родини. Але зі служби йти не планує.«Я хочу залишитися військовим. Мені подобається дисципліна, порядок. Я хочу бути частиною цього війська».
«Ми втекли через річку в посадку. А коли повернулися — наших бліндажів вже не було. Два рознесло повністю».
Про свого командира «Сову» Юрій говорить із великою повагою.«Найголовніше у війську — слухати командира. Не робити нічого самостійно. Ігор нас вивів звідти живими. А сам ще залишався й виводив інших».Попри весь страх і важкі умови, найбільше допомагали побратими.«Я постійно був із Бобром. Коли починалися прильоти — ми разом ховалися. Я його обіймав, і якось не так страшно було».Вдома на нього чекають дружина Тетяна, син Домінік, донька Маргарита, мама й сестра. Каже, війна сильно його змінила.«Я тут навчився бути мужнішим. І дружина каже, що навіть голос у мене змінився».Після Перемоги він мріє лише про одне — повернутися додому до сімї та родини. Але зі служби йти не планує.«Я хочу залишитися військовим. Мені подобається дисципліна, порядок. Я хочу бути частиною цього війська».
«Найголовніше у війську — слухати командира. Не робити нічого самостійно. Ігор нас вивів звідти живими. А сам ще залишався й виводив інших».
Попри весь страх і важкі умови, найбільше допомагали побратими.«Я постійно був із Бобром. Коли починалися прильоти — ми разом ховалися. Я його обіймав, і якось не так страшно було».Вдома на нього чекають дружина Тетяна, син Домінік, донька Маргарита, мама й сестра. Каже, війна сильно його змінила.«Я тут навчився бути мужнішим. І дружина каже, що навіть голос у мене змінився».Після Перемоги він мріє лише про одне — повернутися додому до сімї та родини. Але зі служби йти не планує.«Я хочу залишитися військовим. Мені подобається дисципліна, порядок. Я хочу бути частиною цього війська».
«Я постійно був із Бобром. Коли починалися прильоти — ми разом ховалися. Я його обіймав, і якось не так страшно було».
Вдома на нього чекають дружина Тетяна, син Домінік, донька Маргарита, мама й сестра. Каже, війна сильно його змінила.«Я тут навчився бути мужнішим. І дружина каже, що навіть голос у мене змінився».Після Перемоги він мріє лише про одне — повернутися додому до сімї та родини. Але зі служби йти не планує.«Я хочу залишитися військовим. Мені подобається дисципліна, порядок. Я хочу бути частиною цього війська».
«Я тут навчився бути мужнішим. І дружина каже, що навіть голос у мене змінився».
Після Перемоги він мріє лише про одне — повернутися додому до сімї та родини. Але зі служби йти не планує.«Я хочу залишитися військовим. Мені подобається дисципліна, порядок. Я хочу бути частиною цього війська».
«Я хочу залишитися військовим. Мені подобається дисципліна, порядок. Я хочу бути частиною цього війська».