Велика приватизація 2026: Україна продає не майно, а борги, простій і політичну недовіру

Після перших успіхів і провалів воєнної приватизації Україна входить у складнішу фазу: держава продає вже не просто активи, а накопичені проблеми – борги, простій, санкційні шлейфи, зношену промисловість і політичну недовіру. Уряд очікує активізації приватизації влітку і хоче до кінця року отримати близько 13 млрд грн, із яких 10 млрд грн має дати велика приватизація, а ще 3 млрд грн – мала.

Серед активів, які готують до продажу,називаютьOcean Plaza, Одеський припортовий завод, Демурінський гірничо-збагачувальний комбінат, Сумихімпром, Миколаївський глиноземний завод та інші великі об’єкти. За окремі з них держава розраховує отримати десятки мільйонів доларів, а в окремих випадках – близько $100 млн.

Цей матеріал продовжує кілька попередніх ліній. Раніше ІА Факт вжевисвітлювалоаукціони Держгеонадр, де держава продає не родовища, а право користування надрами на визначений строк; ключовим було питання, хто отримає довгий доступ до ресурсу і як держава контролюватиме роботи після торгів.

Такожрозбираласяінша площина – часткова приватизація стратегічних компаній на кшталт ПриватБанку й Енергоатому, де головним товаром для ринку стає не стільки пакет акцій, скільки здатність держави поводитися як зрілий власник.

Крім того, ми вжепоказувалиперші прориви й провали великої приватизації у попередні роки: 2024-й зрушив процес із місця, але 2025-й оголив слабку конкуренцію, юридичні пастки, воєнний дисконт і обережність іноземних інвесторів.

Нинішня ж хвиля відрізняється від усіх трьох сюжетів. Це вже не лише про доступ до надр, не про майбутні міноритарні пакети стратегічних компаній і не про перші гучні аукціони воєнного часу. Тепер держава намагається продати активи, які роками не могла ні нормально оживити, ні вигідно передати ринку. Головне питання не в тому, чи отримає бюджет 13 млрд грн. Головне – хто купить ці проблеми і що зробить із ними після аукціону.

Найкраще цю змінувиднона Одеському припортовому заводі (ОПЗ). Уряд знову виводить його на продаж зі стартовою ціною 4,5 млрд грн – приблизно $100 млн. Юлія Свириденко пояснювала це просто: до війни ОПЗ виробляв аміак і карбамід, експортував добрива, а з 2022 року основне виробництво зупинене; завод частково забезпечував киснем і азотом критичні потреби та виконував функції портового хабу, але для повноцінного перезапуску потрібні приватний власник і інвестиції.

ІА Факт ужерозглядавОПЗ як окремий кейс, але в новій хвилі приватизації він стає радше символом усієї проблеми. У 2009 році компанія “Нортіма”, пов’язана з групою “Приват”, виграла конкурс із приватизації 99,567% акцій ОПЗ, запропонувавши 5 млрд грн – тоді близько $625 млн. Серед інших претендентів були “Азот-Сервіс”, афілійований із російським “Сибуром”, та “Фрунзе-Флора” Костянтина Григоришина, але результати конкурсу скасували через підозри у змові.

У 2012 році очікування від приватизації заводу оцінювалися у 5–7 млрд грн, у 2015 році звучали оцінки від $500 млн до $1 млрд, а в 2016 році ОПЗ спочатку виставляли за 13,175 млрд грн, приблизно $530 млн, потім знизили ціну до 5,16 млрд грн, близько $200 млн, але заявок не було. Тепер ідеться про стартову ціну приблизно $100 млн.

Це не просто “зниження ціни”. А стисла історія того, як стратегічний промисловий активдешевшає, коли держава роками не може ні продати його, ні перезапустити, ні вивести з політичної токсичності. Півроку тому аукціон із продажу ОПЗ зі стартовою ціною 4,49 млрд грн уже не відбувся: у Prozorro.Продажі не зареєструвався жоден учасник.

Умови були важкими: покупець мав інвестувати щонайменше 500 млн грн у модернізацію, зберегти основні види діяльності, погасити борги із зарплати та перед бюджетом, які рік тому перевищували 366,8 млн грн, а також взяти на себе екологічні й соціальні стандарти.

Для інвестора це не “завод за 4,5 млрд грн”. Це завод плюс простій, борги, модернізація, політична увага, портова логістика, ринок добрив і ризик ракети. Саме тому ОПЗ варто ставити в центр цієї історії. Він показує не лише воєнний дисконт, а й ціну багаторічної державної невизначеності.

На тлі держбюджету очікувані 13 млрд грн від приватизації не виглядають стратегічною сумою. У законі про державний бюджет на 2026 рік доходивизначеніна рівні 2,904 трлн грн, видатки – 4,767 трлн грн, а граничний дефіцит перевищує 1,9 трлн грн. Отже, приватизаційні 13 млрд грн – це приблизно 0,45% річних доходів, 0,27% видатків і менш як 0,7% дефіциту.

Тому цю приватизацію не варто пояснювати як спосіб “залатати бюджет”. Вона не замінить міжнародну допомогу, не закриє оборонні видатки і не змінить фіскальну математику. Короткий ефект – разовий платіж. Справжній сенс починається після аукціону: чи новий власник погасить борги, поверне виробництво, вкладе гроші в модернізацію, збереже виробничі компетенції, створить податки і робочі місця.

Фонд держмайнапоказує, що на меншому масштабі приватизаційний механізм може працювати. За 2025 рік приватизація дала понад 6,3 млрд грн, із яких 2,5 млрд грн припали на санкційні активи; загальний економічний ефект діяльності Фонду оцінили майже у 9,5 млрд грн. У першому кварталі цього року Фонд виставив на приватизацію 159 об’єктів, 71 аукціон завершився успішно, результат торгів становив 587,1 млн грн, а ціна завдяки конкуренції зросла у 2,17 раза.

Але саме тут починається різниця між малою приватизацією і великими промисловими лотами. Невеликий об’єкт із чистими документами, зрозумілою локацією і кількома охочими покупцями можна продати конкурентно. ОПЗ, Сумихімпром, Демурінський комбінат чи Миколаївський глиноземний завод живуть за іншою формулою. Там стартова ціна – лише верхівка айсберга. Під нею борги, суди, інвестиційні зобов’язання, енергетичні ризики, старе обладнання, екологія, працівники, громади і воєнна географія.

Це добрепоказуєСумихімпром. Стартова ціна пакета 99,9952% акцій – 1,088 млрд грн. Умови приватизації передбачають збереження профільної діяльності, інвестиції не менше 150 млн грн у модернізацію та енергомодернізацію, погашення боргів із зарплати, податків, Пенсійного фонду і кредиторської заборгованості, соціальні гарантії, екологічні вимоги та заборону звільнень у перші 6 місяців.

Повторний аукціон у січні цього року не відбувся, як і попередній у червні минулого. Це не просто провал продажу, а сигнал, що ринок не приходить лише тому, що держава вирішила щось виставити.

У цій хвилі є ще один шар, якого не було в класичній приватизації 1990-х і 2000-х: санкційні активи. Ocean Plaza, Миколаївський глиноземний завод, Демурінський комбінат – це не просто майно, а матеріальні сліди російського капіталу або російського впливу в українській економіці.

Ocean Plaza виглядає простішим тільки зовні. Це торговельно-розважальний центр у Києві, актив, зрозумілий девелоперам і фінансовим інвесторам. Але державна частка 66,65% у компанії “Інвестиційний союз Либідь”, яка володіє торговельним центром, раніше належала підсанкційним російським бізнесменам Аркадію та Ігорю Ротенбергам. Кабмін передав цю частку Фонду держмайна для приватизації, а кошти від продажу мають спрямовуватися до Фонду ліквідації наслідків збройної агресії.

Ще складнішим кейсом є Миколаївський глиноземний завод. Фонд держмайнаповідомлявпро завершення націоналізації активу російського олігарха Олега Дерипаски: єдиним засновником підприємства став Фонд, а сам завод, один із найбільших у Європі в кольоровій металургії, не працює з 2022 року. У 2024 році голова Миколаївської обласної військової адміністрації Віталій Кім говорив, що на заводі залишилися переважно охорона і працівники, які доглядають за шламовими полями, – приблизно 300–400 осіб проти близько 3,5 тис. у період розквіту.

Демурінський гірничо-збагачувальний комбінат – сировинний актив, конфіскований у російського мільярдера Михайла Шелкова. Вінвидобуваєтитаново-цирконієві руди, але його фінансовий стан не виглядає як історія про легкий продаж. Торік чистий дохід підприємства становив 154,07 млн грн, що на 15% менше, ніж у 2024 році, чистий збиток зріс у 2,5 раза – до 278,67 млн грн, а кредиторська заборгованість на кінець року становила 142,5 млн грн.

Раніше ІА Факт вжерозбиралонадрові аукціони, де ключове питання – кому держава дає доступ до ресурсу і як контролює користувача після торгів. Тут логіка інша: держава продає не спецдозвіл, а корпоративний контроль над підприємствами, які вже мають інфраструктуру, персонал, борги, суди і промислову історію.

Саме тому санкційна приватизація не може завершитися пресрелізом про конфіскацію. Її справжній результат – це прозорий продаж, перевірений покупець, гроші у фонд відновлення і працюючий актив, який не повернувся в тіньовий контроль через номіналів або кредиторів.

…Наступного разу ми розглянемо, де проходить межа між реалістичним воєнним дисконтом і новим переділом власності. Бо продати дешевше під час війни – не завжди зрада: інвестор справді рахує ризик ударів, борги, суди, логістику, страхування і простій. Але якщо на аукціон приходить один покупець, бенефіціари заховані, умови виглядають підготовленими під когось, а держава не контролює інвестиційні зобов’язання – це вже не ринок, а старий переділ у новій цифровій упаковці.

Окремо варто подивитися, що саме Україна продає: просто майно чи частину майбутньої промислової політики. ОПЗ, Сумихімпром, Миколаївський глиноземний завод, Демурінський комбінат і портова інфраструктура – це не лише баланси й стартові ціни, а ланки виробництва, експорту, робочі місця і громади.

Успіх цієї приватизації почнеться не в день продажу, а тоді, коли стане видно, чи активи справді запрацювали, чи лише змінили вивіску.