У Чернівцях відкрився унікальний простір підтримки, що став важливим етапом для дітей та молоді, які пережили евакуацію з інтернатів. Цей проект покликаний забезпечити психологічну та соціальну реабілітацію тих, хто опинився в складних умовах через війну та втрату звичного середовища. Простір створено завдяки спільним зусиллям місцевих організацій і волонтерів. Тут діти можуть знайти не лише комфортне місце для відпочинку, але й отримати кваліфіковану допомогу психологів. Сп
Біля будинку сушиться білизна — частина просто неба на мотузках, частина всередині, у просторому коридорі. На клумбі кілька жінок пораються з квітами, поруч чоловік підмітає доріжки, а з теплиці визирають саджанці помідорів й зелень. Тут немає тиші інтернату чи лікарні. Навпаки — усе дуже схоже на вулик, де кожен зайнятий своїми справами.
Саме так сьогодні виглядає Обласний центр соціально-психологічної допомоги у Чернівцях. У закладі, де побували журналістиВчасних Новин, поєднують різні форми підтримки: від великого притулку для евакуйованих та осіб з інвалідністю до експериментального проєкту підтриманого проживання в окремій філії ”Оселя Садгора”, де люди з ментальною інвалідністю вчаться повністю забезпечувати себе побутово.
Сергія ми зустрічаємо біля будинку — він прибирає територію. Худорлявий, дуже відкритий і щирий, чоловік зовсім не виглядає на свої 30 років. Він має інвалідність із народження і все життя провів у різних інституціях. Але найбільше впадає в очі навіть не це, а те, наскільки важливо йому бути корисним.
Коли пропонуємо поговорити, Сергій одразу залишає роботу й охоче погоджується показати, як живе. На вході швидко перевзувається у домашні капці, а у відповідь на питання, чи потрібно зняти кросівки, одразу простягає бахіли — так, ніби приймає гостей у власному домі. Він проводить до своєї кімнати та починає розповідь про себе.
Сергій — сирота, й усе своє життя провів у системі інтернатів на Запоріжжі. Каже, там йому ніколи не подобалося через дисципліну та відсутність будь-якої свободи дій. Після початку війни заклад, де він жив, опинився під обстрілами, а мешканців евакуювали волонтери через Дніпро на захід України.
“Біля інтернату ракети пролітали. Потім приїхали волонтери й нас вивезли. Я спочатку був в іншому інтернаті тут, на Буковині, але попросився сюди. Бо я просто хотів жити самостійно. В інтернатах усе роблять за тебе: прибирають, готують, перуть. І майже нікуди не випускають. Максимум — у магазин. А тут ми самі живемо, самостійно”, — розповідає Сергій.
Сергій є учасником експериментальної програми підтриманого проживання, яку у закладі запустили за підтримки ПРООН. За словами директора центру Анатолія Хоміка, цей проєкт покликаний зламати радянську систему закритих інтернатів. Мешканці будинку отримують державні виплати на картки й самі розраховуються за комунальні послуги. Більш того, багато хто з них має посильну роботу. Зокрема Сергій пишається тим, що тепер іноді працює сторожем. Якщо хтось із працівників не може вийти на зміну, саме Сергію довіряють обходити територію навіть уночі.
“Дивлюся, щоб усе було нормально. Обходжу територію. Мені довіряють”, — з гордістю каже чоловік.
Постійну роботу знайти складно. Крім ментального порушення він має й фізичні обмеження, тож повинен бути поряд із кімнатою гігієни. Але навіть попри це він постійно шукає можливість бути потрібним. Сергій проводить екскурсію закладом, заходить у затишну кухню, а потім із помітною гордістю піднімає кришку каструлі з макаронами: “Сам варив. Тут ми самі живемо, самі готуємо. Я і прибираю, і працюю, і в теплиці допомагаю. Мені це подобається”.
Для забезпечення зайнятості мешканців на території встановили теплиці. Директор закладу згадує, що спочатку люди думали, ніби вирощують усе на загал для керівництва.
“Коли ми відкривали підтримане проживання для людей з ментальними порушеннями в “Оселі Садгора”, з’явилася ідея, що люди повинні мати зайнятість. Ми маємо готувати їх до самостійного життя. Першого разу вони висаджували розсаду та зелень і жартували: “О, це ми для директора саджаємо”. Я пояснював, що вони роблять це для себе, бо самі будуть це їсти. Спочатку вони не усвідомлювали цього. Але коли побачили перші огірки, помідори, зелень, коли самі закатали огірки в банки, фотографували свої закрутки й надсилали мені — це стало для них величезним досягненням. Одна жінка, наприклад, 53 роки прожила в інституціях: спочатку дитячих, потім дорослих інтернатах. А зараз вона самостійно ходить на роботу і сама за собою доглядає”, — пояснює Анатолій Миколайович.
Сергій дуже активний: допомагав складати нові теплиці, бере участь у заготівлі дров, хоча не може виконувати важку фізичну роботу. Інший мешканець працює на пекарні. Дівчина Христина, теж переселенка, вишиває бісером сорочки та заготовки для суконь.
“Ми отримали від благодійників насіння, а зараз нам передали ще дві теплиці. Плануємо їх встановлювати й запитуємо людей, чи захочуть там працювати”, — додає директор.
Антоніну Васильченко ми зустрічаємо біля клумби. Разом з іншими мешканками вона порається з квітами біля будинку, але під час розмови постійно озирається у бік кімнати, де лежить її мама. До Чернівців вони приїхали лише два місяці тому із Запорізького району. Її мамі — 82 роки, вона не ходить, майже не бачить і вже четвертий рік живе з деменцією. Вони мешкають у головному корпусі центру, де наразі за Постановою №1169 облаштовують місця для маломобільних переселенців.
“Наше селище стерте повністю. За тиждень усе розбили — ні домів, нічого не лишилося. Нас евакуювали спочатку у транзитний шелтер у Запоріжжі, де було дуже багато лежачих, сліпих, неходячих людей. Нас дуже добре приймали. Я вдячна за таку підтримку та людяність і ці кілька днів, що перебували там із мамою, намагалася й сама бути корисною: когось годувала з ложечки, комусь памперс міняла, десь підлогу мила. Ну як сидіти просто так? Там були дуже тяжкі люди. Я сама в такій ситуації, але хотілося хоч чимось допомогти, — розповідає жінка.
Родині пропонували виїхати за кордон, але Антоніна відмовилася через стан матері. Тепер, у Чернівцях, каже, що вперше за довгий час змогла хоча б трохи видихнути.
“Тут нас прихистили. Є де жити, що їсти. Є пральна машинка, сушилка, памперси мамі дають, гуманітарну допомогу. Дуже хороші директор і заступниця директора — допомагають, підказують, підтримують”, — говорить вона.
Адміністрація закладу підтверджує, що літні самотні люди з мінімальними пенсіями мають великі витрати на ліки та засоби гігієни, тому виплат ВПО їм критично не вистачає. Проте вони у безпеці, мають хороші умови для проживання та можуть звернутися у будь-який час з усіма питаннями.
Що буде далі, Антоніна не знає. Але зараз для неї головне — що мама в безпеці й поруч є люди, які допомагають.
Поки Антоніна працювала біля квітника, поруч асфальтовані доріжки підмітав Олексій Бабков — ще один мешканець прихистку. Вони знайомі багато років, ще із Запорізької області, тому зараз жінка допомагає йому адаптуватися на новому місці. Олексій побачив, що ми спілкуємося, й сам підійшов до нас. Каже, що евакуювався із села Заливне у 2026 році, коли обстріли стали майже безперервними. Разом із ним евакуювали й матір, однак дорогою жінці стало погано.
“Хати були розбиті. Сусідська — зруйнована, моя теж уже непридатна для життя. Волонтери й поліція вивезли нас у Запоріжжя, у шелтер. Мамі було дуже погано, тож її одразу поклали в реанімацію в Запоріжжі, але врятувати не змогли. 6 березня мама померла. На жаль, у мене навіть не було можливості попрощатися, я не знаю, де її поховали. Але обов’язково знайду, коли повернусь додому, коли закінчиться війна, — тихо говорить Олексій.
Антоніна додає, що виїжджали вони не разом, але вона знає Олексія з дитинства, дружила з його матір’ю. Чоловік має інвалідність та усе життя перебував на обліку у психіатра, є також проблеми з хребтом. Проте зараз, уже після евакуації та смерті матері, він змушений проходити військово-лікарську комісію.
“Його возять по комісіях, дали направлення на додаткові обстеження. Я не знаю, куди йому воювати. Він хворий, усе життя на обліку в психіатрії. Але він дуже добра людина — усім допомагає, носить їжу тим, хто не може сам ходити, прибирає, нікому не відмовляє, — говорить жінка, а чоловік стоїть поряд та киває головою.
Сам Олексій про себе говорить мало. Більше — про інших і про дім, якого більше немає.
“Тут хороші люди, допомагають. Але душа все одно болить. Додому тягне”, — тихо каже чоловік.
Ми прощаємось із ними та деякий час ідемо мовчки. Навколо панує тиша, уздовж доріжок сидять інші мешканці, які також знайшли тут прихисток та підтримку. Хтось — на лавках, які стоять уздовж асфальтованих доріжок, хтось — у кріслах інвалідних. Якщо не думати про долі цих людей, то може здатися, ніби потрапив на курорт, бо скрізь багато зелені, квітів, дитячі майданчики.
Проте реальність суворіша. Для когось із мешканців цього центру це перше місце після десятків років інтернатів, де можна самому вирішувати, коли виходити на вулицю, що приготувати на вечерю чи чим займатися вдень. Для когось — прихисток після втрати дому й евакуації. А для когось — чи не єдине місце, де поруч знову є люди, готові допомогти. І саме тому тут так багато значать звичайні речі: підмести доріжку, посадити квіти, зварити макарони чи просто вивісити білизну сушитися на сонці.