У скансені в Рокинях, що на Черкащині, відновлено унікальну кузню з Гути-лісівської. Ця кузня є яскравим прикладом традиційного українського ковальства і символізує важливу частину культурної спадщини регіону. Відтворення кузні стало можливим завдяки ініціативі місцевих майстрів та ентузіастів, які прагнуть зберегти давні ремесла для майбутніх поколінь. Кузня була ретельно реконструйована за стародавніми технологіями, що дозволяє не лише д
У північній частині експозиції просто неба Музею історії сільського господарства Волині – скансену в Рокинях – розташована непримітна на перший погляд, але надзвичайно цінна пам’ятка народного ремесла – дерев’яна кузня, перевезена сюди у 1990 році із села Гута-Лісівська колишнього Маневицького району,пишеЮлія Музика «Нова доба».
Читайте також:У Четвертні випадково знайшли старовинні ризи
Завдяки директору музею Роману Ковальчуку та головній зберігачці фондів Ірині Васюхник вдалося дізнатися більше про цю давню споруду.
У кузні збережено майже всю автентичну атрибутику ковальської справи: двокамерний міх, горно, ковадло, старовинні інструменти та пристосування. Особливістю будівлі є відсутність комина – замість нього тут було лише «вогнисько», тому кузня належала до так званих курних. Для дувала використано підмурівок на дві цеглини – проста, але продумана конструкція.
Минуло вже понад три з половиною десятиліття відтоді, як ця кузня знайшла своє нове місце у скансені. Та її історія не розчинилася в часі – вона живе у пам’яті людей і в речах, створених руками майстра.
КОВАЛЬ, ЯКОГО ЗНАЛА ВСЯ ОКРУГА
Ця кузня належала ковалю Івану Чебу – знаному на всю округу майстрові, до якого зверталися й мешканці навколишніх сіл. Його найстарша онука Любов Тимощук, яка нині проживає на дідусевому обійсті у Гуті-Лісівській, з теплотою згадує його:
– Мій дід Іван Нестерович був дуже доброю людиною і вправним майстром.
Розповіла жінка, що родом він був із Чарторийська, а в Гуту-Лісівську прийшов у прийми. Із дружиною Ганною вони не мали рідних дітей, однак із півторарічного віку виховали його племінницю Надію, її маму, яка стала їм рідною донькою(на знімку з архіву Любові Тимощук – Іван Чеб із дружиною та названою донькою). У великій родині, що виросла з цього коріння (мала Надія четверо доньок і четверо синів), й досі бережуть пам’ять про діда-коваля.
Іван Чеб відійшов у засвіти 1 жовтня 1986 року. А в червні 1990-го його овдовіла дружина передала кузню разом із начинням до музею, залишивши собі лише кілька необхідних у господарстві речей. За цю пам’ятку тоді заплатили 2200 карбованців – чималу на той час суму.
Цікаво, що у скансені кузня стоїть на краю імпровізованого села – так само, як колись на околиці Гути-Лісівської. І, як і раніше, вона притягує увагу – тепер уже відвідувачів музею.
ВИРОБИ З ЙОГО КЛЕЙМОМ І ДОСІ СЛУЖАТЬ ЛЮДЯМ
Своїми спогадами про коваля поділився й ветеран російсько-української війни Юрій Гузоватий із хутора Підберезне, що біля Гути-лісівської:
– Іван Чеб був міцним, поважної статури чоловіком. Любив поспілкуватися з нами, дітворою. Батько часто посилав мене до нього. Усі свої вироби він позначав клеймом «І. Ч.». І нині маю кінне рало, яке він виготовив – там його клеймо стоїть двічі.
Роботи у коваля вистачало завжди. Люди не лише просили виготовити для них металеві вироби, а й часом допомагали майстрові по господарству – косили, орали, аби той знайшов час виконати їхнє замовлення.
Згадує Юрій Гузоватий, що окрім ковальства, Іван Нестерович умів зварювати метал, використовуючи латунь або мідь та річковий пісок, але тільки зі Стиру. Сам їздив по нього в Чарторийськ. А ще мав мотоцикл(на знімку)– справжню розкіш для того часу – і міг дозволити хлопчакам трохи проїхатися, якщо ті йому чимось допомагали.
Жартівливим словом теж не скупився. Коли діти вихвалялися, що можуть перестрибнути струмок, він усміхався: «О, ля, це спеціалісти! Маєте чим похвалитися! Ви-но плужка чи рало зробіть!».
Сьогодні ця кузня – не просто музейний експонат з історії Маневиччини. Це жива історія про людину праці, про ковальське ремесло, й про пам’ять, яка не гасне навіть тоді, коли вогонь у горні вже давно не горить.
На фото Ірини ВАСЮХНИК: так нині виглядає давня кузня у музеї в Рокинях