«Важливо, щоб її тексти прозвучали, щоб їй сподобалося»: премія «Генерація Ніка»

Харків — місто, в якому війна забрала багато життів, і місто, яке пам’ятає, адже розуміє ціну втрати. Щороку митцям віком від 14 до 21 року тут вручають премії «Генерація Ніка». Її заснували в рамках фонду, який створили батьки загиблої Вероніки Кожушко, 18-річної мисткині. 30 серпня 2024 року її вбила російська ракета.

Датою події обрали 19 травня — день народження дівчини. Цьогоріч надругій церемонії вручення премійорганізатори відмовилися від звичайного формату. Режисер Артем Вусик зі студентами Харківського національного університету мистецтв і живою музикою від «Хору одиноких сердець сержанта Пеппера» і Стаса Кононова створили театральний перформанс, де оживають тексти загиблої Ніки Кожушко.

«Премія “Генерація Ніка” створена, щоби ми розуміли, наскільки важливо, по-перше, пам’ятати загиблих, а по-друге, підтримувати тих, хто творитиме майбутнє нашої країни», — каже Ігор Кожушко, батько Ніки.

У залі було понад 400 людей, вони розмовляли, згадували Ніку. Вручення розпочали експресивно: актори хаотично рухалися, багато імпровізували. У них не було ролей, адже перформативність дійства вимагала швидкої зміни образів. Містичного відтінку церемонії додавав хор: довгі й високі ноти, багатошаровість мелодій бентежили й хвилювали.

«Я розпочинаю цю подію, власне акторськи, зверненою до аудиторії. Я ніби голос-провідник до поетичного світу Ніки Кожушко, де вона абсолютно з різних образів вибудовує особливу реальність», — говорить Ліза Прасолова, акторка театру «Нафта».

Поміж виступами акторів на сцену виходять люди з мистецьких кіл, яких знала Вероніка. Це не виглядає формально, адже кожен висловлює щирі емоції, згадуючи дівчину, — це говорить і про саму Ніку, бо велика кількість чуйних людей могла утворитися тільки біля світлої людини. Мисткиня залишила добрі спогади, що мотивують говорити про культуру, плекати її. Нині промовляють її вірші та малюнки.

«Ніка й далі пов’язує. Попри юний вік, у неї була велика кількість знайомих, друзів, ми всі її любили, вона любила нас. Її смерть для багатьох стала ударом. Те, що багато людей підтримують цю премію, допомагають родині Ніки, свідчить про те, що для нас це важлива історія про пам’ять, повагу, про любов. Це і є роль Ніки. Я бачу, що зараз багато хто перепощує її вірші, малюнки, вийшла книжка — про Ніку говорять, Ніку знають. Мені здається, це дуже важливо. Це форма пам’яті, яка базується на повазі й любові», — зауважує Сергій Жадан.

Для України культура пам’яті — важливе питання. Щодня гинуть люди, про яких варто пам’ятати крізь роки. Важливо зрозуміти, як донести це людям. Ідея створення цієї премії — бажання підтримати молодих митців. Перформативність події — щось нове й незвичне: можливо, це ключ до змін сучасної культури пам’яті.

«Для нас важливо згадати, якою була Ніка, втілити на сцені енергію, враження, пам’ять, любов і знайти цьому театральну мову. А насамперед — важливо, щоб її тексти прозвучали, аби вона сьогодні була з нами, щоб їй сподобалося. Я знаю, який в неї театральний смак, вона часто приходила на наші прем’єри — і цим ми керувалися. Хотіли зробити щось, побудоване на її драматургії», — пояснює режисер театру «Нафта» Артем Вусик.

246 митців подали заявки у номінації, яких було чотири, одна секретна. У категоріях «Література» й «Живопис» нагородили Єлизавету Теплякову та Катерину Носаль. Відзнаку від художньої студії Aza Nizi Maza отримала художниця Купава Надточій, а премією-сюрпризом відзначили митців Владислава Малишева й Вероніку Хмелівську із роботами на тему війни. Переможці дякували Вероніці Кожушко за натхнення й мету творити далі, щирість і сила звучали в їхніх промовах.

«Я пам’ятаю відео Ніки, яке бачила в інтернеті. Вона казала: як митець, зобов’язана говорити за тих, кого вже немає. Думаю, моя творчість — також про це. Не тільки за тих, кого вже немає, а й за тих, хто є. За себе, своє покоління, за друзів, які стали натхненням. За всіх, у кого щось забрала війна. А вона забрала щось у кожного з нас, і ніхто не буде жити так, як жив до війни», — говорить Єлизавета Теплякова.

Кожна хвилина дійства супроводжувалася творчістю дівчини. На афішу події перенесли малюнок Вероніки Кожушко: він зображує вихор емоцій. Такий настрій хотів створити Артем Вусик у перформансі, так відчувалася Ніка. У мистецьких роботах завжди є краплинка душі автора, адже він втілює те, що болить. Тож дивлячись на роботи Ніки, слухаючи її слова з вуст інших людей, ми взаємодіємо і з нею також.

«Вероніка працювала так інтенсивно й, на превеликий жаль, так недовго, що все залишене нею — єдиний яскравий спалах. Можна лише уявити, скільки вона встигла б зробити, написати, намалювати. У мене залишилося багато її робіт, вони висять і стоять всюди у квартирі. Це дійсно пам’ять. Ніка постійно приходила до мене, щось нове приносила: мені, друзям, у багатьох залишилися її роботи. Вона була щедра у ставленні до світу, щедра у ставленні до друзів», — пригадує Сергій Жадан.

Війна вбиває людей, паплюжить культуру, робить усе, аби ми зламалися й перестали прагнути Перемоги і світла. Щоби триматися, маємо пам’ятати, для чого живемо. Культурі для існування потрібні талановиті митці, а їм — віддана публіка. Допомагаючи одне одному, ми переможемо ворога, будемо любити й творити далі.

«Василь Єрмілов у 30-ті роки, майже 100 років тому, сказав: “Земля, за яку пролито стільки крові, не може залишитися незасіяною”. Те, чим ми будемо засівати цю землю, своє культурне поле, залежить від вас — усіх, хто надсилав заявки, і хто ще надішле заявки на цю премію, на інші мистецькі проєкти. Із вами ми будемо засівати й будувати майбутнє цієї країни», — підсумувала директорка «ЄрміловЦентру» Наталя Іванова.