Режисерка Анастасія Кузик-Лефор: “На виставу прийде глядач і визначить, чого ти вартий”

Театральне закулісся змалечку було для неї рідним, адже режисерка Чернігівського драмтеатру Анастасія Кузик-Лефор народилася у мистецькій родині. У творчому доробку Насті – добре знані дорослими й маленькими глядачами вистави “Чарлі Гордон – ідіот”, “Наймичка”, “Подорож до країни мрій або Велосипед з червоними колесами”, «Freelance Story». А паралельно з випуском прем’єр вона виховує маленького синочка, волонтерить і щодня чекає на такі дорогоцінні повідомлення та дзвінки від чоловіка, актора Сергія Лефора, котрий захищає країну з 2022 року.Про волонтерство в облозі, дитинство за лаштунками і те, як мистецтво допомагає триматися, коли твоє серце на фронті разом з коханим, — у нашій розмові з Анастасією.«Моя акторська доля дуже нещаслива»- Настю, як то воно – бути дитиною з театральної родини та зростати за кулісами? Мама – акторка, тато – режисер…-Я завжди жартую, що мене виховали вулиця і театр(сміється. - Авт.). Поки ми, діти 90-х, гралися за гаражами та лазили по недобудовах, у мене була ще й така чудова альтернатива. І я з дитинства знала, що працюватиму в театрі. Не так давно знайшла відеокасету з садочка, де у мене беруть інтерв'ю й питають: «Ким ви хочете бути, коли виростете?» І я кажу: «Звукорежисером!» Як бачиш, мені на різних етапах життя різні театральні професії подобались(сміється. - Авт.).А якщо серйозно, то це справді ціла купа яскравих спогадів. Батьки працювали в різних театрах, постійно гастролювали, ми жили у Сумах, Чернігові, Славутичі. Вистави, фестивалі…-Чи маєш якийсь яскравий дитячий спогад про мамин сценічний образ, що найсильніше врізався у пам’ять?-Цікаво, але першим спав на думку не якийсь конкретний образ, а доволі важкий за атмосферою момент. Якось батько ставив «Калігулу», мама там грала Кезонію. Матеріал важкий, багато жорстокості, а трупа - молода, у всіх діти… Батьки брали нас з собою на роботу. І хоч ми усвідомлювали, що це не по-справжньому, а просто репетиції, а вистава була сценічно вирішена дуже акуратно, символічно, без прямих контактів у сценах вбивств, всі ці крики, сльози, відчай – все це відчувалося нами, малими. Тоді нас почали прибирати зі сцени, щоб ми цього всього не бачили. Але моє дитинство було справді казковим, а театр був зоною комфорту попри все. У 90-ті було важко, я пам’ятаю, як батькам платили зарплату цукром та картоплею, і взагалі не уявляю, як тоді люди виживали. Та все одно, я не хотіла собі іншого життя й знала, що теж хочу стати акторкою.-Саме акторкою, не режисеркою? Як батьки поставилися до твого вибору?-Розумієш, тоді мені здавалося, що режисура – це щось важке, надвідповідальне й непідйомне, а от акторство – значно легше та приємніше, бо режисер має структурно мислити, а актор просто грає та й все. Що поробиш, я була молоденька-дурненька(сміється. - Авт.).Коли повідомила батькам про своє рішення, тато тактично промовчав, а мама, скажімо так, більш бурхливо зреагувала. Мені поставили логічне запитання: чому я закриваюсь у своїй бульбашці, коли світ такий широкий та великий? Я ж можу обрати що завгодно, а театр нікуди від мене не подінеться, раптом що. Але я вперлася рогом, а потім… Не вступила! Мріяла навчатися в Карпенка-Карого, але не пройшла конкурс. Тому акторську освіту здобула у Івано-Франківську, в Інституті мистецтв Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. Втім, гештальт з Карпенком закрила згодом, бо саме там вступила на режисуру.-Яку першу роль зіграла?-Ой, це, напевно, була Лисичка в якійсь казці…  я вже точно не згадаю. А взагалі моя акторська доля дуже нещаслива. Так хотілося попрацювати з режисером від початку, ще від етапу читки п’єси, коли ви розбираєте матеріал, потім «встаєте на ноги»... Але мені це жодного разу не вдалося. Завжди були вводи(коли акторку вводять на роль в уже готову постановку. – Ред.)Виходить наказ, що я гратиму Химку у «За двома зайцями», а я там вже п’ята Химка за весь час. І я маю не лише ввестися так, щоб партнерам було комфортно, а й привнести щось нове від себе. Це складно. В Чернігові, коли ставили «Скапена», я дублювала акторку, яка боялася висоти. Там були такі кулі-планети підвішені, на них сиділи акторки, я там розгойдувалася й взагалі почувалася чудово, бо такого страху не мала. Та в цілому я поступово зрозуміла, що насправді акторська професія важка. Хоча б тому, що ти постійно чекаєш на роботу, але буває так, що в репертуарі тебе просто не бачать.-Тому тебе й закинуло в режисуру?-Так, бо я зрозуміла: «Ага, це ж можна самій собі роботу придумувати!»(сміється. - Авт.).Хоча у нас вся родина з режисерською освітою: тато, мама, чоловік… Ну й, зрештою, це виявилось дуже цікавим! Ти ніби переходиш в іншу ланку, на інший рівень складності: цехи, трупа, різні люди, треба з усіма комунікувати, знаходити підхід.-І як це – будучи зовсім юною, керувати заслуженими й народними артистами? Чи доводилося боротися зі стереотипом, що хороший режисер – це статечний митець в літах, в ідеалі - чоловік, а якщо це молода жінка – та що вона там знає!?- У професії режисера ти певний час існуєш у доказовій формі. Доводиш своєю роботою, що взагалі маєш право цим займатися. Але в мене дещо інша історія, бо театральне коло не таке вже й широке, багато хто знає мене з малих літ. Я для них Настєнька, мала дитина, яку досі так сприймають. Я не те, щоб проти, мене це не ображає, просто це факт. Але зараз я вже можу сказати: «Ну, Дядь Вась, ну що ви починаєте?!»(сміється. - Авт.).А щодо стереотипів: вік - то таке, а от що дійсно неприємно - як нівелюють у професійному середовищі людей з акторських родин. Усі ці жарти про династії – дуже неприємна історія. Але я стараюся на це не зважати.«На початку 2022-го дуже хотілося втекти в роботу від тривожних думок»- Про роботу поговорили, тепер можна і про кохання? Де ти познайомилась з чоловіком?- У Коломиї, ми обидва працювали там у театрі імені Озаркевича. Завжди кажу, що забрала з собою з Коломиї найцінніше(сміється. - Авт.).- А чому вирішили перебратися до Чернігова?-Ми якось разом приїхали як глядачі в Чернігів на театральний фестиваль, і так співпало, що тоді нам обом хотілося якихось змін. У Сергія як раз активно починалися зйомки, його часто запрошували в Київ. Столицю для проживання ми не розглядали: там шалений ритм життя, важко «зачепитися» без знайомств. А з Чернігова йому було зручно їздити на зйомки, а для мене тут все було майже як рідне, та й хотіла масштабуватися у творчості. Я взагалі жартую, що прийшла в драмтеатр працювати, тому що тут на сцені є коло, яке крутиться, у Коломиї такого не було(сміється. - Авт). Ну, і нас запросили працювати, і з 2017 року ми тут, катаємося на колі(сміється. - Авт).-Потім були твої перші постановки на сцені драмтеатру, а далі –  2022-й…- Насправді, десь з літа 2021 року ми час від часу говорили, що буде велика війна: і в родині, і з друзями. Відчувалася напруга, все йшло до того. На початку 2022-го стало зовсім нестерпно, і мені дуже хотілося втекти в роботу від тривожних думок. Я намагалася якнайшвидше поставити виставу до Шевченківських днів, це мала бути «Полюбила Петруся» за поемою Шевченка. Паралельно Денис Федєшов ставив «Землю» Ольги Кобилянської, але цю виставу також не встигли випустити, як і мою. Я пам’ятаю, що буквально напередодні 24 лютого ми робили фото для афіші, а потім… Взагалі у мене дуже фрагментарні спогади про ті дні, щось спливає періодично, напевно, це якась захисна реакція.- Знаю, що ви з Сергієм від перших днів повномасштабного вторгнення активно включилися у волонтерство. Що пригадується з того періоду?-Ми прожили в Чернігові всю облогу. Було тривожно й страшно, але сильно підтримувало те, що можна бути корисними, а не просто сидіти й моніторити новини. Сергій тоді саме придбав машину, це була його мрія. І ця машина стала в нагоді, бо нею можна було розвозити хлопцям їжу на блокпости. Ну, й потім вже там йому накидували якихось задач по місту. А я різним займалася: готувала їжу, шукала ліки, комплектувала аптечки. Виїжджати не думали, і не лише через відсутність евакуаційних коридорів. Була відповідальність за хлопців, які чекали на нас: як же їх залишити без обіду? Вже згодом ми заснували громадську організацію «Говерла.Юа», працюємо офіційно, допомагаємо військовим, організовуємо збори, співпрацюємо з іншими чернігівськими організаціями, щоб було легше закривати запити військових. Мені дуже подобається, що в волонтерському ком’юніті всі йдуть одне одному назустріч. Ти завжди можеш попросити про допомогу, і тобі не відмовлять.- Сергій добровільно долучився до війська?-Так, пішов добровольцем у 22-му. Все сталося дуже сумбурно, тоді взагалі все неслося так швидко… Ось він просто волонтерить, а одного дня повертається, а за спиною – автомат: долучився до ТРО. Я його рішення підтримала, бо, насправді, знала, що так буде. Того ж року ми одружилися.- Не говорили про те, чи планує Сергій повернутися на сцену та знімальний майданчик, коли закінчиться війна?-Він зараз там, у нього багато справ і є, про що думати й турбуватися тут і зараз, а не в невизначеному майбутньому. Хоча я не приховуватиму, мені прикро, бо до повномасштабного вторгнення у Сергія був розквіт у кар’єрі, а тепер це все видається таким далеким… Дуже хотілося би ротацій, бо гірко від того, що хтось просто живе життя й будує кар’єру, поки інші воюють роками. Але є чинники, на які ти не можеш повпливати. Лишається тільки прийняти ситуацію і якось від того відштовхуватися та діяти. Ми так і робимо з чоловіком. Просто живемо і робимо те, чим можемо бути корисні.- Напевно, чи не найважче в усьому цьому, що малий бачить тата дуже рідко…- Спочатку було якось простіше. Але Максу скоро три роки, і тепер кожний від’їзд батька – це трагедія. Він постійно: «Тато, тато, де тато?» Боляче на це дивитись. І дуже прикро, тому що зараз такий класний момент його дитинства, коли особливо треба, щоб батько був поруч. Але поки що... Ну, є, звісно, відеозв'язок, але це ж не замінить нічого.«Було би чудово, якби наші хлопці, що зараз воюють, повернулися до театру»- Коли росіяни поцілили “Іскандером” по драмтеатру, ти була в Чернігові?-Ми тоді знімали квартиру біля театру, на Проспекті Миру, і були з Максом в кімнаті неподалік вікна. Там з нами сталося диво, яке я називаю «скотч». У мене були ним заклеєні вікна дуже щільно, і це були не склопакети, а старі вікна. Тому нам просто повиносило рами, й ми вціліли. За хвилину вже були в укритті. Сусіди починають з’ясовувати: «А де вдарило? А по чому?» І коли стало ясно, що це театр, перше, про що я подумала: чи робочий сьогодні день? Бо така година, що в робочий день всі були би на місцях, і тоді… не хочу навіть думати про це. Дуже шкода перехожих, які постраждали та загинули. Все можна відновити, а от життя не повернеш.- Попри все, театр продовжує працювати, нещодавно ти поновила там «Чарлі Гордона», випустила прем’єру… Маєш якісь плани на майбутнє? Або мрії?-Було би чудово, якби наші хлопці, котрі зараз воюють, повернулися до театру. Але поки я не загадую про це, хай просто будуть живі та здорові! Щодо планів, бачу запит на дитячі казки й дуже люблю їх ставити, тож взяла в роботу цікавий матеріал сучасної української драматургині Таїсії Лютої. Напевне, це буде вже на наступний сезон. А так особливо нічого не планую. Я взагалі та режисерка, яка ставить доволі рідко, бо для мене важливо, щоб матеріал подобався та запалював мене, а відтак - і акторів. Не люблю просто робити щось, що нікому не в радість, для «галочки». А так, чого мені хочеться? Та пожити хочеться(сміється. - Авт.)!- Бачу, що «Freelance Story» аж так запалила акторів, що тобі подарували худі з принтом з героями вистави. А що взагалі тебе найбільше тішить у твоїй роботі?-Мені дуже подобається, що під деякі вистави зараз організовують ком'юніті. Я так безпосередньо познайомилася з глядачами, бо вони писали мені після вистави, підходили поговорити… Від них зрозуміла, як багато сенсу в тому, що я роблю. Бо сенс же, насправді, - не лише в критиках чи в твоїх стартових умовах, чи в тому, як тебе сприймають колеги. На виставу прийде глядач і саме він визначить, чого ти вартий.А ще, знаєш,  з 22-го року у мене як приклеївся телефон до рук, так я його і не випускаю. Стараюся бути в курсі всіх новин, навіть які мені не треба знати, й це мене дуже пригнічує. Ця хибна спроба все взяти під контроль додає лише паніки та тривоги. А коли я на репетиції, то від цього телефону “відклеююсь” на декілька годин, і це для мене дуже важливо. Коли глядач приходить, ми завжди просимо вимкнути телефони. І це тепер не просто про ввічливість. Можливо, театр подарує вам таких півтори години, коли ви про той телефон і новини в ньому геть забудете! А взагалі, я вважаю: дуже важливо підтримувати свої заклади культури, а не лише відвідувати розрекламовані популярні гастрольні вистави відомих театрів. Безперечно, вони чудові, але звертайте увагу й на своїх. Тому що у Чернігові теж є класні вистави: і у драмтеатрі, і в Молодіжці, і у незалежних театральних колективів. І вони теж варті вашої уваги!Фото: Валентин Бобир

Театральне закулісся змалечку було для неї рідним, адже режисерка Чернігівського драмтеатру Анастасія Кузик-Лефор народилася у мистецькій родині. У творчому доробку Насті – добре знані дорослими й маленькими глядачами вистави “Чарлі Гордон – ідіот”, “Наймичка”, “Подорож до країни мрій або Велосипед з червоними колесами”, «Freelance Story». А паралельно з випуском прем’єр вона виховує маленького синочка, волонтерить і щодня чекає на такі дорогоцінні повідомлення та дзвінки від чоловіка, актора Сергія Лефора, котрий захищає країну з 2022 року.

Про волонтерство в облозі, дитинство за лаштунками і те, як мистецтво допомагає триматися, коли твоє серце на фронті разом з коханим, — у нашій розмові з Анастасією.

- Про роботу поговорили, тепер можна і про кохання? Де ти познайомилась з чоловіком?

- У Коломиї, ми обидва працювали там у театрі імені Озаркевича. Завжди кажу, що забрала з собою з Коломиї найцінніше(сміється. - Авт.).

- А чому вирішили перебратися до Чернігова?

-Ми якось разом приїхали як глядачі в Чернігів на театральний фестиваль, і так співпало, що тоді нам обом хотілося якихось змін. У Сергія як раз активно починалися зйомки, його часто запрошували в Київ. Столицю для проживання ми не розглядали: там шалений ритм життя, важко «зачепитися» без знайомств. А з Чернігова йому було зручно їздити на зйомки, а для мене тут все було майже як рідне, та й хотіла масштабуватися у творчості. Я взагалі жартую, що прийшла в драмтеатр працювати, тому що тут на сцені є коло, яке крутиться, у Коломиї такого не було(сміється. - Авт). Ну, і нас запросили працювати, і з 2017 року ми тут, катаємося на колі(сміється. - Авт).

-Потім були твої перші постановки на сцені драмтеатру, а далі –  2022-й…

- Насправді, десь з літа 2021 року ми час від часу говорили, що буде велика війна: і в родині, і з друзями. Відчувалася напруга, все йшло до того. На початку 2022-го стало зовсім нестерпно, і мені дуже хотілося втекти в роботу від тривожних думок. Я намагалася якнайшвидше поставити виставу до Шевченківських днів, це мала бути «Полюбила Петруся» за поемою Шевченка. Паралельно Денис Федєшов ставив «Землю» Ольги Кобилянської, але цю виставу також не встигли випустити, як і мою. Я пам’ятаю, що буквально напередодні 24 лютого ми робили фото для афіші, а потім… Взагалі у мене дуже фрагментарні спогади про ті дні, щось спливає періодично, напевно, це якась захисна реакція.

- Знаю, що ви з Сергієм від перших днів повномасштабного вторгнення активно включилися у волонтерство. Що пригадується з того періоду?

-Ми прожили в Чернігові всю облогу. Було тривожно й страшно, але сильно підтримувало те, що можна бути корисними, а не просто сидіти й моніторити новини. Сергій тоді саме придбав машину, це була його мрія. І ця машина стала в нагоді, бо нею можна було розвозити хлопцям їжу на блокпости. Ну, й потім вже там йому накидували якихось задач по місту. А я різним займалася: готувала їжу, шукала ліки, комплектувала аптечки. Виїжджати не думали, і не лише через відсутність евакуаційних коридорів. Була відповідальність за хлопців, які чекали на нас: як же їх залишити без обіду? Вже згодом ми заснували громадську організацію «Говерла.Юа», працюємо офіційно, допомагаємо військовим, організовуємо збори, співпрацюємо з іншими чернігівськими організаціями, щоб було легше закривати запити військових. Мені дуже подобається, що в волонтерському ком’юніті всі йдуть одне одному назустріч. Ти завжди можеш попросити про допомогу, і тобі не відмовлять.

- Сергій добровільно долучився до війська?

-Так, пішов добровольцем у 22-му. Все сталося дуже сумбурно, тоді взагалі все неслося так швидко… Ось він просто волонтерить, а одного дня повертається, а за спиною – автомат: долучився до ТРО. Я його рішення підтримала, бо, насправді, знала, що так буде. Того ж року ми одружилися.

- Не говорили про те, чи планує Сергій повернутися на сцену та знімальний майданчик, коли закінчиться війна?

-Він зараз там, у нього багато справ і є, про що думати й турбуватися тут і зараз, а не в невизначеному майбутньому. Хоча я не приховуватиму, мені прикро, бо до повномасштабного вторгнення у Сергія був розквіт у кар’єрі, а тепер це все видається таким далеким… Дуже хотілося би ротацій, бо гірко від того, що хтось просто живе життя й будує кар’єру, поки інші воюють роками. Але є чинники, на які ти не можеш повпливати. Лишається тільки прийняти ситуацію і якось від того відштовхуватися та діяти. Ми так і робимо з чоловіком. Просто живемо і робимо те, чим можемо бути корисні.

- Напевно, чи не найважче в усьому цьому, що малий бачить тата дуже рідко…

- Спочатку було якось простіше. Але Максу скоро три роки, і тепер кожний від’їзд батька – це трагедія. Він постійно: «Тато, тато, де тато?» Боляче на це дивитись. І дуже прикро, тому що зараз такий класний момент його дитинства, коли особливо треба, щоб батько був поруч. Але поки що... Ну, є, звісно, відеозв'язок, але це ж не замінить нічого.

- Коли росіяни поцілили “Іскандером” по драмтеатру, ти була в Чернігові?

-Ми тоді знімали квартиру біля театру, на Проспекті Миру, і були з Максом в кімнаті неподалік вікна. Там з нами сталося диво, яке я називаю «скотч». У мене були ним заклеєні вікна дуже щільно, і це були не склопакети, а старі вікна. Тому нам просто повиносило рами, й ми вціліли. За хвилину вже були в укритті. Сусіди починають з’ясовувати: «А де вдарило? А по чому?» І коли стало ясно, що це театр, перше, про що я подумала: чи робочий сьогодні день? Бо така година, що в робочий день всі були би на місцях, і тоді… не хочу навіть думати про це. Дуже шкода перехожих, які постраждали та загинули. Все можна відновити, а от життя не повернеш.

- Попри все, театр продовжує працювати, нещодавно ти поновила там «Чарлі Гордона», випустила прем’єру… Маєш якісь плани на майбутнє? Або мрії?

-Було би чудово, якби наші хлопці, котрі зараз воюють, повернулися до театру. Але поки я не загадую про це, хай просто будуть живі та здорові! Щодо планів, бачу запит на дитячі казки й дуже люблю їх ставити, тож взяла в роботу цікавий матеріал сучасної української драматургині Таїсії Лютої. Напевне, це буде вже на наступний сезон. А так особливо нічого не планую. Я взагалі та режисерка, яка ставить доволі рідко, бо для мене важливо, щоб матеріал подобався та запалював мене, а відтак - і акторів. Не люблю просто робити щось, що нікому не в радість, для «галочки». А так, чого мені хочеться? Та пожити хочеться(сміється. - Авт.)!

- Бачу, що «Freelance Story» аж так запалила акторів, що тобі подарували худі з принтом з героями вистави. А що взагалі тебе найбільше тішить у твоїй роботі?

-Мені дуже подобається, що під деякі вистави зараз організовують ком'юніті. Я так безпосередньо познайомилася з глядачами, бо вони писали мені після вистави, підходили поговорити… Від них зрозуміла, як багато сенсу в тому, що я роблю. Бо сенс же, насправді, - не лише в критиках чи в твоїх стартових умовах, чи в тому, як тебе сприймають колеги. На виставу прийде глядач і саме він визначить, чого ти вартий.А ще, знаєш,  з 22-го року у мене як приклеївся телефон до рук, так я його і не випускаю. Стараюся бути в курсі всіх новин, навіть які мені не треба знати, й це мене дуже пригнічує. Ця хибна спроба все взяти під контроль додає лише паніки та тривоги. А коли я на репетиції, то від цього телефону “відклеююсь” на декілька годин, і це для мене дуже важливо. Коли глядач приходить, ми завжди просимо вимкнути телефони. І це тепер не просто про ввічливість. Можливо, театр подарує вам таких півтори години, коли ви про той телефон і новини в ньому геть забудете! А взагалі, я вважаю: дуже важливо підтримувати свої заклади культури, а не лише відвідувати розрекламовані популярні гастрольні вистави відомих театрів. Безперечно, вони чудові, але звертайте увагу й на своїх. Тому що у Чернігові теж є класні вистави: і у драмтеатрі, і в Молодіжці, і у незалежних театральних колективів. І вони теж варті вашої уваги!