У Львові відкрилася унікальна виставка, присвячена творчості українських жінок, які пережили ув'язнення в радянських таборах. Виставка під назвою "Табірні вишиванки" демонструє не лише витвори мистецтва, але й глибокі історії страждань і надії тих, хто був змушений жити у складних умовах тюремного життя. На експозиції представлені різноманітні роботи — від традиційних сорочок до ікон та інших предметів побуту, виготовлених руками українок у місцях позбавлення
На спині лаконічної жіночої вишиванки – не орнамент, а символ «І-К-274». Це табірний номер її власниці Іванки Кальмук, яку молодою дівчиною запроторили у в’язницю, а потім відправили у табори на 10 років. З-поміж своїх подруг вона отримала найбільший термін за допомогу однокласникам-упівцям. У таборах ГУЛАГу українки вишивали голками з риб’ячих кісток, нитками зі старого одягу та електрокабелів, ховали свої роботи від наглядачів. За такі «заборонені предмети» могли покарати, продовжити термін або перевести до карцеру. Але українки попри все вишивали сорочки, хустинки, образи й рушники. Бо вишивка, як і мова й пісня, для них була не лише спогадом про дім, а й способом зберегти свою ідентичність, пам’ять і гідність там, де людину називали безіменним числом.
Сьогодні такі вишивки зберігаються у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» – в одній із колишніх камер. Про те, як вишивали в ув’язненні і таборах, з нагоди Міжнародного дня музеїв та напередодні Всесвітнього дня вишиванки розповіла наукова співробітниця Ольга Зброжко.
Унікальна вишивка з табірним номером на спині, яка належала молодій дівчині Іванні Кальмук
Щоб витримати нелюдський побут в ув’язненні і таборах, люди вигадували доступне в таких умовах дозвілля – декламували вірші, вишивали, вивчали іноземну мову від представників інших національностей. У таборах ГУЛАГу були представники багатьох країн, які входили до складу Радянського Союзу. Вони захоплювалися вишиттям українок, які вирізнялися особливою винахідливістю: без жодних підручних засобів майстрували сорочки.
«Я подивляла все їхню запопадливість, – захоплювалася німкеня українками. Її спогади цитує Ольга Зброжко з книжки Оксани Кісь «Українки в ГУЛАГу». –Коли бракувало ниток, тоді розпорювали якусь стару шматку. Нитки навивали на клубок і тим вишивали. З нічого нараз виходив мистецький твір. Кожна з них це вміла».
У тюрмах вишивали менші роботи, сорочками займалися переважно у таборах. Вишивка Катерини Миронович із Замарстинівської тюрми
Найскладніше було зробити знаряддя для вишивання – голку. Гострі предмети були заборонені в камерах. Жінки вишивали кісткою від риби, заточеним сірником або ж скалкою від дерев’яної долівки в камері. Часом їм вдавалося знайти шпильку або цвяшок і з них робили голку.
Для ниток розпорювали старий одяг, діставали їх з електрокабелів. Полотном слугували простирадла. Як лекало для взорів використовували гумову підошву чобота чи черевика. Її по контуру обводили, наприклад, для вишивки квітів, орнаменту чи силуету.
Для ниток розпорювали старий одяг, в якості полотна використовували простирадло
Жінки вишивали не лише сорочки, але й маленькі хустинки, закладки для книжок, образочки. Ці готові вироби також треба було ховати від наглядачів, адже вони вважалися «посторонніми предметами», за які могли продовжити термін ув’язнення або погіршити умови утримання.
Найпоширенішою тематикою вишивок була релігійна. Зображали Богородицю з Ісусом та ангелів, в яких просили сил і заступництва. Ангелів вишивали переважно ті жінки, які мали дітей.
Ангеликів вишивали матері
«Багато з них залишили своїх дітей вдома і навіть не знали про їхню подальшу долю. Радянська влада передавала їх у дитячі будинки, позбавляючи цих “ворогів народу” батьківських прав», – пояснює Ольга Зброжко.
Вишита ікона Богородиці авторства Катерини Мельницької, яка перебувала під слідством в тюрмі на Лонцького у 1949 році, має напис «О, Маріє, рятуй нас в неволі».
Ікона з молитвою належала Катерині Мельницькій, яка була ув’язнена в тюрмі на Лонцького у 1949 році
Іванка Кальмук, сорочка якої має табірний номер на спині, у 1946 році вишила фіалками маленьку серветку з присвятою «Коханій мамусі. Іванка».
Іванка Кальмук вишила для себе сорочку, а для мами – серветку
Вишивка з берізками і насипом символічної могили січових стрільців довгий час використовувалася на засланні як закладка для «Кобзаря». Її в музей передали пластуни, з неї і почалася вишита колекція музею. Про авторку нічого невідомо, але хустина містить вишитий напис «На спомин з тяжкого пережиття війни і з тюрми Лонцького. 1946». Ймовірно, її вишила учасниця і перших визвольних змагань, яка також зазнала репресій після Другої світової, припускає наукова співробітниця музею.
Вишита стрілецька могила між берізками
Деякі вишиті роботи є колективними. Жінки впродовж тривалого часу вишивали почергово, наприклад, рушники чи скатертини. Однією з таких збережених робіт у музеї є велика хустка, над якою працювали в тюрмі на Лонцького з листопада 1945 до березня 1946 року близько 40 ув’язнених. На ній – знаки, символи, дати й ініціали, кирилиця і латинка, вишиті різними техніками і кольорами. Одна жінка вишила нотний стан, інша – тюремні грати і двері з номером 64. Навіть зафіксована дата Різдва – 7 січня 1946 року.
«Тут під слідством перебувала музикантка-арфісткаВікторія Полтарєва. Кожну жінку чи дівчину, яка з нею потрапляла в одну камеру, вона просила залишити на ній щось від себе. За вишитими датами ми й визначили період, тому що кримінальна справа не збереглася. Крім низинки, тут є хрестик, вирізування, мережка. Це не просто символи, а цілий калейдоскоп доль, не завжди зі щасливим кінцем. Це графічна історія кожної людини в цій тюрмі, сорока жінок», – наголошує Ольга Зброжко.
Колективна хустка, вишита 40 жінками в тюрмі на Лонцького
Вона підкреслює, що жіноче сестринство в таборах ГУЛАГу було не випадковим. Така своєрідна спільнота підтримувала моральний дух. Так через посестер, які поверталися з таборів раніше, передавали ці вишивки. Часто жінки майстрували сорочки дітям своїх родичів, щоб самій повернутися додому не з порожніми руками. В музей же ці збережені унікальні витвори потрапляли іноді навіть завдяки чужим людям – сусідам, знайомим чи випадковим, але небайдужим.
Вишивання нерідко ставало додатковим підробітком у таборах – у вигляді хліба чи крупи. Інші ув’язнені чи навіть наглядачки могли замовити собі декорацію для одягу, вишиту хустинку з ініціалами та узорами, за що вишивальниці отримували бонусом більше часу на відпочинок і прогулянки.
Окрім маленьких хустинок, закладинок та серветок, у музеї експонують цілі сорочки, що належали українським дисидентам. Вишити сорочку мали можливість вже тоді, коли людина отримувала свій термін покарання і відбувала його в таборах – у в’язниці таких умов не було.
Теракотову сукню готували для Євгенії Загоруйко – на вихід з табору. Вона отримала 5 років концтаборів в Красноярському краї за приналежність до жіночого крила ОУН. Плаття разом вишивали табірні подруги для тієї, яка найшвидше з них потрапить на волю. Вона вишита вже професійними нитками, але відтінки одного кольору сильно відрізняються. Нитки також були дефіцитним товаром.
Вишиванки Валентина Мороза, Ірини Калинець, Івана Геля, Надії Мудрої, Євгенії Загоруйко та Іванни Кальмук
Ще одна збережена сорочка – політув’язненої Надії Мудрої. У тюрмі на Лонцького вона перебувала під слідством, згодом отримала 10 років таборів, звідки повернулася в 1956 році. На початку 90-х років вона доклалась до розвитку музею, збирала архівні дані про страчених, відновлювала меморіал на Янівському цвинтарі, який знищила радянська влада. Там у 1941 році поховали 1681 розстріляного в’язня тюрми на Лонцького.
Ольга Зброжко показує вишиванку Івана Геля
Цінними експонатами в музеї є чоловічі і жіночі сорочки дисидентів-шістдесятників – Івана Геля, Ірини Калинець та Валентина Мороза. Експозицію вишивок «Колір молитви» можна оглянути у музеї «Тюрма на Лонцького».
показати всіприховати