У селі Гонорівка, що на Вінниччині, зберігається унікальна колекція старовинних вишиванок, які налічують понад двісті років. Ця колекція є не лише свідченням багатої культурної спадщини українського народу, а й важливим елементом історії регіону. Вишиванки виготовлені вручну місцевими майстрами та відрізняються різноманітними техніками вишивки і орнаментами. Збереження таких артефактів стало можливим завдяки старанням місцевих ен
У Гонорівському будинку культури на Тульчинщині зібрали унікальну колекцію старовиннихвишиванок,рушників та речей ручної роботи. Деяким експонатам — понад 200 років. Більшість із них місцеві жителі передавали до музею зі своїх родинних скринь, аби зберегти пам’ять про традиції та майстерність предків.
Детальніше про це журналістамТульчин онлайнрозповіла завідувачка закладу Зоя Підгурська.
У колекції — десятки сорочок із різних регіонів України. Є гуцульські, полтавські, подільські орнаменти, весільні сорочки, буденний одяг та навіть так звана «панська» сорочка, вишита ниткою зі вкрапленням золота.
«У нас дуже є цінні такі речі, що їм по 200-300 років»,— каже Зоя Підгурська.
Одна із найцінніших реліквій — весільна сорочка прабабусі місцевої жительки. Її берегли поколіннями як сімейну святиню. Є й сорочки, вишиті людьми з непростою долею. Наприклад, одну з них створила жінка, яка була без руки, але продовжувала вишивати.
Особливе місце у колекції займають й рушники. Саме зі старовинного вишитого рушника, який передавався у п’яти поколіннях, фактично й почалася історія музею у Гонорівці.
Зоя Підгурська працює у будинку культури вже 15 років. На початку своєї роботи вона не мала відповідної освіти, однак саме завдяки її захопленню вдалося створити місце, де тепер зберігають історію села.
«Я все зберігала, накопичувала та шукала»,— пригадує жінка.
Частину експонатів люди приносили самі, коли побачили, що речі дбайливо доглядають. Деякі вишивки доводилося буквально рятувати зі старих хат. Жінка власноруч прала, штопала та відновлювала старі тканини.
Втім найважче не знайти експонати, а зберегти їх, зізнається завідувачка. Зараз найбільше Зою Підгурську турбує майбутнє музею та його експонатів. Приміщення потребує ремонту, а охочих працювати у сфері культури за невелику зарплату, за її словами, майже немає.
«Я вже пенсіонерка. І дивлюся, ну ще скільки? Рік-два. Мені ж треба це все комусь віддати, а я не маю кому це передати»,— зізнається вона.
Жінка каже, що молодь рідко погоджується працювати у сільських закладах культури через низькі зарплати та складні умови роботи.
Наразі ж попри все Зоя Підгурська продовжує збирати старі рушники й вишиванки, прати їх, відновлювати та берегти.
Поруч зі старовинними експонатами у будинку культури представлені й сучасні роботи місцевої майстрині Людмили Маркевич. Вона займається вишивкою бісером і створює великі орнаменти та вишиванки.
За словами майстрині, спочатку вона лише хотіла спробувати нове хобі, але згодом вишивка повністю захопила її.
«Це стало моїм улюбленим заняттям, за яким я забувала абсолютно за все»,— розповідає Людмила Маркевич.
Однією з перших масштабних робіт стала вишиванка для доньки. Майстриня пригадує, що працювала над нею ночами, настільки захоплював процес. Згодом ця сукня стала весільною.
У Гонорівці переконані: старі сорочки та рушники — це не просто одяг чи декор. Це пам’ять про людей, їхню працю, традиції та історію родин.
«Вишиванка — це наш український код»,— говорить Зоя Підгурська.
Попри труднощі, у селі продовжують берегти ці речі для наступних поколінь — щоб разом із нитками та орнаментами не зникла й пам’ять про минуле.
Натисніть сюди, щоби скасувати відповідь.