У сучасному світі, де пандемія та військові дії значно змінили звичний ритм життя, підлітки з Донеччини стикаються з унікальними викликами. В умовах онлайн-освіти вони не лише втрачають традиційні соціальні контакти, але й змушені адаптуватися до нових форматів навчання. Невизначеність майбутнього стає постійним супутником молодого покоління, яке намагається знайти своє місце в суспільстві. Згідно з опитуваннями серед учнів і студентів регіону, більшість
Сім років онлайн-навчання, війна, евакуація, нові міста, постійна тривога та відчуття “життя на паузі”. Для багатьох підлітків із Донеччини старші класи стали не часом мрій про майбутню професію, а періодом виживання та адаптації. Вони звикли вчитися через екран, втрачати друзів через переїзди, будувати нові знайомства у чатах і часто — не розуміти, ким хочуть бути далі.
Попереду вступна кампанія, але чимало випускників сьогодні обирають спеціальність не через покликання, а через страх, втому або просто випадковість. “Аби кудись вступити”, “аби було дистанційно”, “аби не складно” — саме так нерідко звучать мотивації дітей, які виросли у війні.
Психологиня зі Слов’янська Ірина Смелкова вже кілька років працює з підлітками, допомагаючи їм шукати себе, визначатися з професійним шляхом та відновлювати внутрішню опору після втрат і постійних змін. У розмові з журналісткою “Слов’янських відомостей” вона пояснила, чому сучасним дітям так складно обирати майбутнє, як війна вплинула на їхню самооцінку та що насправді потрібно підліткам перед вступом.
За словами психологині, до неї часто приходять підлітки, які не можуть знайти себе й не розуміють, як взагалі будувати подальше життя, чим зайнятися та яку професію обрати.
“Приходять із нерозумінням самих себе. І це не тому, що вони “ледачі” чи “нічим не цікавляться”, як іноді думають дорослі. Просто ці діти дуже довго живуть у стані нестабільності. Вони не мали нормального підліткового досвіду — зі школою, спілкуванням, гуртками, живими знайомствами, можливістю десь себе спробувати. У багатьох із них зараз немає навіть базового відчуття майбутнього. Вони не планують на п’ять років уперед. Часто — навіть на пів року. І коли дорослі питають: “Ким ти хочеш бути?”, підліток може просто не мати внутрішнього ресурсу відповісти на це питання.
Вона каже, що війна дуже звузила горизонт планування.
“Діти живуть у режимі “тут і зараз”: сьогодні є інтернет — добре, сьогодні не було обстрілів — уже добре. А професія — це про майбутнє, про віру в те, що воно взагалі буде”.
За словами Ірини Смелкової, тривале дистанційне навчання також сильно вплинуло на формування особистості підлітків.
“Школа — це ж не тільки уроки. Це місце, де дитина вчиться взаємодіяти, проявляти себе, бачити свої сильні сторони через інших людей. А коли сім років поспіль навчання відбувається через екран, дуже багато навичок просто не формуються. Дитина може чудово знати предмет, але боятися говорити. Може мати талант до організації, але ніколи цього не проявити, бо не було середовища. Багато підлітків сьогодні дуже закриті. Їм складно знайомитися, складно презентувати себе, складно взагалі зрозуміти: “А який я?”.
Вона каже, що через це професійний вибір часто стає формальним.
“Часто підлітки обирають не професію, а “безпечний варіант”. Те, що порадили батьки. Те, куди пішли друзі. Те, де є дистанційне навчання або гуртожиток. Іноді вони навіть не встигають поставити собі питання: “А мені це взагалі цікаво?””.
Психологиня наголошує: одна з головних помилок дорослих — тиск під час вибору професії.
“Ми досі живемо у старій моделі, де професію обирали “на все життя”. Але світ давно інший. І сучасні діти це відчувають. Вони бачать, як люди змінюють сфери, навчаються у 30 чи 40 років, працюють віддалено, мають кілька напрямків одночасно. Тому не можна вимагати від 16-річної людини остаточного рішення. Це не чесно щодо дитини”.
За словами Ірини Смелкової, набагато важливіше зараз — не “вибрати ідеальну професію”, а зрозуміти власні схильності та внутрішні опори.
“Підлітку важливо зрозуміти: що мені цікаво? Від чого я отримую задоволення? У яких процесах я втомлююся, а в яких — навпаки оживаю? Що в мене виходить природно? І це вже хороший фундамент”.
На питання, наскільки сильно сьогодні батьки впливають на вибір професії, відповідає: “Дуже сильно”.
“Особливо у сім’ях, які пережили евакуацію чи втрату дому. Батьки зараз часто думають категоріями виживання: щоб дитина мала стабільну роботу, зарплату, безпеку. І це зрозуміло. Але підлітки при цьому шукають ще й сенс. Їм важливо не просто “заробляти”, а відчувати себе живими у тому, що вони роблять. Через це виникає багато конфліктів. Наприклад, батьки кажуть: “Іди в IT, там гроші”. А дитина хоче працювати з людьми або займатися творчістю. І якщо її повністю зламати через “практичність”, це може вилізти великим емоційним вигоранням уже через кілька років”.
Психологиня каже, що сьогодні особливо важливо чути дітей, а не лише “будувати їм майбутнє”.
“Підліток має право пробувати, помилятися, змінювати думку. Це нормальний процес пошуку себе”.
Ірина Смелкова радить батькам не починати розмову про вступ зі слів “Куди ти будеш вступати?”. Натомість — спробувати краще зрозуміти саму дитину.
1. Не знецінюйте інтереси підлітка
— Якщо дитина годинами монтує відео, малює, веде блог чи цікавиться іграми — це не “дурниці”. За цим можуть стояти реальні здібності: до дизайну, комунікації, сценарної роботи, маркетингу, аналітики. Проблема в тому, що дорослі часто визнають тільки “серйозні” професії.
2. Давайте можливість спробувати
— Профорієнтація — це не тест у Google. Дитині потрібно отримати досвід. Поспілкуватися з людьми різних професій, пройти майстер-класи, спробувати волонтерство, невеликі проєкти, курси. Навіть одна така спроба може дати більше розуміння, ніж сотня порад.
3. Не лякайте майбутнім
— Фрази “ти потім нікому не будеш потрібен” або “будеш двірником” дуже травмують дітей. Особливо зараз, коли в них і так високий рівень тривожності. Мотивація через страх працює дуже погано.
4. Дозвольте не знати
— Це нормально — не мати чіткої відповіді у 16 чи 17 років. Інколи дитині потрібен час, щоб дозріти до рішення. Іноді — рік паузи, додаткове навчання чи просто можливість видихнути після кількох років стресу.
Ірина Смелкова каже: найстрашніше, що сьогодні часто бачить у підлітках, — це не лінощі чи байдужість, а втрата віри у власну цінність.
“Багато дітей виросли з відчуттям, що їхнє життя постійно руйнується зовнішніми обставинами. Вони не завжди вірять, що можуть щось планувати, на щось впливати, десь реалізуватися. Тому наше головне завдання як дорослих — не тиснути ще сильніше, а допомогти їм відчути опору. Показати, що помилятися — нормально. Що шукати себе — нормально. Що вони не “втрачене покоління”. Бонасправді це дуже сильні діти. Просто вони надто рано подорослішали”.
Ваш донат допомагає нам створювати нові матеріали та залишатися незалежними.
Дякуємо за підтримку!