Арсенал, один із найвідоміших футбольних клубів Англії, переживає неймовірний період свого існування. Після кількох років невдач і нестабільності команда під керівництвом Мікеля Артети нарешті повернулася на вершину англійського футболу. Чемпіонство в Premier League стало не просто спортивним досягненням, а символом відродження та можливості повернутися до часів слави. Успіх Арсенала викликав хвилю оптимізму серед фанатів та експертів. Багато з них згадують про золоті рок
… Ложа преси на НСК «Олімпійський» того вечора була затребувана. Наші журналісти, французькі, англійські. І кацапські якогось хріну теж там затесалися. Було багато й «лівих» персонажів. У сенсі нежурналістів. Тоді за великого бажання пробратися «нежурналісту» в ложу преси можна було без особливих клопотів та витонченостей. Або з чужою «корочкою», або за чужої протекції.
Проте того разу, вогким і негожим вечором четвертого листопада 1998 року, у ложі преси «Олімпійського» був аншлаг. Точніше, навіть не так: був биток. Стільців усім охочим катастрофічно не вистачало, тому довелося брати табурети із зали для прес-конференцій.
Аншлаг той пояснити дуже просто. Бум тоді був футбольний у Києві. Тодішній Київ, який скучив за великим футболом, несамовито підтримував своїх. А тут ще й так збіглося, що в суперниках дуже крута команда Валерія Лобановського мала не менш круту команду Арсена Венгера – лондонський «Арсенал».
Стільці шикували у два ряди. У першому ряду опинилися більш привілейовані – ті, хто мав акредитацію на матч. А у другому ряду були всі інші.
Мені пощастило. У мене була акредитація. До того ж я прийшов заздалегідь, щоб зайняти місце. Побачив передматчеву розминку і наших, і їхніх. Час летів дуже швидко, і пресова ложа швидко стала схожа на рукавицю з відомої казки. Якийсь високий дядько, з «біркою» від УЄФА, спочатку лазив між шеренгами стільців, перевіряючи акредитації на гру, але швидко забив на цю клопітку витівку і вмостився на своє лобове місце.
І тут, за кілька хвилин до початку матчу, у супроводі двох людей у формі УЄФА, до ложі преси зайшов молодий хлопець у формі «Арсеналу». Я тоді був не дуже досвідченим у питанні ідентифікації гравців «Арсеналу». Улюбленою англійською командою на той момент для мене був «Манчестер Юнайтед». Так, Сімена, Вієйра чи Бергкампа я, звичайно ж, міг тоді відрізнити від інших, але цей лондонський хлопець, якого завели до журналістів, здався мені незнайомим.
Мене врятував «талмуд» УЄФА – спеціальний барвистий альбом, який я отримав на попередній домашній грі «Динамо» у тій Лізі чемпіонів – проти французького «Лансу». Я швидко почав гортати той «бук», знайшов сторінку «Арсеналу» й почав переглядати фотки гравців. Три на чотири, маленькі світлини, але кольорові.
Товариша, якого до нас завели, я ідентифікував дуже оперативно. Ним виявився Ніколя Анелька. Молодий французький форвард не потрапив у заявку на матч через травму. Чому він опинився у ложі преси, а не, скажімо, у ложі для почесних гостей, я не знаю.
Йому знайшли місце у першій шерензі. Він скромно, навіть якось надто скромно сів на стілець, боячись заподіяти комусь незручність. Він так і просидів практично непоміченим до кінця гри, нічим не натякаючи висловити свою присутність.
Від мене він був за два столики. На той момент я, зелений футбольний журналіст, уперше побачив практично поряд гравця крутого закордонного клубу. Я захотів узяти у нього автограф. Підійшов до нього зі своїм фотоальбомом від УЄФА, дав йому ручку, щоб розписатися на сторінці «Арсеналу».
Анелька мені не відмовив. Навпаки, посміхнувся вперше з моменту свого «ув'язнення» у ложі преси. Сказав мені щось відразу французькою, потім англійською. Але оскільки я ні в зуб ногою, він просто залишив свій автограф і з чемною усмішкою повернув мені альбом.
«Арсенал» у тій грі програв. Точніше, у тій грі виграло блискуче «Динамо». Але саме з того пам'ятного дня я став уважно стежити і за «Арсеналом», і за Анелька. Так, «МанЮнайтед» для мене залишався й надалі головною англійською командою, але «Арсенал» завжди був десь поруч.
«Арсенал» був десь поруч і після того, як Анелька залишив лондонську команду, так до ладу і не загравши в ній. І замість Анелька я тоді зі здриганням у душі стежив за ще одним французьким форвардом «канонірів» – Тьєррі Анрі.
І якщо «МЮ» на той час був у АПЛ просто машиною, за якою було вже й не так цікаво спостерігати, то «Арсенал» той, каденції Арсена Венгера, став для мене взірцем витонченості. Витонченої крихкості, якщо бути точніше.
Деколи та крихкість ставала справжнім алмазом, який не розкришити і молотом. «Неймовірна легкість буття» - ось під таким гаслом особисто для мене наприкінці дев'яностих-початку двохтисячних грав «Арсенал». Трохи згодом так гратиме ще одна не чужа для мене команда – «Барселона».
Відчуття миті, яке прекрасна, і яка швидкоплинна. Дуже швидкоплинна – ось таким для мене був і лишається «Арсенал». Я розумів, знав завжди, що «Арсенал» ніколи не стане «машиною», якою свого часу був «Манчестер Юнайтед». Разом з тим я знав і те, що «МЮ» ніколи не буде настільки гарним, таким витонченим і таким крихким, як «Арсенал» тієї чудової пори.
З того чудового часу спливло дуже багато води. Мій «МЮ» перестав бути машиною. Та й по-справжньому крутим теж перестав бути. «Арсенал» теж з тієї своєї майже «золотої» ери змінився до невпізнання. Хоча, на відміну від «МЮ», останніми роками почав голосно про себе заявляти.
Але я все ж зневірився у можливості «Арсенала» повернути своє шаленство, свою витонченість, не кажучи вже про красу. У жилах нинішнього «Арсенала» тече вже інша кров. А та, колишня кров, залишилася десь у минулому. На неіснуючому нині «Хайбері».
Нинішній «Арсенал» для мене вже не такий близький. Вже без легкості буття, без усвідомлення красивої крихкості моменту. «Арсенал» виріс з того романтичного часу, пристосувався до іншого часу.
Проте щось відгукнулося в мені, коли «МанСіті» не зміг здолати «Борнмут», і «Арсенал», уперше за 22 роки, став чемпіоном. Тепло стало на душі. Неначе з'їздив у відпустку до села. Або знову побував на тій пам'ятній грі «канонірів» із динамівцями.
Це ностальгія. Не більше. Але лише такі моменти – що виходять за межі часу і пам'яті - дозволяють мені залишатися на плаву. І обережно вірити, що не все можна купити за гроші арабських шейхів.