Ексзаступник мера Черкас провів на позиції 199 днів

Історія Юрія Ботнара про те, як він провів 199 днів на позиції

«Піхотна позиція дуже класно повертає тебе в реальність. Я не був на піхотній позиції у покарання. Мене повернули у реальність», – каже Юрій Ботнар. Далі він показує колаж на телефоні. Там його фото у стильному гірчичному пальто часів цивільного життя поруч зі світлиною на позиції, де він брудний і кудлатий.

У Черкасах Ботнар більше відомий як політик-«свободівець», депутат обласної ради, колишній заступник міського голови Черкас. Запальний і емоційний. Не секрет, що Ботнар‐політик завжди мав непрості стосунки із «18000» і нерідко був героєм критичних матеріалів на сторінках нашого видання.

Але цей матеріал інший. 2022‐й змінив занадто багато всього у поглядах, ставленні та персоналіях. І війна продовжує ці зміни.

«18000» пропонує Юрію записати це інтерв’ю після його посту про 199 днів на позиції, на що він спочатку відмовляється, однак далі ми його все‐таки переконуємо.

Зустрічаємося у сквері «Юність», реконструкцію якого колись лобіювала партія Юрія. Навколо зелено і людно. Діди під деревом грають у шахи, діти бігають по траві за м’ячем, на лавках люди обговорюють черкаські новини під каву. А ще тут нещодавно запрацювали фонтани, які додали останній штрих: весна, попри все, прийшла в наше місто. Ботнар, дивлячись на це, порівнює Черкаси із Покровським (Дніпропетровська область), яке, за його словами, було таким же зеленим і квітучим, а нині повністю знищене КАБами. Від цього порівняння стає моторошно.

«Я зроблю все, щоб цього ніколи не сталося. Я і ми всі»,– каже Ботнар.

Ми говорили майже три години. У цьому тексті – головне із цієї розмови і те, що може пропустити «цензура». Про своє бажання бути на війні, про те, коли на позиції було найважче, про життя піхотинця з інтернетом і без нього, про людей, які здатні на вчинок та про те, чи змінився сам, – у першому інтерв’ю Юрія Ботнара для «18000».

– Розкажи про свою службу: як потрапив у армію, коли потрапив, чим займаєшся зараз?

– Я виїхав з Черкас 24 лютого, разом з батьком (Андрій Ботнарзагинуву 2023 році – ред.), ми поїхали одразу в підрозділ, в 95‐ту штурмову бригаду. Спочатку я займався логістикою. Був водієм певний час.Потім став сержантом, командиром відділення. 2023 року мене відправили на офіцерські курси, після яких я став заступником командира роти, але одразу ж перейшов до 14‐го полку безпілотних авіаційних комплексів.Працював в управлінні, у мене спеціальність морально‐психологічне забезпечення, але постійно шукав можливості якось долучитися до бойових дій безпосередньо. У 2024‐му році я потрапив тимчасово у відрядження в один із підрозділів активних дій ГУР.

Словом, я шукав. Взимку 2025 року долучився і 5 місяців досить плідно працював із людьми і виконував бойові завдання у зведеному загоні у 14‐му полку БпАК. Виїжджав з «вампіристами», виїжджав з FPV‐шниками. Були на Новопавлівському, Покровському напрямках, у районі Межової.

Мені дуже прикро за селище Покровське на Дніпропетровщині. Я його пам’ятаю. Рік тому воно, просто щоб ти розумів, виглядало так, як зараз центр Черкас. Мирне, люди ходять, бризкаються водою, сміються, веселяться. Сьогодні це практично повністю вимерле містечко, розбите КАБами вщент, розбите все, що там є.

Стан Покровського нині. Фото: Telegraf

– Ти повторюєш, що хотів бути долученим. Звідки це бажання? Це наче трохи суперечить людській природі, самозбереженню.

– Знаєш, я вдячний за цей досвід. Мені тепер не соромно.

Розумієш, коли я був у АТО, я по суті там був «воїном вихідного дня». У «Карпатській Січі», умовно, я два тижні пробув на бойових. Це добровільна штука, де ти захотів – приїхав, захотів – поїхав.

Під час Великої війни – все поетапно. Коли я був водієм, мені було ніяково перед будь‐ким, хто брав участь у бойових діях. Коли я був із безпілотниками, мені було ніяково перед піхотинцями. Тепер мені ні перед ким не ніяково. Бо я відбув, я відчув це.

Знаєш, але зараз мені трохи дивно, що ми робимо інтерв’ю про мою участь у війні, бо є набагато крутіші люди.

– Як почував себе на позиції?

– Перші 30 днів – перебувати на позиції просто. Потім починається психологічно‐моральний спад. Так було і в мене, і не тільки в мене. Від першого до тридцятого дня ти у повній бойовій готовності, у максимальному заряді.

Потім, з 30‐го до 60‐го дня, починає морально‐психологічний і фізичний стан просідати. З 60 до 90 дня було найскладніше. Ти вже все побачив, все зрозумів, відчув. Ти сидиш і не знаєш, скільки ти будеш сидіти, а вже хочеться додому, вже починається тяга і дуже темні думки. Морально‐психологічний стан в цей момент має критично низький рівень.

Але десь з 90‐го дня я просто відчув фізично, що таке стоїцизм.

– Розкажи в двох словах, що це?

– Це основна філософська течія, яка протиставляється гедонізму. Стоїцизм – це коли ти сприймаєш життя таким, яким воно є, просто робиш свою роботу, неухильно йдеш до мети, яка у тебе існує. Тобто ти живеш не заради задоволення, а заради обов’язку.

– Чи немає паніки? Чи страху від того, що ти не розумієш, скільки ти тут і що буде далі?

– Був період, коли морально дуже важко. Коли ти хочеш додому, але не знаєш, коли тебе виведуть. Але, знову ж таки, я ніколи не питав нікого, не просився, не нив, бл*дь, ні в рацію, нікуди, коли мене виведуть.

У якийсь момент, після 90 дня, я зрозумів, що я буду стільки, скільки потрібно. І мені, чесно кажучи, не дуже то і треба виходити. Це дивно звучить. Я буду сидіти, скільки потрібно. Бо в принципі більш‐менш я вже роздуплився, розумію, що можу, що не можу, куди мені копати, розумію, що в результаті цього копання має бути, і як мені це допоможе тримати оборону цієї позиції.

«Воля України або смерть». Фото з архіву героя

– Розкажи про своє перебування в рядах піхоти.

– Хочу зазначити важливий момент. У нас якось так склалося, що в суспільстві існує недооцінка піхоти. Я вважаю, що піхота – це основа. Основа, без якої неможливий збройний опір. Так, ми розуміємо, що сьогодні 85–90 % усіх уражень здійснюється безпілотними засобами. Але вони працюють, усі працюють, тому що існує піхота, яка зустрічає ворога першою, яка не дає йому інфільтруватися та закріпитися. Це зв’язка.

У нас склалося враження, ніби в піхоту треба закидати маргіналів, якщо дуже‐дуже толерантно. Але в піхоті треба бути кмітливим, дисциплінованим, з інтелектом.

– Можливо, в нас суспільстві просто усталеною стала думка, що піхота – це покарання.

– Так, але насправді це не якийсь штрафбат, і це ж не радянська армія. У піхоті мають бути відповідальні, кмітливі люди, відважні люди. До піхоти треба ставитися як до елітного роду військ.

Моя особиста думка: кожен офіцер Збройних Сил України, окрім пілотів літаків, мав би пройти отаку піврічну ротацію у ролі стрільців. Не на командних пунктах. А як піхотинця на нульовій позиції.

Що нам це дасть? Ми ж говоримо про те, що у нас офіцери – це еліта війська. Тобто це можливість на піхотній позиції мати висококваліфікованих людей. Самим же офіцерам це дасть величезний досвід і розуміння механіки сучасної війни. Якраз у піхоті ти найкраще відчуваєш, як змінюється війна.

Загалом піхотна позиція дуже класно повертає тебе в реальність. Я точно не був на піхотній позиції у покарання. Мене повернули в реальність.

Юрій Ботнар на позиції. Фото з архіву героя

– Ти багато і з повагою говориш про піхоту. Хто були ці люди, піхотинці, що перебували з тобою на позиції? Маю на увазі, ким вони були у цивільному житті?

– Здебільшого це були люди з підрозділу «Шквал» (підрозділ, який сформований з колишніх ув’язнених – ред.). І це були архі‐круті люди. Не ідеальні. Ніхто не ідеальний. Святих немає ніде. Ні на війні, ні тут.

Очевидно, це люди з непростими долями, які робили той чи той життєвий вибір, не завжди правильний. Вони самі це знають. Але не я їм суддя і ніхто інший. Ці люди приходили і виконували роботу. Скажу так, «шквалівець» часто на старті краще підготовлений, ніж мобілізована людина. Часто мобілізовані не розуміють своєї мети, чому вони мають виконувати завдання. «Шквалівці» ж, свого роду, добровольці, що свідомі своєї мети. Часто індивідуальної, але мети.

«Шквалівці» у силу пройденого життєвого шляху, по‐перше, краще адаптуються у складних умовах, а по‐друге, вони здатні на вчинок. Бо це люди, які колись щось вчинили. Тобто вони здатні на оцей ривок, який інколи треба зробити. Коли треба вилізти з нори і навалити з автомата по під*рах. Для цього треба бути готовим.

Не всі були зі «Шквалу». Наприклад, був ще Віго. Він типу бусифікований. От кого ми називаємо так? Просто це людина, яка, скажімо, не хотіла в армію.

Це нормально. Зараз 2026 рік, більшість вже не хоче в армію. Але насправді більшість чоловіків, отримуючи повістку, нормально це сприймають, ідуть. На відміну від пари десятків гучних ухилянтів, які кричать на весь Фейсбук.

От в чому різниця. І таких, як Віго – більшість. Це хороші воїни. Це українські чоловіки, які готові виконувати завдання. Готові воювати. Не з бажання, але з обовʼязку. Вони приходять на позицію, ти їм пояснюєш: ти вдома, розслабся, випий чаю, ми тобі все розкажемо.

Ми мусимо боронитися. У нас зараз найбільша війна в Європі після Другої світової. На щастя, росіян стримують Сили оборони України. Лише тому рускіє не можуть дійти до Черкас.

– Твій розпорядок доби на позиції.

– Є два варіанти. Це льотна погода і нельотна погода.

Якщо льотна, то наші дрони ведуть розвідку просування противника. Якщо загрози цього просування немає, ми ведемо поточний спосіб життя. Цілу добу відбувається чергування. Не сплять, мінімум, дві людини. Ми страхуємо один одного. Один на спостережному пункті, інший – на рації. Плюс паралельно інженерні роботи, іншим словом, викопування позиції. На сьогодні основна зброя українського піхотинця – це лопата. Вся піхота живе в тунелях. Зараз немає такого поняття як окоп, і практично немає такого поняття як бліндаж.

Юрій Ботнар на передовій. Фото з архіву героя

Спостерігаєш, копаєш, спостерігаєш, копаєш. Чи існує вільний час? Вільного часу, як такого, немає. Але коли у нас з’явився інтернет, хлопці мали можливість виходити з родинами поспілкуватися.

Це коли льотна погода. Коли нельотна – все те саме, тільки ти ще вилазиш на поверхню і чекаєш уже противника там. Здійснюєш візуальне і аудіо спостереження.

У під*рів є тактика: кидати протитанкову міну всередину твоєї позиції. Це тебе або вб’є, або оглушить. Ти помреш і втратиш позицію. Далі помруть твої колеги з сусідньої позиції. Далі ми втратимо нашу позицію, посадку, напрямок, зрештою все. Твою родину поневолять і знищать. За ефектом метелика. За принципом доміно. Тому твоє завдання – не провтикати під*ра з ТМкою.

Коли на позицію приходили нові люди, ми казали, що в них є два завдання. Перше – це зберегти себе і побратимів. Друге – не втратити позицію. Все інше – похідне.

– Яка ситуація була із харчуванням та боєприпасами? Як вам їх доставляли?

– Все доставляється дроном. Я застав ще момент, коли якусь частину ресурсів доставляли ногами, в мішках. Людина йшла і заносила на позицію. Потім до неї підходила людина з іншої позиції, брала. Я бачив зараз на деяких позиціях там привозить НРК і ногами розноситься. Але в моїй посадці, де дуже велика щільність дронів, так уже не працювало. Відповідно, все приносилося дронами: боєприпаси, продовольство, паливо.

– Шведські сухпайки хороші. Ну і українські, звісно. Німецькі, канадські. Я знаю кожен з них. Їли різне. Це не голодування і не страждання.

Я вийшов із позиції і мені телефонували, питали, чи я «скинув» вагу. Бо це якраз було на хвилі «худезних» хлопців. Так от, я хотів схуднути, спеціально скидав вагу. Тому що там же їжа вся висококалорійна. Я їв півтора місяця вівсянку, щоби зменшити вагу. Тому що вага – це основна штука. Якщо у тебе завелика вага, тобі і виходити буде складніше.

Зараз приїхав у відпустку. Я мріяв про борщ, гамбургер і стейк. Хочу сказати, що вже закрив ці всі моменти буквально за пару днів.

– Ти казав, що вільного часу не так багато, але все‐таки коли він був, чим займався? І ти говорив, що початку інтернету не було, потім він з’явився. Що змінилося?

– Це була просто епохальна подія.

Поки не було інтернету, коли ще продовольство носили в мішках, то могли заходити на позиції один до одного і качати фільми один в одного. От в мого побратима було 85 фільмів на телефоні. І ми їх дивилися щонайменше двічі, а деякі і по п’ять разів.

– Які фільми запам’яталися?

– Я так зараз всі на пам’ять не згадаю. Наприклад, я подивився класику світового кіно «Одного разу в Америці» з Робертом Де Ніро. І мені огидний персонаж Роберта Де Ніро. Я вважаю його довб*йобом.

«Хроніки Ріддіка». Це я те, що згадую. Там багато всього було. «Гладіатор» і таке інше. Вони всі «піратські», російською, на жаль. Хтось десь скачав. Там був один українською, де Том Харді двох братів грає.

– «Легенда», чи якось так.

– Так. Я його подивився, здається, двічі. Не можу сказати, що він мені там сильно сподобався. Був фільм про школярку, яка впала в кому і прокинулася через 20 років. Американська комедія. Там досить цікаво підтягуються деякі важливі моменти. Хоча я не люблю сучасні американські фільми, бо там точно всунуть  гейську чи лесбійську тему. Оцей фільм, «Випускний рік», ми дивилися багато.

– Ти кажеш, що в інших були телефони. А чому ти був без телефона?

– Я його здав. Для чого? Щоб у мене не було телефону.

– А, тобто це свідомий, виходить, вибір, так?

– Щоб краще зануритися в реальність. Я його віддав. І не просив ні разу, щоб його повернули. В певний час все одно надіслали з дрона, посилкою.

– Як із засобами гігієни?

– Я 199 днів не мив голову. І не мився. Тобто я протирався, але в якийсь момент бруд в’ївся в пори. Плюс ще дим від свічок. Ця пилюка, і ти трешся цією серветкою, а воно вже не відтирається просто.

– Це ти про сухий душ?

– Сухий душ, він прикольний, коли ти трошки став брудний, а немає в тебе хорошого душа, і ти там трохи помився. А тут сухий душ вже не допомагає. Мало того, він липкий, тому що недостатньо води. У нас були сухі душі, нам скидали, але вони кардинально цієї ситуації не змінюють. Тому, до речі, всім це кажу, волонтерам, от є речі, які н*хуй не потрібні, чесно. Вареники, наприклад.

– Вареники – це щось із 2022‐го.

– Є досі люди, які щось кудись везуть. Є речі непотрібні. Є речі дуже потрібні. Вологі серветки, с*ка, потрібні завжди. Якщо в людини є 300 гривень чи 2000 гривень з якогось збору: купи вологих серветок, просто пачки, завези в найближчу частину, скажи, що це пацанам на піхотні позиції. І це буде прямо прекрасно. Тому що насправді вологих серветок не буває багато. Миття посуду, протирання рук, протирання обличчя, миття тіла. Це все. Ти миєш руки серветками, ти все робиш серветками. Все, де потрібна вода в цивільному житті, це все роблять серветки.

Юрій Ботнар зі зброєю в руках на позиції. Фото з архіву героя

Читайте також.«Там, де жарко, там і батальйони 118 бригади»: перше інтерв’ю комбрига ТрО Ярослава Попка.

– Як часто відбувалися штурмові дії? Як часто ти відчував небезпеку?

– Насправді це завжди боєготовність, БГ‐2 – це помірна боєготовність, а БГ‐1 – це вже ти знаєш, що вони будуть йти, і ми їх зустрічаємо.

Вони не завжди йдуть і не завжди доходять. Чому? Тому що відбувається ешелоноване вогневе враження. Їх вбивають. Вони намагаються іти, як не з одного боку, то з іншого. У якийсь момент навіть заходили нам у тил. Ми були у півоточенні в якийсь момент. І це було дуже неприємне усвідомлення. Але потім їх зачистили.

Оскільки зараз піхоти не дуже багато у нас, піхотні позиції можуть бути далеко одна від одної, вони розтягнуті. Можуть бути умовно 150 метрів. То по поганій погоді пі*ар може десь просочитися. І вони йдуть, просто їх вбивають ще до того, як ми їх побачимо. Тому піхоти тепер не так багато і у росіян.

Бувало таке, що по туману ми їх чули, давали координати і туди наші засоби відпрацьовували. Після цього їх уже не чули.

Незадовго до мого виходу, що просто на нашу позицію йшла група противника, ми вже бачили їхні налобні ліхтарики. Ми туди нормально насипали, потім підключилися колеги з іншої позиції, потім ще дрон прилетів. Скажу, що ці «Вампіри» – це страшна насправді штука. Добре, що це українські дрони, і вони працюють проти під*рів, а не проти нас.

Але загалом основну небезпеку для українського піхотинця несуть безпілотники противника.

– У тебе був безпосередній вогневий контакт з ними?

– Ми стріляли, по нас стріляли через туман. Кулі свистіли, цокали об дерева.

– Судячи з твоєї розповіді, багато в чому це як якийсь певного роду катарсис. У чому ти змінився найбільше? Крім того, що я читав, що ти повірив в Бога.

– Я не змінився. У мене вже не одна людина питала і в підрозділі питали. Я не змінився. Я переконаний соціальний націоналіст. Розумію мету, важливість всього, що роблю.

Я і раніше вірив у Бога. Просто на передовій ти стаєш ближчий до нього. В усіх сенсах цього слова. Молишся частіше. Бо часто лише він може врятувати. Вважаю, що мене врятував. Багато разів.

Я набув нового, неоціненного досвіду, якого не міг набути ніде, окрім як в піхоті. Я став безпосереднім учасником глибинних процесів історії, яка відбувається тут і зараз. Оце найважливіше.

Чи критикуватиму я далі армію? Є купа моментів. Але головне – я не повинен нашкодити. Так, я став обережніше висловлюватися. Я не планую критикувати армію так, як це робив раніше. Бо це може негативно вплинути на людей, які цього не заслуговують. Умовно, на піхотинця, який сидить там, і його нема кому поміняти. Так, мене не влаштовують певні недоліки в армії.Зроблю усе, аби їх усунути.Але я ніколи не був проти мобілізації. У декого могла скластися така думка, але вона помилкова.

Мало того, я виступаю за тотальну мобілізацію всіх придатних чоловіків. Це не значить, що всі мають йти в піхоту. Піврічну ротацію в піхоті мають пройти всі офіцери, бо вони впливають на життя підлеглих.

Загальна і справедлива мобілізація усіх придатних українських чоловіків — це важливо. Не одночасна, звісно. Але рік військової служби має пройти кожен з нас. Необхідно визначити цей чіткий термін служби та запровадити контракти для тих, хто хоче проходити службу далі. Так ми не матимемо проблем із мобілізацією. На жаль, це вже давно назріле і перезріле питання.

Я проти мобілізації жінок взагалі. Це моя позиція, ти можеш з нею не погоджуватися.

Той самий колаж Юрія Ботнара, який згадували на початку історії. Фото з архіву героя

– Окей, ти не змінився. Тоді скажи, що ти головне виніс для себе за ці 199 днів?

– Величезний досвід, який я ніде не можу отримати. І повернення в реальність. Я побачив, як воюється ця війна. Як вона воюватиметься у світі загалом в найближчі 10–15 років. Піхота – це найбільша цінність українців, про яку вони навіть не знають. Там дуже непрості люди. Вкрай неідеальні. Як і ми усі. Але ці воїни  виконують титанічну роботу. Піхотинці  просто зараз є стіною між нашим затишним життям та усіма жахіттями війни.

Читайте також:«Краще зупиню ворога за 500 км до рідного міста», – черкащанин «Нік» про сюрреалізм війни та сенси боротьби.

Читайте на сайті 18000: «Новини Черкаси» — що відбувається в місті та області.Без маніпуляцій та неперевіреної інформації.Підписуйся нателеграм‐канал 18000 | «Шо там у Черкасах?»