“Я мав померти ще у 2000-х”: історія чоботаря з Луцька, який рятує старе взуття

Олександр Ясельськийз Луцька 13 років працює чоботарем у невеликій майстерні. За плечима у чоловіка — 18 років ін’єкційної залежності. Зараз має дружину, роботу та хобі, а також майструє оригінальні вироби зі шкіри.

Суспільному чоловік розповів про свій життєвий шлях і як опинився у професії.

Дата статті — 11 травня. Матеріал опублікований 15 травня у зв’язку з технічним збоєм на сайті suspilne.media.

Ремонтує взуття Олександр Ясельський в підвалі в центрі Луцька. На полицях — десятки пар у черзі, на столі — нитки, клей і шкіра. Каже: найбільше любить складні ремонти — ті, від яких відмовилися інші майстри.

“В мене є такий пунктик, мене дружина за це сварить. Приходять клієнти і кажуть, що в інших майстернях не захотіли братися. Складні ремонти мене чіпляють і я не можу відказати, і ремонтую цю пару”, — розповідає чоловік.

Олександр зізнається: професії чоботаря ніде не вчився.

“В мене хороші вчителі були, самоучки. І я самоучка. Я не закінчував нічого, ніяких училищ. Показали раз, другий. Головне побачити, один раз зробити виріб. А дальше практика”, — каже майстер.

У майстерні чоловік працює з 2013 року. До цього намагався стати різьбярем по дереву, але через наркотичну залежність залишив навчання. Чоловік пригадує: тоді навіть не уявляв, що зможе працювати.

“Моя залежність не давала мені можливості працювати. Мені з самого малку моєї залежності сказали, що робота і наркотики — несумісні”, — говорить лучанин.

За плечима Олександра — 18 років ін’єкційної залежності. Чоловік переконаний: змінити життя можливо, якщо людина сама цього хоче.

“Якщо в серці є бажання змінити і прикласти до цього зусилля, то вихід є. Я цьому живий приклад. Я той, хто мав ще померти у 2000-х роках”, — говорить Олександр.

Після звільнення від залежності у 2013 році поруч опинилися люди, які допомогли опанувати нове ремесло.

“Тоді близькі людини чотири вокруг мене мали дотичність до цієї професії: чоботар, сапожник, ремонт взуття. Вони одразу мене огорнули такою увагою і сказали: “Якщо ти хочеш, отримуєш і знання і таку професію”, — пригадує лучанин.

Серед улюблених процесів у роботі — ручне прошивання. Для роботи майстер використовує нитки десятків кольорів.

“У кожного майстра є щось любиме і нелюбиме. Я не люблю підклейки. Стараюся все прошивати, — каже чоботар. — Маю нитки різних кольорів. 10 років тому тільки були коричневі, чорні та білі. Зараз багато відтінків є, можна примхливим клієнтам догодити”.

Швидкий ремонт, додає, не його формат. Зізнається: може прошивати взуття годинами.

“Прошиваючи і снідаю, і обідаю. І отак проходить робота, — говорить майстер. — Раніше в мене були шкіряні напальчники. Купляю ізоленту і на кожен день перематую. Бо від клеїв і хімії руки пересихають і тріскаються, ріжуться пальці”.

За словами Олександра Ясельського, у Луцьку частина майстерень із ремонту взуття позакривалися, тому замовлень вистачає.

“Зі всього міста люди їдуть і багатий наплив. І не завжди, на жаль, вдається вчасно зробити замовлення, — каже чоботар. — То вмене поток і на неділю-дві черга стоїть”.

Після роботи Олександр займається виробами зі шкіри. Каже: це радше хобі, ніж професія. Одне з останніх замовлень — обкладинка для старої Біблії. Жодного разу майстер не повторює свої роботи.

Чоботар зізнається: головне у своєму житті він уже має.

“Про що я мріяв? Я вже, чесно кажучи, свою мрію отримав. В мене любляча, хороша дружина. В мене дім. Я роблю речі своїми руками, заробляю на хліб цим і це дуже добре”, — каже чоловік.

Своєю історією майстер хоче показати: навіть після важкої залежності життя можна змінити. Бо завжди є надія і коли є бажання в серці.