У Маріуполі, місті, яке зазнало значних руйнувань та втрат внаслідок війни, один чоловік вирішив зробити все можливе для збереження його історії. Сергій Коваленко — маріуполець, який створив у своєму підвалі музей місцевої історії та культури. Попри всі труднощі та небезпеки, він присвятив свій час і ресурси збору артефактів, які відображають життя міста до початку конфлікту. Сергій розповідає про свою мету: не лише зберегти пам’ять про мин
Маріуполь завжди славився людьми, які вміли берегти пам’ять про рідне місто не лише у книжках чи музейних залах, а й у власному серці. Саме таким хранителем історії став В’ячеслав Долженко – маріуполець, колекціонер, ентузіаст і людина, яка власноруч створила один із найнеординарніших музеїв міста.
Ще до повномасштабної війни музей В’ячеслава був добре відомий серед маріупольців. У рік, коли Маріуполь отримав статус Великої культурної столиці, про незвичайний музей у підвалі будинку на проспекті Миру, 43 дедалі частіше говорили як про особливий туристичний і культурний простір. Саме тут, у будинку, де Славік прожив усе життя, народжувалася унікальна колекція, що згодом стала справжнім символом любові до рідного міста.
В’ячеслав народився у Маріуполі в родині електрика та бібліотекарки. Його мама майже пів століття працювала у бібліотеці тоді ще Жданівського металургійного інституту, нині – ПДТУ. Сам В’ячеслав здобув технічну освіту за спеціальністю «обробка металів тиском», однак заводська робота ніколи не була його справжнім покликанням. Певний час він працював вантажником у театрі й згадував цей період як один із найщасливіших у житті. Саме там чоловік познайомився з художниками, артистами, творчими людьми, які вплинули на його світогляд.
Згодом В’ячеслав працював інспектором пожежної охорони, був офіцером і капітаном служби. Та навіть у цій професії залишався людиною надзвичайної доброти: розповідали, що він міг виписати штраф і сам же заплатити його за людину, яка не мала коштів. Усе життя Славік прагнув не просто працювати, а створювати навколо себе красу й затишок.
Поруч зі своїм музеєм
Ще змолоду він любив старовинні речі, хоча тоді навіть не замислювався про музей.
Я ніколи раніше не думав, що буду збирати якусь колекцію. Просто мені подобалося все старовинне»,– згадує В’ячеслав.
Першою особливою річчю стала подарована другом ікона, яку він беріг усе життя.
Саме тому занедбане підвальне приміщення колишньої котельні, яке свого часу було затоплене каналізацією, чоловік вирішив перетворити на музей. Спочатку він планував облаштувати там невеличкий магазинчик, але поступово ідея змінилася.
«Потім до мене дійшло, що треба зробити музей. І щоб люди самі хотіли туди приходити»,– розповідає він.
Разом із друзями В’ячеслав роками відновлював підвал і подвір’я. Він прагнув створити місце, де люди могли б не лише побачити старовинні речі, а й відчути атмосферу живої історії, поспілкуватися, знайти однодумців. Так у Маріуполі з’явився музей, створений не державою і не великими фондами, а однією людиною.
Біля будинку Вячеслав самотужки створив Маріупольський Стоунхенж
«Ми ходили старим містом кожну суботу, а інколи й по кілька разів на тиждень. Йдеш цими вулицями і згадуєш дитинство, як їздив із батьками на море. І воно потихеньку мене затягувало»,– говорить Славік.
Понад 17 років він збирав експонати буквально по крихтах. Багато речей знаходив на смітниках, у металобрухті, у покинутих будинках. Щось дарували знайомі, щось вдавалося врятувати випадково. Кожен експонат мав власну історію.
У музеї можна було побачити унікальну половецьку бабу, яку колекціонер привіз із селища Агробаза й називав душею своєї колекції. Тут зберігалися ваги 1908 року, знайдені серед металобрухту, старовинне фортепіано віком понад 150 років, друкарські машинки, радіоприймачі, верстати, німецькі каски часів Другої світової війни, морський телефон радянських часів, картини театральних художників Маріуполя, а також фрагменти фундаменту Харлампіївського собору.
Всередині музею у Маріуполі
Для В’ячеслава не існувало «дорожчих» чи «цінніших» речей.
«Кожна річ – це ціла історія»,– розповідає маріуполець.
Коли йому пропонували продати експонати, навіть за великі гроші, Славік лише сміявся: «Тут нічого не продається. Ні за які гроші».
Особливе місце займало й подвір’я музею. В’ячеслав власноруч створював декоративні елементи, реставрував старі металеві конструкції, облаштовував фонтан і мріяв зробити це місце одним із найкрасивіших куточків Маріуполя. Старовинний паркан, знайдений на металобрухті, після реставрації став справжньою окрасою двору, біля якої фотографувалися молодята. Тут же з’явилися фонтан, кам’яні доріжки, рідкісні елементи старої архітектури.
Музей для Славіка ніколи не був просто колекцією речей. Він мріяв, аби це місце стало живим культурним простором, де люди могли б відпочивати, пити каву, спілкуватися й водночас відчувати історію міста.
В’ячеслав ніколи не мав фінансової підтримки й усе створював власним коштом. Попри труднощі, скарги окремих сусідів та постійну виснажливу працю, він продовжував розвивати музей. Багато маріупольців захоплювалися його діяльністю, називаючи прикладом справжньої любові до міста.
Поруч із ним завжди були його мама Тамара Павлівна та улюблена собака Ася, яку чоловік колись купив у безхатченків за десять гривень. Саме Ася нерідко супроводжувала господаря під час пошуків нових експонатів.
Понад двадцять років музей В’ячеслава Долженка жив і розвивався разом із Маріуполем. Та у 2022 році російське бомбардування знищило не лише будинок, а й майже всю унікальну колекцію. Рятуючись із охопленого полум’ям дому, Славік виносив найдорожчих – 92-річну маму та прихищену з вулиці собаку Асю. На нічну сорочку Тамари Павлівни вже крапала розпечена смола, а навколо палала справа всього його життя.
Втративши музей, В’ячеслав пережив глибокий відчай.
«Так мені було погано… Це такий кошмар був»,– згадував він пізніше.
Вижити після пережитого допомогли друзі, близькі люди та віра.
«Боженька допоміг, друзі допомогли… Нас витягнули зі смерті»,–ділиться спогадами Славік.
Та навіть після цього він не відмовився від своєї головної мрії – повернутися до Маріуполя після деокупації й збудувати новий, уже двоповерховий музей, який безкоштовно передасть місту.
6 квітня 2026 року в Національний музей історії України відбулася презентація та обговорення книжки-щоденника«Славік. Музей в підвалі».Подія об’єднала людей спільним болем за зруйнованим Маріуполем і водночас – вірою у його майбутнє.
Книжка стала особливим документом часу. Це не просто історія однієї людини, а свідчення трагедії цілого міста, яке пережило облогу, руйнування й втрату. В основі видання – особисті спогади В’ячеслава Долженка, його переживання, думки та мрії про повернення додому.
фото книги В'ячеслава Долженка
Щоденникова форма дозволила максимально чесно передати внутрішній світ автора: його біль від втрати музею, страх за близьких, відчай після пережитого та водночас – незламне бажання жити й відновлювати рідний Маріуполь.
Особливо щемкими у книжці звучать спогади про сам музей і речі, які стали для Славіка частиною життя. «Мені кожна річ була дорога»,– зізнається він. Для нього музей був не колекцією антикваріату, а живою пам’яттю міста та людей.
Після втрати дому й музею його мрії не зникли – навпаки, стали ще масштабнішими. В’ячеслав вірить, що після деокупації Маріуполь має бути не просто відбудований, а відроджений із повагою до своєї історії.
Вячеслав на одній з акцій на підтримку військовополонених та зниклих безвісти захисників та поруч зі своєю матусею і собачкою Асею
Однією з головних мрій Славіка було відновлення храму Марії Магдалини, який колись стояв у центрі міста.
«Місто Марії без цього храму не буде справжнім»,– зауважує маріуполець.
Окреме місце у його планах займає майбутній музей пам’яті війни. В’ячеслав мріє створити простір, де зберігатиметься пам’ять про трагедію Маріуполя та людей, які її пережили.
«У цокольному поверсі храму має бути музей пам’яті. Все, що сталося у цю війну, повинно там бути»,– ділиться Славік.
Водночас маріуполець бачить майбутній музей не лише як місце скорботи, а й як живий простір для людей. Він хоче, щоб поруч були маленьке кафе, камін, старовинні речі та атмосфера домашнього тепла:«Щоб люди заходили, пили каву, сиділи біля каміна і дивилися на старовинні речі».
Під час презентації 6 квітня
Особливою є і його мрія про зелений Маріуполь. В’ячеслав хоче, щоб місто стало «найзеленішим у світі», із липовими алеями, парками та відновленою природою біля моря.
«Я хочу, щоб людина не могла знайти вільного місця, де посадити дерево, бо все вже буде в деревах»,– каже він.
Книжка вийшла лімітованим тиражем – лише п’ятдесят примірників. Проте її значення значно ширше за кількість надрукованих сторінок. Видання стало символом того, що пам’ять про Маріуполь живе у людях, які не дозволяють стерти свою історію.
Особливого символізму під час презентації набуло графіті, яке маріупольці нещодавно побачили на одному з київських парканів:«Музею бути!».Саме ці слова стали своєрідним лейтмотивом зустрічі та уособленням віри у відродження не лише музею Славіка, а й самого Маріуполя.
Після пережитого В’ячеслав ще сильніше відчув свій зв’язок із рідним містом.«Я зобов’язаний відновлювати наш поранений Маріуполь… Я не можу без нього жити»,– говорить він та додає:«Ми вже не маємо права здаватися!».
І, мабуть, найточніше цю віру передають слова самого В’ячеслава:«Я розумію, музей потрібен. Тільки музей зможе повернути нашу пам’ять».
Книжка «Славік. Музей в підвалі» стала не лише щоденником однієї людини, а й великою спільною працею тих, хто зрозумів: цю історію необхідно зберегти. Видання підготовленеКУ «Маріупольський краєзнавчий музей»за підтримкиМаріупольської міської ради.Автором щоденника ставВ’ячеслав Долженко,а упорядниками – режисерВладислав Васильченко тажурналістка і громадська діячкаАлевтина Швецова.
Для Алевтини робота над книгою була значно більшою, ніж звичайне літературне упорядкування. Вона зізнається, що навколо цієї історії переплелися людські долі, біль втрати та боротьба за збереження пам’яті про Маріуполь.
Вячеслав Долженко разом з упорядниками Владом Васильченком та Алевтиною Швецовою та Оксаною Стоміною - поетесою, яка ініціювала видання книги
«Роботою над книгою це складно назвати, адже навколо цієї історії вирувало декілька людських доль з неочікуваними поворотами. Історія Славіка на 100% уособлює любов до міста та його вбивство ворогом у 2022 році»,– поділилася Алевтина.
Після знищення музею та вимушеної евакуації В’ячеслав пережив надзвичайно важкий психологічний стан. Саме тоді, за порадою поетесиОксани Стоміної, він почав вести щоденник, який згодом і став основою книги.
«Цей щоденник став абсолютно щирим актом фіксації життя: від, здавалось, давно забутих дрібниць до важливих свідчень про російсько-українську війну…»,– зазначає упорядниця.
Ідея перетворити особисті записи Славіка на повноцінне видання виникла під час однієї із зустрічей Алевтини та Владислава Васильченка з В’ячеславом. Владислав свого часу координував порятунок Славіка з окупованого Маріуполя. Саме тоді стало зрозуміло: ця історія повинна бути почута.
Роздруковані примірники
«Історія Славіка для мене – це історія доброго друга та вже і члена родини, я ж не вперше бачила цей текст і не з чуток знаю його історію, тому емоційно важкі моменти проживались ще до того, як вони потрапили на сторінки книги»,– розповіла Алевтина.
Важливу роль у появі книги відіграв Маріупольський краєзнавчий музей, який долучився до ініціативи та взяв на себе питання дизайну й друку видання накладом у п’ятдесят примірників.
Особливо цінним для упорядників було зберегти автентичний голос автора. Текст редагували дуже делікатно – лише для кращого сприйняття та розуміння контексту.
«Текст щоденника Славіка редагований виключно для зрозумілого сприйняття. Тому інтонація жива максимально! В голові ти читаєш книгу голосом Славіка з його фірмовим “йолкі-палкі”»,– усміхається Алевтина.
Своїми думками про роботу над книгою поділився й упорядник Владислав Васильченко. Для нього головним завданням стало зберегти справжній голос автора та емоційну правду його спогадів.
«Зберегти, точніше буквально ретранслювати авторську інтонацію – задача №1, яку ми перед собою ставили. Втім, коли транскрибуєш книгу з рукопису в текстовий документ – вкрай важко якось на цю інтонацію повпливати, навпаки, з часом починаєш і сам мислити думками автора. Звісно ж, редагування в більш літературний стиль теж було, але емоційна, фактологічна, документальна правда і все, що Славік у свій текст віддав – збережені».
Владислав також наголошує, що за роки спільної роботи над фільмом про Славіка, який готують наразі до показу, між ними сформувався особливий емоційний зв’язок і навіть спільна пам’ять про Маріуполь.
«За понад 10 років роботи над фільмом про Славіка, роздружившись настільки, ніби знали одне одного все життя, звісно ж не раз і не десять разів бачились місця, люди, чи бодай фотографії людей, що фігурують в його історіях. Сформувалася практично спільна пам’ять».
Окремо він говорить про ще один страшний вимір війни – руйнування пам’яті про місто та людей.
«Серед всього болю й жаху злочинів росіян в Україні і конкретно в Маріуполі, є й руйнування доступу до пам’яті. Враховуючи цей факт, емоційно складним є кожен епізод щоденника, адже цілий Всесвіт, який В’ячеслав описує подекуди в найдрібніших деталях, станом на зараз існує лише в його спогадах і на сторінках книги. Це також додає щоденнику особливої унікальної цінності».
Водночас книга стала не лише історією однієї людини, а й важливим свідченням часу. На думку Алевтини Швецової, сьогодні надзвичайно важливо фіксувати особисті історії маріупольців, адже саме вони є живою пам’яттю про місто, яке ворог намагається знищити не лише фізично, а й культурно.
«Наші спогади дитинства, події життя, історії про друзів є артефактами пам’яті, які можуть зникнути через 10–20 років. Тому їхнє зберігання зараз – це як консервація того, що ворог у нас хоче забрати. Бережімо!»
Для самої Алевтини головним було не лише видати книгу, а й допомогти Славіку не втратити віру після пережитого.
«Я хотіла лише побачити щасливим Славіка та впевнитись, що він не втратив віру. Його музей перенісся на сторінки книги, яка є в друкованому та онлайн форматах, а значить – справа, якою наш друг опікувався все життя, продовжує жити».А ознайомитися з книгою «Славік. Музей в підвалі» можна насайтіМаріупольського музею.