«Дубль Динамо кінця 80-х без проблем виграв би нинішню УПЛ»: Надуда – про ЛЧ, Спартак і зарплати в 90-х

Вихованець київського Динамо Олег Надуда не зіграв за рідний клуб жодного матчу, але запам'ятався вболівальникам участю у драматичному поєдинку Ліги чемпіонів у Києві – по інший бік барикад, у складі московського Спартака.

В ексклюзивному інтерв’ю сайту«Український футбол»він пригадав свої перші кроки у футболі під керівництвом Анатолія Бишовця, роботу з В'ячеславом Грозним і Андрієм Балєм та зірваний трансфер до іспанського Ов'єдо. Також експівзахисник розповів про фінансові реалії 90-х, ізраїльський етап кар'єри по сусідству з будинком Ігоря Коломойського та недоотримані преміальні за свій єдиний матч у складі збірної України.

– Олегу Миколайовичу, почнемо з витоків: як почалася ваша історія у футболі?

– Мені було років десять, коли все почалося. Однокласник знайшов оголошення про набір до школи київського Динамо, і ми разом із батьками поїхали на Нивки на перегляд. Я відбір пройшов, а от моєму другу не пощастило. Першим моїм тренером став Анатолій Федорович Бишовець, який і проводив той перегляд. Саме з цього моменту й розпочалася моя футбольна історія. Попереду були вісім років у динамівській школі.

– На той момент ви знали, хто такий Анатолій Федорович Бишовець?

– Ні, тоді ще не знав. Пізніше батько пояснив, що це зірка світового футболу. Розповів, що після чемпіонату світу 1970 року в Мексиці біля стадіону Ацтека встановили бюсти найкращих гравців збірних, і серед них був Бишовець (Бишовець за збірну СРСР тоді забив 4 голи, –прим. О.П.). Так я дізнався, хто такий мій тренер.

– Як Анатолій Федорович проводив відбір дітей у динамівську школу?

– Усе було доволі просто: грали у форматі 4 на 4 або 5 на 5 на маленькі ворота. Анатолій Федорович уважно спостерігав і відбирав тих, хто йому імпонував за грою. Перегляди проходили щонеділі, і після них залишили близько двадцяти хлопців, які й розпочали заняття в динамівській школі.

– Чи були у вашому дитинстві захоплення, які могли б завадити вам стати футболістом?

– До школи приходили тренери різних секцій, зокрема запрошували мене на гімнастику. Я відмовився, бо відчував, що моє покликання – футбол.

– Коли ви починали займатися у динамівській школі, мабуть, і не думали про кар’єру професійного футболіста?

– По-справжньому сильне бажання стати футболістом з’явилося в мене тоді, коли ми почали подавати м’ячі на матчах київського Динамо на Республіканському стадіоні (нині – НСК Олімпійський, –прим. О.П.). Я на власні очі бачив плеяду радянських зірок – Блохіна, Буряка, Безсонова, Дем’яненка, Хлуса, і вже пізніше покоління, ближче до мого, – Заварова та Яремчука. Тоді вони були на піку своєї форми.

– Яким наставником для юних футболістів був Бишовець?

– Анатолій Федорович – це справді визначна постать. Пам’ятаю, як він возив нас до піонерського табору під Києвом – «Чкаловець», який належав МВС. Бишовець мав великий авторитет, у нього скрізь були знайомі, тож куди б він не приїжджав, йому всюди допомагали. Умови для нас, юних футболістів, у таборі були просто відмінні. Якщо для всіх було триразове харчування, то нас годували п’ять разів на день.

– Про Анатолія Бишовця говорять як про різнобічну людину. Чи справді це так?

– Цілком. Це людина високої культури з глибокими знаннями та широким колом інтересів. Спілкуватися з ним завжди було легко й приємно. Він ніколи не вживав нецензурних слів. У житті підказував, як поводитися в різних ситуаціях. І до того ж мав різнобічні здібності, зокрема чудово грав у шахи та настільний теніс.

– З ким він зазвичай грав у шахи? Хто складав йому конкуренцію?

– Грав здебільшого з Віктором Кащеєм і Володимиром Онищенком. А з нами – один проти всіх.

– Улюблене слово або фраза Анатолія Бишовця?

– Улюблена фраза Бишовця звучала так: «Випити хочеться, а грошей нема». Хоча сам він не вживав алкоголю, це була його жартівлива репліка.

– Хто з майбутніх відомих футболістів разом із вами зростав?

– Із тих, хто потім був на слуху, – Слава Сирота і Сергій Конюшенко. По суті, це й була наша команда.

– Хто був вашим кумиром у дитинстві?

– Олександр Заваров та Іван Яремчук були моїми кумирами. Я спеціально ходив на матчі, щоб побачити їхню гру, вчитися у них і переймати їхні футбольні якості. Це були футболісти, які без проблем могли обіграти один в один будь-якого суперника. Зараз таких гравців у нас практично немає.

– Коли ви прийшли в Динамо, застали їх ще в команді?

– У дубль Динамо я прийшов у 1989 році. Більше застав Івана Яремчука, бо Олександр Заваров невдовзі поїхав до Ювентуса. З ним я майже не перетинався, а з Яремчуком ми разом тренувалися і досі підтримуємо добрі стосунки.

– Пам’ятаєте вашу першу зустріч із ним?

– Так, уперше ми перетнулися в душовій після тренування, коли разом милися перша команда і дубль. Стою, а він запитує: «Ну що, малий, важко?». Я відповів: «Так, є трохи». На що він каже: «Нічого, звикнеш». Потім якось зайшли в їдальню: основному складу давали червону ікру, а нам, молодим, – ні. Він поцікавився: «Ти ікру їси?». Я кажу: «Ну, як… їм». А він: «Бери, пригощайся». Це прозвучало ніби і як жарт, і водночас цілком серйозно.

– Яким був динамівський дубль наприкінці 80-х?

– Дубль Динамо кінця 80-х без проблем виграв би зараз чемпіонат України. Тоді до команди прийшли чемпіони світу U-17 1987 року – Мущинка, Високос, Матвєєв, Беженар, Юрій Мороз. Також у складі були Канчельскіс, Юран, Никифоров, Онопко, Тернавський, Погодін. Я провів за цю команду лише кілька матчів.

– Скільки тоді платили гравцям дубля Динамо?

– У мене була ставка стажера – 80 рублів. Щодо інших хлопців, не стажерів, точно сказати не можу, але, думаю, було близько 200-250.

– Чи вистачало вам 80 рублів на життя?

– Мені було 17 років, я був киянином і жив удома, тому цих грошей цілком вистачало.

– Що ви купили на перші гроші, зароблені у футболі?

– Пам’ятаю, купив бутси за 35 рублів. Якщо не помиляюся, це була модель Adidas «Брайтнер». У ті часи дістати хороші бутси було непросто: їх привозили з-за кордону лише під замовлення, тож доводилося просити знайомих, щоб допомогли їх дістати.

– Із дубля Динамо ви перейшли до київського СКА. Це був період армійської служби?

– Так, настав час служити. Багатьох хлопців тоді відправляли до армійських структур, зокрема до МВС. Михайло Михайлович Коман відвів мене вбік і сказав, що є варіант зі СКА: там я зможу пройти службу, адже з клубом уже домовилися. Так я опинився в армійській команді, яку на той час тренував Сергій Качкаров.

– Чи правда, що курс молодого бійця ви проходили в селищі Гвардійське, у танковій дивізії?

– Так, під Новомосковськом, у Дніпропетровській області.

– Вам довелося їздити на танку і стріляти з нього?

– Ні, такого не було – ні їзди на танку, ні стрільби. Я там провів близько місяця: ми охороняли намети в лісі, проходили курс молодого бійця. Потім у неділю склали присягу, а вже наступного дня я був у Києві.

– Яким був рівень Другої ліги в українській зоні за радянських часів?

– Рівень був доволі високий, адже команди складалися приблизно порівну з перспективної молоді та досвідчених гравців, які вже пограли у Вищій і Першій союзних лігах і перейшли до Другої ліги на вигідних умовах. Там їм платили подвійну зарплату. Це була Друга ліга не така, як зараз. Думаю, за рівнем вона навіть перевищувала нинішню Першу. В українській зоні виступали 26 команд, тож календар був надзвичайно щільний. Грали через три дні на четвертий, інколи й частіше. За місяць виходило по сім матчів, і ніхто не скаржився.

– Яким за складом був київський СКА в той час?

– У команді тоді грали Попов, Волосянко, Горшков, Ульяницький, Гащин – це була доволі конкурентна команда.

– Чому з таким складом СКА посідав місця в нижній частині таблиці?

– Перед стартом чемпіонату Сергій Качкаров підбадьорював нас: «Давайте, хлопці, за перемогу – по 15 рублів преміальних». Ми розпочали сезон, перший виїзд був у Крим. У Керчі виграли, у Севастополі взяли нічию. Після цього тренер сказав нам: «Хлопці, за такого розкладу в мене не вистачить грошей на преміальні». І відтоді ми вже грали без грошового заохочення.

– А в СКА ви отримували зарплату?

– Ні, ми ж були солдатами. Що ми там отримували? Менш ніж 10 рублів на місяць (у деяких військових частинах солдати отримували приблизно 3-10 рублів на місяць, –прим. О.П.). Обіцяли премії: 15 рублів за перемогу і 7,50 – за нічию.

– Чому після армії ви не повернулися в Динамо, а поїхали у Вінницю?

– Тому що з Динамо мені ніхто не робив такої пропозиції. Натомість із Вінниці за мною приїхали Ігор Федорович Гатауллін і В’ячеслав Вікторович Грозний і запропонували хороші умови та вступ до педагогічного інституту.

– Ви опинилися у вінницькій Ниві саме в період першого незалежного чемпіонату України. Якими були ваші враження від тих змін?

– Знаєте, в той період було одне бажання – просто грати у футбол. Тим більше Нива тоді була молодою командою, у якій грали Віталій Косовський, я, Юра Солов’єнко, Олег Хвоя… Ніхто не думав ні про гроші, ні про щось інше, крім футболу.

– Чому Нива невдало розпочала і провела той перший чемпіонат України у Вищій лізі?

– Перші три гри ми проводили на виїзді й усі програли: Кременю – 0:1, Шахтарю – 0:5, запорізькому Торпедо – 0:4. Після трьох турів – нуль очок, нуль забитих м’ячів і десять пропущених. Після такого, звісно, ми були психологічно пригнічені.

– З огляду на результат наступного домашнього матчу з Карпатами, у вас була серйозна розмова в команді?

– Ігор Федорович Гатауллін напередодні матчу казав нам, що ми не маємо права ганьбитися перед своїми вболівальниками, адже Нива в останній союзній першості грала в буферній зоні. Плюс В’ячеслав Вікторович Грозний налаштовував команду максимально серйозно. Тож на матч із Карпатами ми виходили як на останній. Виграли 3:0, але далі нас знову переслідували невдачі, і сезон для нас склався не найкращим чином – ми опустилися в Першу лігу.

– Таврія, з якою ви грали у групі, стала першим чемпіоном України. Як вважаєте, вона по ділу виграла той чемпіонат?

– Думаю, Динамо більше заслуговувало на чемпіонство – просто кияни поставилися до фінального матчу без належної серйозності. Що стосується Таврії, то це була хороша команда за підбором виконавців. Вона вперлася, дала бій, і десь їй просто пощастило.

– Усі очікували, що у тому фіналі зіграють Динамо і Шахтар. Чому, на ваш погляд, гірники поступилися Таврії в боротьбі за перше місце в групі?

– Мені здається, що фінансові умови в Таврії тоді були набагато кращими, ніж у Шахтарі.

– Яким ви запам’ятали В’ячеслава Грозного у 36 років як тренера і як людину?

– В’ячеслав Вікторович – порядна людина в усіх відношеннях. Як тренер він тоді був ще молодим, йому бракувало досвіду, та й команда в нього була теж молода. Ну і десь нам просто не вистачило везіння.

– За яких обставин Грозний пішов з команди?

– Після серії невдалих ігор у команду прийшов Юхим Григорович Школьников. Із В’ячеславом Вікторовичем у них не склалися стосунки. Вони по-різному бачили футбол: Грозний більше тяжів до ігрової моделі, тоді як Школьников – до простішого футболу. У підсумку Грозний залишив команду.

– Чи правда, що у Школьникова було прізвисько «Людина-конфлікт»?

– З Юхимом Григоровичем працювалося непросто. Це була складна людина. Якщо він щось казав – значить, так і мало бути. Але в спорті, зокрема у футболі, не все визначається однією думкою. І деякі його підходи ми, молоді футболісти, сприймали не завжди так, як він це бачив.

– Хто в Ниві був вашим найближчим другом?

– Найближчим другом у Ниві був Юрій Солов’єнко. Ми з ним були в дуже хороших стосунках, постійно підтримували один одного. Він, як і я, був киянином: я виховувався в динамівській школі, а він – у міській ДЮСШ. Ми багато часу проводили разом і добре розуміли один одного.

– Який матч або ваш гол у чемпіонаті України запам’ятався вам найбільше?

– Найбільше мені запам’ятався матч із Таврією, коли ми вдома виграли 1:0 (5 вересня 1993 року, –прим. О.П.). На той момент сімферопольці очолювали таблицю чемпіонату. У тому поєдинку я забив переможний м’яч, і, мабуть, це була моя найкраща гра у Вінниці.

– Із чого почалася історія вашого переходу до московського Спартака?

– Це був збіг обставин, який зрештою привів мене до Спартака. Ми грали в Тернополі, і на матч приїжджав Олександр Тарханов (переглядав воротаря тернопільської Ниви Дмитра Тяпушкіна, –прим. О.П.), на той момент помічник Олега Романцева. Після цього був дзвінок батькам. Вони сказали, що телефонували з московського Спартака, цікавилися мною. Дзвонили і на базу, але до телефону мене не кликали. Я запитав, хто саме телефонував. У відповідь почув: «Якийсь тренер». Уточнюю: «Романцев?» – «Та ні, хтось інший». Тоді я зателефонував В’ячеславу Вікторовичу Грозному, який уже не працював у Ниві, але був у Вінниці. Попросив його перевірити цю інформацію, оскільки він мав зв’язки у Спартаку.

– Що вам удалося дізнатися через нього?

– Він підтвердив, що у Спартаку мною цікавляться і хочуть запросити на перемовини. В’ячеслав Вікторович запропонував поїхати зі мною до Москви як мій агент. Ми вирушили разом. На вокзалі нас зустріли гендиректор Спартака Григорій Єсауленко та прес-аташе Леонід Трахтенберг. Нас поселили, після чого ми поїхали на зустріч з Олегом Івановичем Романцевим.

– Що вам сказав Олег Романцев?

– Він сказав, що за мною стежили і мають хороші відгуки про мою гру, але в них немає часу на мій перегляд. Щойно завершився чемпіонат світу 1994 року в США, гравці збірної повернулися, і в росії відновлювався чемпіонат. Потім він запитав: «Ти хочеш грати у Спартаку?». Я відповів, що хочу. Так я опинився у Спартаку і провів там півтора року.

– А що чекало на В’ячеслава Грозного?

– Він залишився у Спартаку селекціонером по Україні, а згодом став помічником Олега Романцева.

– Чи були у вас інші варіанти продовження ігрової кар’єри?

– Так, варіанти були. Кілька ізраїльських клубів виявляли до мене інтерес, зокрема Хапоель (Беер-Шева) – я навіть їздив туди. Вони були готові мене підписати, але в клубі змінилося керівництво. Новий президент сказав, що не запрошував мене. Ми навіть зустрілися з ним у ресторані – були я, агент з Ізраїлю і він. Він вибачився за ситуацію, і на цьому все завершилося. Я поїхав додому. В Україні також були варіанти: серйозний інтерес виявляла Таврія, була пропозиція і від запорізького Торпедо, але варіант від Спартака виглядав безальтернативним.

– Які умови вам запропонували в Москві?

– На умовах тоді особливо не акцентували. Сказали: «Почни грати, а далі будемо розцінювати, як усе піде». Хоча була й розмова про бонуси: якщо виграємо чемпіонат, то буде й машина, і квартира. Згодом у Спартаку мені встановили зарплату – 5 тисяч доларів. На той час для України це були дуже великі гроші. У лідерів було значно більше: у Віктора Онопка – 25 тисяч, в Іллі Цимбаларя – 20, а в молодих, таких як я, Тихонов, Аленічев – по 5 тисяч.

– Що можна було купити на таку зарплату в середині 90-х?

– У Києві на 5 тисяч доларів, якщо не помиляюся, можна було купити однокімнатну або навіть двокімнатну квартиру.

– Як вас прийняли у Спартаку?

– Добре. На той момент у складі Спартака було кілька українців, тож адаптуватися було легше (вісім – Тяпушкін, Цимбаларь, Никифоров, Онопко, Надуда, Тернавський, Сак, Погодін, –прим. О.П.). З Владиславом Тернавським у мене були дуже хороші стосунки. Ми знайомі ще з часів Динамо. Він тренувався у Володимира Онищенка, і ми, ще зовсім юні футболісти 1969-1971 років народження, разом їздили грати на першість України. З Юрієм Никифоровим і Віктором Онопком я був у дублі Динамо. Никифоров тоді грав у нападі, багато забивав, а вже в Спартаку виступав як центральний захисник. Чому так сталося – не знаю. Кажуть, у Спартаку тоді виникли проблеми в центрі оборони – не знали, кого ставити. Спробували Юру на цій позиції, він добре відіграв, сподобався Олегу Романцеву і так залишився там грати.

– Ви, українці, трималися окремою групою у Спартаку?

– Мікроклімат у колективі був нормальний, усі трималися разом. Можливо, у когось у душі щось і було, адже нас уже сприймали як іноземців.

– Яке прізвисько у вас було у Спартаку?

– Називали мене «Шерстяний», тому що волосся в мене росло і на грудях, і на спині.

– Здається, Андрій П’ятницький.

– З Олегом Романцевим цікаво було працювати?

– Не можу сказати, що було дуже цікаво, але мені подобалася сама побудова гри через короткий пас. Спартаківський стиль тоді був для мене новим. Хотілося грати в такий футбол, тому я намагався до нього звикнути.

– Чи змінилася ваша роль на полі, коли ви почали грати за Спартак?

– Змінилася суттєво. Мене брали як опорного півзахисника. Думали, що Андрій П’ятницький після чемпіонату світу підпише контракт із Ліверпулем, але він його не підписав і повернувся в Спартак – щось у нього там не склалося. Мене перевели на фланг, а це зовсім не моя позиція, тому мені там було некомфортно.

– У Спартаку ви дебютували в Лізі чемпіонів. Які враження залишилися від того турніру?

– Емоції переповнювали, коли лунав гімн Ліги чемпіонів, коли в Києві ревів стотисячний стадіон. Чесно кажучи, мурашки по шкірі.

– Неможливо забути матч групового етапу Ліги чемпіонів у Києві між Динамо і Спартаком. Які спогади у вас залишилися про ту гру?

– На матч до Києва ми їхали в статусі чемпіонів росії й розраховували зачепитися за очки. Перший тайм склався для нас дуже вдало – повели 2:0. Але другий тайм повністю провалили і в підсумку поступилися 2:3. У Москві нам удалося взяти реванш – перемогли динамівців 1:0. Утім, нам не вистачило очок, щоб вийти з групи. ПСЖ тоді виграв усі матчі й набрав максимум, друге місце посіла Баварія, хоча з нею ми двічі зіграли внічию. Зрештою ми стали третіми, Динамо фінішувало четвертим.

– Та гра в Києві, напевно, була найважливішою у вашій кар’єрі?

– Думаю, що так. Усе ж таки це був мій перший матч і загалом перший турнір у Лізі чемпіонів. У дитинстві я й уявити не міг, що гратиму за Спартак проти Динамо в рідному Києві.

– Чи була якась додаткова накрутка перед матчами з Динамо, враховуючи принциповість протистояння Москви і Києва?

– Чесно скажу, у нас нічого подібного не було. А от у Динамо, як мені розповідав Віталій Косовський, певна накрутка все ж була. Тим більше, що команду тоді очолював Йожеф Сабо, тому навколо гри зі Спартаком панувала шалена напруга. Для нас це була звичайна гра Ліги чемпіонів, і готувалися ми до неї так само, як і до матчів із Баварією та ПСЖ. Усе було однаково.

– Чи обіцяли вам підвищені преміальні за перемогу над Динамо?

– Ні, ніяких бонусів за перемогу над Динамо не було, усе було як завжди.

– У Спартаку преміальні виплачувалися після кожної гри Ліги чемпіонів чи за результатами всього турніру?

– За результатами всього групового турніру.

– Це були великі гроші?

– Ні, за сумою це було приблизно як моя зарплата.

– У тій грі ви діяли на фланзі, де проти вас грали Лужний та Ковалець. Наскільки складним було це протистояння?

– Чесно кажучи, це була найважча гра в моєму житті. Здавна Динамо відрізнялося дуже сильною фізичною підготовкою. За два тайми так набігався, що ледь дійшов до роздягальні – ноги зводило судомами.

– Розкажіть про перший гол у ворота Динамо, у якому ви взяли участь.

– На фланзі мені вдалося обманним рухом обіграти Лужного і відразу виконати подачу до штрафного майданчика, де Писарєв випередив захисників і замкнув передачу головою.

– Пам’ятаєте, за що отримали жовту картку в тій грі?

– Так, звичайно – на фланзі я порушив правила проти Сергія Ковальця, підкотився під нього і збив.

– Після гри з кимось із динамівців поспілкувалися?

– Із Віталієм Косовським перекинулися буквально кількома фразами.

– Ні з ким не обмінялися футболками?

– Не було можливості, оскільки в Динамо тоді був лише один білий і один синій комплект форми. У Спартаку ми могли без проблем обмінюватися футболками і з ПСЖ, і з Баварією.

– З ким із гравців Баварії та ПСЖ ви мінялися футболками?

– Із Циге з Баварії та Нума з ПСЖ. Але ці футболки в мене надовго не затримувалися – через два-три дні я дарував їх друзям.

– Чому вам не вдалося закріпитися в Спартаку?

– У 1994 році я грав за Спартак, і ми стали чемпіонами (у чемпіонаті провів 11 ігор, у яких відзначився одним голом, –прим. О.П.). Із початком нового сезону поїхали на збори, де в мене виникли проблеми зі здоров’ям – почалися болі в м’язах живота. Через це я пропустив більшу частину сезону й зіграв лише кілька матчів за команду. Наприкінці сезону я отримав запрошення з Ізраїлю. В’ячеслав Грозний порадив поїхати, зазначивши, що сезон усе одно завершується і, можливо, там мені допоможуть із лікуванням. У листопаді я поїхав туди, провів переглядовий матч, у якому забив два м’ячі, і після цього мені запропонували контракт.

– Вам запропонували контракт, попри проблеми зі здоров’ям?

– Я почав тренуватися в Ізраїлі – і все минуло. Сам був здивований. Напевно, якщо тобі десь судилося залишитися – ти залишишся.

– Що було для вас найскладнішим у перший період після приїзду до Ізраїлю?

– Я приїхав туди сам, без сім’ї, тому на перших порах найбільше бракувало сімейного затишку та спілкування. Хоча в Маккабі Герцлія, крім мене, було ще кілька хлопців із колишнього Союзу – білорус Олександр Тайков, росіянин Василь Іванов, казах німецького походження Володимир Нідергаус і українець Роман Пилипчук, – усе одно було непросто. Після тренувань залишалося багато вільного часу, і ти просто не знав, куди себе подіти.

– Кажуть, що Герцлія – це місто в Ізраїлі для заможних пенсіонерів. Це правда?

– Певною мірою так. Центральна частина міста доволі стримана, а от узбережжя – зовсім інша історія: там розташовані дуже дорогі й розкішні будинки. Уже сам факт, що на узбережжі має будинок Ігор Коломойський, свідчить про високий статус цієї частини міста (за даними журналістських розслідувань, родина Ігоря Коломойського володіє нерухомістю в Герцлії ще з кінця 1990-х років, –прим. О.П.).

– Ви випадково не бачили, як виглядає будинок Ігоря Коломойського?

– Ні, не бачив. У нас президент Маккабі Герцлія був людиною схожого типу – у нього в Європі було кілька підприємств. Коли мене запросили в клуб, я побував у нього. Умови були хороші: запропонували зарплату на рівні Спартака, а преміальні навіть трохи вищі.

– Вам подобалося в Ізраїлі?

– Перший час було трохи складно, але потім звик, адаптувався, до сонця теж швидко призвичаївся. Загалом від перебування там я отримував задоволення.

– Які поєдинки в Ізраїлі запам’яталися вам найбільше?

– Передусім матчі проти Маккабі Хайфа. Вони були для нас найпринциповішими. Кожна гра була важкою й напруженою, тому й залишилися в пам’яті (зіграв у десяти таких матчах, –прим. О.П.).

– Серед 20 голів, які ви забили в Ізраїлі, який був найкращим?

– Це гол у ворота Маккабі Хайфа у виїзному матчі, який ми виграли 2:1. Прибрав захисника і лівою ногою точно пробив у ворота (12 лютого 1999 року відкрив рахунок, забивши грузинському воротарю Іраклію Зоїдзе, –прим. О.П.). Якщо говорити про голи в Ізраїлі, то я забивав практично всім воротарям із пострадянського простору – Жидкову, Уварову, Зоїдзе, Білошапці. Коли ми зібралися разом, вони жартома казали: «Забивай місцевим воротарям – що ти піймав своїх і тільки їм колотиш».

– У сезоні 1998/99 Маккабі Герцлія очолював Андрій Баль. Яким він був як тренер і як людина?

– Андрій Баль був по-справжньому великою людиною, надзвичайно приємною і в спілкуванні, і в роботі на полі. Із Михайловичем працювати було одне задоволення. Утім, тренував команду він лише пів сезону. Старт у чемпіонаті для нас вийшов непоганим: удома перемогли Маккабі Хайфа – 3:0, на виїзді – Бней-Єгуду – 1:0. Після п’яти турів були в групі лідерів, але далі пішли невдачі (у дев’яти матчах лише одна нічия і вісім поразок, –прим. О.П.). Після першого кола Баля звільнили, а команду очолив місцевий тренер.

– Що скажете про рівень місцевих фахівців?

– Загалом це тактично грамотні тренери. Але головна проблема в Ізраїлі полягала в тому, що місцеві гравці були лінивими й не хотіли працювати над фізичною підготовкою. З м’ячем вони добре працювали, питань немає. Але без м’яча не всі були готові виконувати чорнову роботу.

– Під час перебування в Ізраїлі вас запрошували в більш статусні клуби?

– До мене виявляли інтерес Маккабі Тель-Авів і Маккабі Хайфа. Також був варіант перейти до іспанського Ов’єдо, але керівництво виставляло за мене занадто високу суму, і клуби одразу відмовлялися.

– Про яку суму йшлося?

– Коли надійшов запит з Ов’єдо, за мене виставили ціну пів мільйона доларів. Для середини 90-х це були просто величезні гроші.

– Що сьогодні пов’язує вас з Ізраїлем?

– В Ізраїлі в мене залишилися друзі, ми час від часу телефонуємо один одному. Уже після завершення кар’єри неодноразово приїжджав туди. Тому можу сказати, що після України Ізраїль для мене – друга батьківщина.

– Була історія, що в Ізраїлі на вашу честь назвали пиво. Як ви це сприйняли?

– Коли я вперше про це почув, сприйняв це як жарт. Але коли побачив пляшку, був приємно вражений і задоволений.

– Вам довелося скуштувати це пиво?

– Ні, лише бачив пляшку. Це колекційне пиво, його випустили невеликою партією – скоріше як символічний проєкт.

– Чи хороше в Ізраїлі пиво?

– Не дуже. Один із найпоширеніших брендів в Ізраїлі – Маккабі, але, відверто кажучи, воно досить посереднє.

– Ви провели один матч за збірну України. Чи став для вас той виклик несподіванкою?

– Чесно кажучи, тоді було дивно, що до збірної України викликали гравців зі Спартака. Велику роль у цьому відіграв В’ячеслав Грозний – він зустрівся з головним тренером збірної Анатолієм Коньковим і порадив звернути увагу на українців, які виступали за Спартак. У 1995 році мене й Сергія Нагорняка викликали до національної команди.

– Які у вас спогади та враження про збірну України середини 90-х?

– У мене було відчуття, що тоді збірна України мало кого цікавила. Були важкі часи: приїхали на збір, видали екіпірування, і в деяких гравців воно вже було порване. Було видно, що ним користувалися до нас. Рівень був досить низький. Готувалися ми в санаторії в Пущі-Водиці. Це були ще пострадянські умови – усе доволі старе й занедбане.

– Якою тоді була ситуація з фінансами в збірній?

– За перемогу над Естонією у відбірковому матчі до чемпіонату Європи нам пообіцяли преміальні по дві тисячі доларів. Ми виграли 1:0, але в підсумку заплатили по одній тисячі.

– Як ви думаєте, чому вас більше не викликали до збірної?

– Напевно, це пов’язано з тим, що в матчі з Естонією я провів не найкращу гру. Можливо, за стилем гри не зовсім підходив збірній. До того ж тоді в Україні було багато футболістів, які справді виділялися.

– Як ви стали тренером?

– Ще під час ігрової кар’єри я думав про тренерську роботу. Хотілося спробувати себе в цій ролі. Коли мені було 30 років, я перетнувся в Хімках з Анатолієм Федоровичем Бишовцем, який тоді, здається, був спортивним директором. Він сказав мені: «Олеже, повір, настане час – ти будеш тренером, причому дитячим, і досить хорошим у цій справі». Слова Бишовця майже справдилися: тренером я став, але дитячим – поки ні. Думаю, усе ще попереду. Бишовець – людина, яка майже не помиляється. Кажу це з власного досвіду роботи з ним. Тому впевнений, що з часом я прийду до цього і стану дитячим тренером.

– Чому, працюючи зараз у професійному клубі, ви думаєте про роботу з дітьми в майбутньому?

– Діти – це чистота, це не дорослі, які думають про гроші. Вони ловлять кожне слово тренера, наслідують його. Тому після завершення роботи в професійному футболі хочеться перейти на цей рівень і працювати саме з дітьми.

– Дитячий тренер – це багато роботи й небагато грошей. Чи не зупиняє вас це?

– Гроші, звісно, важливі – як не крути, від них ми залежимо. Але є й інші мотиви, коли тобі просто приємно працювати. Робота з дітьми – це саме та справа, яка приносить задоволення. Думаю, настануть часи, коли дитячі тренери отримуватимуть хороші зарплати, і багато хто повернеться до своєї улюбленої справи – навчати дітей футболу. І тоді в нас з’являться нові Заварови та Яремчуки.

– А якщо вам запропонують очолити професійний клуб, ви розглядатимете такий варіант?

– Відверто кажучи, особливого бажання працювати головним тренером професійного клубу в мене немає. Я трохи попрацював у цій ролі й добре знаю, що це таке: безсонні ночі, постійні переживання та головний біль. Та й зараз робота другого тренера в Епіцентрі не набагато легша. Уже хочеться більше спокою – працювати з дітьми. Хоча знаю: якщо вкладаєш у роботу душу, то без хвилювань і нервів точно не обійдеться.