Курська операція – що було насправді: історія викладача з Дніпра, який повернувся з фронту

Шамрай Лідія

До повномасштабного вторгнення Дмитро Батечко працював старшим викладачем у Дніпровській політехніці, займався спортом та виховував двох доньок. Сьогодні ж за його плечима — бої під Авдіївкою та Ізюмом, тяжке поранення, Курська операція, операція на серці та повернення до цивільного життя після фронту.

У війську Дмитро отримав позивний «Батя». Каже — ще у 2014 році розумів, що велика війна рано чи пізно може прийти й до України.

«Я хотів би повернутися до 2014 року, коли ще працював старшим викладачем. Тоді ж всі ми бачили, що відбувається. Все це було якби завуальовано. Країна-агресор готувала напад на нас, але все було так, щоб заплутати людей», — згадує Дмитро.

Він розповідає, що ще задовго до 2022 року багато спілкувався з військовими 25-ї окремої Січеславської повітрянодесантної бригади. Вони приїздили до спортивно-оздоровчого табору університету в Орлівщині, де студенти проходили практику.

«Ми дуже багато спілкувались, займались орієнтуванням, виживанням. Військові розповідали, що відбувається на фронті. Ми чули про Іловайськ, але все одно тоді здавалося, що великої війни бути не може», — каже чоловік.

24 лютого Дмитро прокинувся від вибухів. Тоді він перебував на дачі у Любимівці неподалік Дніпра.

«Я прокинувся від того, що в мене все підсрибувало. Били ракетами по аеропорту. Сестра тоді працювала неподалік — ракета прилетіла буквально за 20 метрів від неї. Вона телефонує: “Діма, допоможи”. А я сам не розумію, що робити», — згадує він.

Перші дні після початку вторгнення Дмитро намагався вивезти родину у безпечніше місце. Але всередині, каже, було відчуття, що залишатися осторонь він не може.

«Я посадив своїх діточок на коліна і кажу: “Я йду вас захищати”. Старша трохи розплакалася, а молодша каже: “Так, папа, йди, ти повинен це зробити”», — розповідає військовий.

Вже 8 березня 2022 року він був у частині. Після короткої підготовки новостворений підрозділ відправили під Авдіївку.

«Було дуже багато людей — будівельники, тренери, водії, майстри. Люди були золоті. Ми буквально за шість днів навчились тому, що потрібно десантникам — стріляти, перезаряджатися, групуватися», — каже Дмитро.

Саме там він вперше побачив справжню війну.

«Вони спочатку б’ють артилерією, мінометами, потім літаки скидають КАБи чи ФАБи, вижигають територію. А потім заходять танки, БТРи, піхота. Хто залишився живий — того або добивають, або забирають у полон», — говорить він.

Після Авдіївського напрямку підрозділ Дмитра перекинули на Харківщину — під Ізюм та Вернопілля. Саме там він отримав тяжке поранення.

«Нам сказали пройти приблизно 15 кілометрів завантаженими, щоб нас не помітили, і зберегти село. Ми дійшли, але потім нас почали брати в оточення. Пам’ятаю вже тільки, як їду в евакуаційній машині й питаю: “Село відбили?”», — розповідає чоловік.

Після вибухової хвилі у нього виникли серйозні проблеми з координацією та нервовою системою. Далі були шпиталі у Лозовій, Харкові та Дніпрі.

«Повністю почав розуміти, що сталося, вже у Харкові в шпиталі. Потім був Дніпро, Ігрень. Були приступи неймовірні — не міг зрозуміти, де я і що зі мною», — каже Дмитро.

Попри поранення, він повернувся до служби — цього разу у логістичний підрозділ десантно-штурмових військ. У 2024 році Дмитро брав участь у Курській операції у складі 170-му окремому полку логістики ДШВ.

«Логістика теж ризикує життям. Без логістики не буде ні їжі, ні води, ні пального. Бували ситуації, коли з 50 людей після бою залишалося троє», — говорить військовий.

Саме під час служби у нього стався перший серцевий напад.

«Я їхав за кермом і відчув, що серце починає працювати хаотично. Зупинився і попросив відвезти мене в лікарню. Потім був ще один приступ, ще один. У підсумку лікарі сказали: або операція, або смерть», — згадує Дмитро.

Операцію на серці йому зробили у листопаді 2024 року. Після цього військовому надали інвалідність.

«Комбат тоді сказав: “Дмитро, достатньо тобі вже воювати. Повернись до свого життя, бо тут ти просто помреш», — каже він.

Після демобілізації Дмитро повернувся до Дніпровської політехніки. Сьогодні він викладає фізичне виховання, домедичну допомогу та базову військову підготовку. Каже: саме студенти допомогли йому адаптуватися до цивільного життя після фронту.

«Робота мені дуже подобається. Я відволікаюсь і перестаю думати про те, що було. Життя зі студентами допомагає повернутися до нормального стану», — говорить чоловік.

Свій бойовий досвід Дмитро намагається використовувати не для залякування молоді, а для того, щоб навчити найважливішого — рятувати життя.

«Якщо студентам це потрібно — я розповідаю. Пояснюю, як робити серцево-легеневу реанімацію, як діяти в критичних ситуаціях. Вони уважно слухають і ставлять питання», — каже викладач.

Окремою підтримкою для нього залишаються дві доньки — Кіра та Даніела, які зараз живуть у Польщі.

«Я кажу їм: вивчайте мови, розвивайтесь. Але все одно хочу, щоб вони пам’ятали Україну», — говорить Дмитро.

Попри пережите, він не шкодує про свій вибір піти на фронт.

«На початку було дуже страшно. Але ми були командою. І я думаю, що мене просто береже ангел-охоронець, щоб я ще щось добре зробив у цьому житті», — каже Дмитро Батичко.

Категорія:Відео,Війна,Новини Дніпра

Позначки:Головне,Дніпро,Україна Росія війна

Приєднуйтесь до нас у