Анатолій Чебан, житель села Кам’янське Арцизької громади, став прикладом того, як захоплення може перетворитися на справжню життєву місію. Його шлях розпочався з простих речей — колекціонування етикеток від сірників. Це хобі стало основою для розвитку його творчості та інтересу до мистецтва. З часом Анатолій перейшов до більш складних форм вираження — він почав вивчати фотографію та кінематограф. Захопленість образотворчим мистецтвом сприяла тому, що він
Анатолій Чебан з села Кам’янське Арцизької громади – електрик, педагог, фотограф, кінооператор і філателіст. За сімдесят сім років він встиг виховати сотні дітей і зібрати колекцію, яка налічує понад 30 фотоапаратів та 10 кінокамер. Та головне, що він цінує, це пам’ять про кожну дитину, яка дивилась на нього з очікуванням. У гості до Анатолія Чебана завітали журналісти “Махали”.
Усе почалося задовго до того, як Анатолій Васильович узяв у руки власну камеру. У 1953 році його батько повернувся з армії і привіз із собою широкоплівковий фотоапарат «Любитель».
“Фотозбільшувача не було, тому батько друкував контактним способом. Хімікати – проявник і закріплювач купував у культмазі за копійки. Баночок не вистачало, тому розчини робив у фаянсових тарілках. Пам’ятаю, як він друкував при червоному світлі”,– згадує Анатолій Чебан.
Маленький Толя спостерігав за цим таїнством – і щось у ньому прокинулось. Те, що батько робив у тарілках при тьмяному червоному світлі, здавалося дивом: на білому папері поступово з’являлись обличчя, пейзажі, моменти.
У 1964 році, коли Анатолію виповнилось 15, він поїхав до Татарбунар – тоді це був районний центр – і купив свій перший фотоапарат «Весна» під плівку 35 мм. Потім була «Зміна», потім – «Зеніт».
“В основному тоді знімали чорно-біле. Батько привіз мені хімікати для кольорової фотографії, я пробував знімати в кольорі, але потрібні були світлофільтри, а їх треба було десь дістати або їхати до Одеси. Так і намагався знімати без світлофільтрів”, – розповідає Анатолій Васильович.
Якось, будучи в Кілії, Анатолій зайшов до магазину і побачив кінокамеру.
“20 рублів. Найдешевша. Плоска батарейка, електромоторчик, заряджаєш плівку і знімаєш. Я загорівся цією камерою, назбирав 20 рублів і купив її”.
Перші кінокадри він знімав узимку на ставку поблизу рідного села разом із другом. Плівка формату 2×8 мм, пейзажі, перші проби. Те захоплення тривало десятиліттями.
“З 63-го року і буквально до сьогодні я займаюся цією справою . Два роки тому плівка ще працювала. А тепер уже тільки на телефоні”, — каже він із посмішкою.
Сьогодні в його колекції близько 30 фотоапаратів і 10 кінокамер. Не відеокамер, а саме кінокамер, під плівку. Є дзеркальні апарати з об’єктивами на 250 мм, із змінною оптикою, перехідними кільцями для макро- та мікрозйомки.
“Не всі робочі, – зізнається він. –Десь затвор заїв, десь щось відірвалось. Різне буває. Але “Зеніт-12СД” у мене в сумці. Деякими досі можу працювати. Плівка тільки дорога стала – “Фуджі” вже 400 гривень коштує”, – каже Анатолій Васильович.
Анатолій Васильович закінчив навчання у 1970 році з дипломом техніка-електрика. Працював на Главанському заводі, потім на заводі безалкогольних напіїв у Кам’янському, який будували у 1985 році, але у 85-му одиницю електрика скоротили.
Він перейшов до школи робітником з ремонту будівель і споруд. Але директор мав на нього інші плани.
“Директор сказав: “Будеш електриком – дам тобі години фотогуртка”. Перший рік був пробним, на громадських засадах. Просто подивились, як я поведу справу. Справа пішла. Директор вибив 6 годин”, – згадує наш герой.
Так Анатолій Чебан потрапив до Арцизького будинку піонерів, який згодом став будинком творчості, а потім центром дитячо-юнацької творчості. І пропрацював там 33 роки.
Він починав із фото- та кінозйомки, поки була плівка. Коли у 1991 році вона зникла, треба було змінювати роботу. Відеоапаратура на той час була дефіцитною і дорогою.
“Замість відеогуртка я взяв гурток випилювання. Це захоплення ще з дитинства – у 63-му році в піонерському таборі я ходив на такий гурток і отримав посвідчення піонера-інструктора”, – згадує Анатолій Васильович.
Коли і фотоматеріал став дефіцитом, йому запропонували вести початкове технічне моделювання для молодших класів. Паралельно він вів гуртки у Виноградівській школі та на базі Кам’янської середньої школи.
Роки роботи з дітьми залишили теплі спогади. Він говорить про це просто, але за цими словами відчувається ціле життя:
“Я особливо любив Виноградівську школу. Заходиш – тиша така, що чути, як муха летить. Діти чекали. Я заходив і бачив, що є толк. Що я їх чомусь навчаю і вони чомусь навчаються”.
Коли прийшов час іти на пенсію, адаптуватись виявилось непросто.
“Я довго не міг прийти до тями. Як же так – не треба заводити будильник, бігти на автобус, а там діти чекають… Все колись закінчується”, – з сумом згадує наш герой.
Паралельно з фотографією в житті Анатолія Чебана завжди було ще одне захоплення – колекціонування.
Усе почалось у 1960 році, коли в Римі проходила Олімпіада. На її честь випустили серію сірникових коробок із зображеннями різних видів спорту.
“Я почав збирати ці етикетки. Крім того, сірникові коробки випускали на різні теми – про тварин, про техніку, про різне. Були тоді навіть гуртки колекціонерів сірникових етикеток”.
Коли сірникові етикетки зникли з полиць – Анатолій захопився філателією. Вступив до товариства філателістів в Арцизі та обрав для себе три напрямки: мистецтво, флора і фауна.
“Транспорт, повітроплавання, залізниця – все це теж були теми. Але я обрав мистецтво, флору та фауну. Оці три – мої”.
При цьому він застерігає від надмірного захоплення:
“Є такі фанатики, що якщо в нього немає якоїсь марки – він готовий летіти з Європи до Америки заради неї. Не треба так сильно віддаватися, щоб не зловживати. Ось це найважливіше”
Анатолій Васильович Чебан – людина, у якій рідко уживалось щось одне. Електрик і педагог, фотограф і кінооператор, колекціонер марок і сірникових етикеток, майстер випилювання та технічного моделювання.
77 років – і жодного року «просто так».
Його камери мовчать на полицях. Плівка стала розкішшю. Діти виросли і давно самі стали батьками. Але є щось, що залишилось незмінним – погляд людини, якій завжди було цікаво. Яка вміє помічати красу в ставку взимку, в сірниковій етикетці, у марці з квіткою, у дитині, що мовчки дивиться і вчиться.
“Цікава була робота. Я любив її”, – каже він. І в цих простих словах – ціле життя.