У 121-й бригаді територіальної оборони розповіли про історію Марії, бойового медика з Нікопольщини, яка стала прикладом відваги та самовідданості у складні часи війни. Вона ділиться своїм досвідом служби на передовій і підкреслює важливість своєї ролі в команді. Для неї бути медиком — це не просто професія, а покликання, яке стало особливо актуальним в умовах військових дій. Марія завжди прагнула допомагати людям і після початку повномасштабної агресії Росії виріш
У Міжнародний день медичної сестри у 121-й окремій бригаді територіальної оборони розповіли історію бойового медика з Нікопольщини — Лариси «Веста», яка з 2016 року рятує життя українських військових та не уявляє себе поза службою.
Про історію бойового медика з НікопольщиниNikopolnewsдізнався ізФейсбуксторінки 121-ї окремої бригади ТрО.
До війська Лариса 22 роки працювала медичною сестрою у Томаківській лікарні. Сьогодні вона служить фельдшером лікувального відділення медичної роти 121-ї бригади ТрО.
За словами медикині, військова служба кардинально відрізняється від цивільної медицини, адже працювати доводиться практично без відпочинку.
«У порівнянні з цивільним життям, де ти відпрацював зміну і повернувся додому, служба — це постійна робота без вихідних, майже без відпочинку. У будь-який момент можуть викликати»,— розповідає Лариса.
Попри складність роботи, вона зізнається, що саме допомога пораненим мотивує її продовжувати службу.
«Я дуже люблю медицину. Відчуваєш справжній “кайф”, коли боєць іде на поправку. Коли рятуєш людей — це додає сил і мотивує».
У 121-й бригаді зазначають: за роки служби військо стало для Лариси способом життя. Вона каже, що служба змінила її характер та навчила бути впевненішою.
«Військо повністю змінило мене. Я стала впевненішою в собі, багато чому навчилася. Своїми професійними навичками завдячую тодішній начальниці медичної служби 121-ї бригади Вікторії Геннадіївні. Вона мене багато чому навчила».
Найважчими у роботі бойового медика залишаються моменти, коли врятувати людину вже неможливо.
«Був випадок, коли я перебувала на евакуації та приймала поранених. Одного бійця нам передали без надії. Я розуміла, що шансів взагалі немає, але все одно намагалася зробити все можливе. Це був дуже важкий момент»,— розповідає Лариса.
Втім, саме врятовані життя додають сил рухатися далі. Деякі військові, яким Лариса колись допомогла, досі підтримують із нею зв’язок та дякують за порятунок.
«Іноді спілкуюся з тими, кого свого часу врятувала. Мені навіть телефонують по відеозв’язку. Один військовий щороку дзвонить мені в день, коли я його врятувала, — вважає його своїм другим днем народження».
Лариса зізнається, що пам’ятає кожного військовослужбовця, якому допомагала:
«Коли бачу бійця, спочатку згадую характер його травм, а вже потім — історію та ім’я. Напевно, це професійне».
За її словами, важливо не лише лікувати, а й підтримувати поранених морально.
«Пацієнтів потрібно постійно підбадьорювати, жартувати з ними, підтримувати. Ми часто підходимо до цього з гумором».
Сама ж медикиня говорить: сьогодні вона не уявляє себе в іншій професії.
«Мені завжди щастило з командирами — у кожного було чому повчитися. Зараз я не уявляю себе в іншій професії й тим паче не зможу повернутися до цивільного життя. Я тут на своєму місці, відчуваю себе корисною для воїнів та країни»,— говорить Лариса.
Ще новини Нікопольщини:Без житла і підтримки: у Покровській громаді чоловіку з інвалідністю допомогли почати новий етап життя