У світлі останніх подій в Україні та на міжнародній арені, європейські країни почали відкрито висловлювати свої побоювання щодо перспектив вступу України до Європейського Союзу. Зокрема, питання про можливість приєднання України до ЄС у 2027 році стало предметом активних дискусій серед політиків і аналітиків. Багато з них вважають цю дату занадто оптимістичною, враховуючи численні виклики, які стоять перед Україною. Після початку повномасштабного вторгнення Росії українська держава отримала значну підтримку з боку зах
Ще рік тому розмови про вступ України до Європейського Союзу у 2027 сприймалися як політична амбіція, яку в Києві намагалися поступово перетворити на предмет серйозної дискусії. Нині в європейських столицях дедалі менше людей готові робити вигляд, що такий сценарій реалістичний.
Найбільш показовою в цьому плані стала заява канцлера Німеччини Фрідріха Мерца. Виступаючи перед школярами у Марсберзі, він неочікувано прямозаявив: вступ України до ЄС з 1 січня 2027 року “не спрацює”. Більше того, навіть 2028 рік він назвав малореалістичним. За словами канцлера, шлях України до членства неминуче проходитиме через мирну угоду, а можливо, і через юридичне оформлення нової лінії кордонів, що відрізнятиметься від кордонів 1991 року.
Для української влади це стало неприємним наративом не лише через зміст, а й через форму. У Берліні більше не намагаються говорити обережно. Те, що раніше озвучувалося у дипломатичних колах, тепер виходить у публічний простір.
Ще більш показовою сталапублікаціяPolitico про неформальний саміт на Кіпрі 24 квітня. За даними видання, європейські лідери були роздратовані тим, що Володимир Зеленський відкинув запропоновану Берліном і Парижем модель “символічного членства” – участь українських представників у роботі Ради ЄС, Європарламенту та Єврокомісії без права голосу. Для Києва така модель виглядає недостатньою і навіть образливою. Але для частини ЄС вона була спробою знайти проміжний формат зближення без формального членства.
Колишній радник Офісу президента, якого анонімноцитуєEunews, сформулював проблему ще чіткіше: “Від США Зеленський уже майже готовий дистанціюватися, а в європейцях його дратує те, що вони, на його думку, досі не готові до рішучих кроків”.
У цій фразі є значна частина правди. Але не вся правда.
Проблема України полягає в тому, що українська політична логіка формується війною. Для країни, яка щодня живе під обстрілами, часвимірюєтьсяне роками, а місяцями. Відповідно, будь-яке затягування рішень у Брюсселі сприймається як моральна байдужість.
Європейський Союз функціонує інакше. Його система створювалася як механізм зваженого й поступового погодження інтересів, а не як структура екстреної мобілізації. Саме тому між українським відчуттям терміновості та європейською процедурністю виникає дедалі помітніше роздратування.
Це добре видно у поведінці самого Зеленського. Український президент дедалі частіше намагається прискорити європейські процеси політичним тиском, публічною критикою або апеляцією до моральної відповідальності Європи. У короткостроковій перспективі така тактика іноді працює. Але у Брюсселі накопичується відчуття роздратування: Київ починає плутати політичну підтримку України з готовністю ЄС до негайного розширення.
Саме тут починається головна проблема української дипломатії. Вступ до Європейського Союзу – це не політичний жест солідарності. Це складний і тривалий процес перебудови держави.
Сьогодні Польща є одним із головних адвокатів України у Європі. Але саме польський досвід найкраще пояснює, чому швидкий вступ України практично неможливий.
Варшава подала заявку на вступ до ЄС у 1994 році. Повноправним членом Союзу Польща стала лише у 2004-му. Десять років країна адаптовувала законодавство, реформувала судову систему, перебудовувала державне управління, відкривала ринки, посилювала антикорупційні механізми та інтегрувалася у спільний ринок.
І все це відбувалося без війни, без мільйонів біженців, без зруйнованої інфраструктури та без постійної залежності бюджету від зовнішньої допомоги.
Україна сьогодні перебуває у набагато більш складній ситуації. Частина територій окупована, економіка воєнного часу тримається на міжнародному фінансуванні, а значна частина державних ресурсів спрямовується не на модернізацію, а на виживання.
Саме тому у Брюсселі дедалі частіше говорять про необхідність «стратегічного терпіння». Для українського суспільства це звучить дратівливо. Але для ЄС це базовий принцип інтеграції.
Ще одна проблема, про яку в Україні говорять значно менше, – внутрішній стан самого Європейського Союзу.
Іспанський економіст Луїс Гарікано звертає увагу на важливу тенденцію: сучасна Європа фактично перетворилася на дві різні економіки, які рухаються у протилежних напрямках.
Країни Центральної та Східної Європи після вступу до ЄС демонстрували швидке економічне зближення із Заходом. У 2000 році Польща мала лише 34% американського ВВП на душу населення. За прогнозами МВФ, до 2030 року цей показник зросте до 67%. Румунія підніметься з 27% до 60%, Литва – з 29% до 69%, Болгарія – з 23% до 53%.
Ці цифри важливі не лише як приклад успішної інтеграції. Вони показують, що європейська модель справді працювала як механізм економічного вирівнювання. Але працювала вона за однієї умови: країни-кандидати погоджувалися на глибоку внутрішню перебудову. Вони адаптували законодавство до acquis communautaire, створювали незалежні інституції, реформували суди та змінювали правила функціонування економіки.
Паралельно відбувався інший процес. Старі великі економіки ЄС почали втрачати динаміку. Французька економіка скоротилася з 86% американського ВВП на душу населення до прогнозованих 71%, італійська – з 93% до 68%, іспанська – з 72% до 61%.
І це створює для Європи нову проблему. Союз уже не має тієї економічної впевненості, яка мала місце на початку 2000-х під час великого східного розширення. Брюссель одночасно фінансує оборону, енергетичний перехід, соціальні системи та підтримку України. На цьому тлі перспектива вступу великої воюючої держави виглядає для багатьох урядів не лише політичним, а й фінансовим викликом.
Після вступу Україна автоматично стала б одним із найбільших отримувачів європейських фондів. І саме тут починається тема, про яку європейські політики воліють говорити дуже обережно.
Українське сільське господарство, масштаби території та чисельність населення означають неминучий перегляд усієї системи європейських дотацій. Для Польщі, Угорщини, Румунії чи Болгарії це означало б втрату частини фінансування, яке вони отримують зараз.
Уже нині зернові конфлікти між Україною та сусідами показали, наскільки болючою може бути ця тема. Аграрні протести у Польщі були не емоційною реакцією, а проявом страху перед майбутньою конкуренцією всередині спільного ринку.
ЄС добре пам’ятає, що попередні хвилі розширення відбувалися у значно більш сприятливій економічній атмосфері. Тоді Європа зростала. Сьогодні вона значною мірою намагається втримати власну конкурентоспроможність.
Головна помилка багатьох українських дискусій полягає у спробі трактувати європейську обережність як втому від України або нестачу солідарності.
Насправді ситуація складніша. ЄС уже фактично інтегрує Україну у власний безпековий простір. Європейські країни фінансують українську армію, навчають військових, відкривають оборонні програми та поступово включають українську промисловість у спільний військовий цикл.
Але інституційна інтеграція завжди рухається значно повільніше за військово-політичну.
Для України швидкий вступ до ЄС – це ще й елемент внутрішньої політики. Після років війни українському суспільству потрібна перспектива. Проблема в тому, що завищені очікування часто створюють небезпечніше розчарування, ніж неприємна, але чесна розмова про реальні терміни.
Саме тому дедалі більше європейських дипломатів говорять не про вступ України у найближчі два роки, а про десятирічний цикл інтеграції. Для Києва це звучить майже неприйнятно. Але саме так ЄС працював завжди.
Історія Польщі, Румунії чи країн Балтії показує: успішна інтеграція – це не наслідок політичного поспіху. Це результат довгої внутрішньої перебудови, яку неможливо пройти за кілька років навіть за максимальної підтримки союзників.
Окрему увагу в нинішній дискусії про європейське майбутнє України привертає ще одна тема, яка донедавна залишалася майже табуйованою для української політики: чи можливий вступ до ЄС без територій, які нині перебувають під російською окупацією.
Поштовхом до нової хвилі таких дискусій сталазустрічпрезидентки Молдови Майї Санду з президентом Кіпру Нікосом Христодулідісом у Кишиневі під час офіційного візиту кіпрського лідера у День Європи. Саме тоді Санду фактично публічно провела паралель між європейським шляхом Молдови та кіпрським досвідом існування держави з невирішеним територіальним конфліктом.
“Кіпр знає, що означає ситуація, коли суверенітет перебуває під загрозою, а територіальна цілісність порушена – і також знає, що означає бути частиною сильної родини”, – заявила молдовська президентка. Вона прямо назвала вступ до ЄС “стратегією виживання” для Молдови в умовах постійної загрози з боку Росії.
У цих словах важливий не лише символізм. Кишинів фактично сигналізує Брюсселю: невирішене Придністровське питання не повинно автоматично блокувати європейську інтеграцію країни. І саме тут молдовська логіка дедалі помітніше перетинається з українською.
Саме після цієї зустрічі український публіцист Віталій Портников звернув увагу на важливий для України аспект: Європейський Союз уже має досвід інтеграції держав із фактично непідконтрольними територіями.
Йдеться насамперед про Кіпр. У 2004 році країна вступила до ЄС, попри те, що північна частина острова залишалася під контролем самопроголошеної Турецької Республіки Північного Кіпру, яку визнає лише Анкара. Формально весь Кіпр вважається територією Європейського Союзу, але дія європейського права на окупованій частині острова просто призупинена до моменту політичного врегулювання.
Для Брюсселя це був складний, але прагматичний компроміс. ЄС фактично відокремив питання членства держави від питання повного контролю над усією її міжнародно визнаною територією.
Саме тому кіпрський сценарій сьогодні дедалі частіше згадується у контексті України та Молдова. Особливо з огляду на Придністров’я, яке Кишинів не контролює понад тридцять років. У європейських колах давно існує розуміння: очікування остаточного врегулювання всіх пострадянських конфліктів може розтягнутися на десятиліття, а отже, фактично заблокувати розширення ЄС на схід.
Втім, український випадок значно складніший за кіпрський.
По-перше, масштаб окупованих територій незрівнянний. По-друге, Україна перебуває не у стані замороженого конфлікту, а у фазі великої війни високої інтенсивності. По-третє, питання кордонів для Києва має не лише юридичний, а й глибокий політичний та емоційний вимір.
Саме тому українська влада поки уникає навіть теоретичного обговорення моделі вступу без окупованих територій. Будь-яка публічна дискусія на цю тему миттєво викликає звинувачення у готовності до територіальних поступок. Для країни, яка пережила Бучу, Маріуполь і масові депортації, це надзвичайно чутлива тема.
Але в європейській дипломатії такі сценарії вже точно аналізуються – хоча й непублічно. Насамперед тому, що Брюссель дедалі виразніше усвідомлює: Росія може роками утримувати частину українських територій у стані невизначеності саме для того, щоб заблокувати євроатлантичну інтеграцію України.
У цьому сенсі кіпрський прецедент справді створює цікаву юридичну рамку. Він показує, що ЄС здатен відокремлювати питання суверенітету від питання фактичного контролю над територією. Інше питання – чи готовий сам Європейський Союз застосувати такий підхід до настільки великої держави, як Україна, ще й у ситуації триваючої війни з Росією.
Крім того, кіпрський сценарій автоматично породжує іншу складну проблему: чи поширювалися б на Україну в такому разі гарантії європейської безпеки та механізми колективної політики ЄС лише на підконтрольну територію. Саме тут починається зона політичної невизначеності, яку сьогодні в Брюсселі воліють не коментувати публічно.
Проте сам факт появи таких дискусій показує важливу зміну. Якщо ще два роки тому в Європі переважала логіка “спочатку мир – потім інтеграція”, то тепер дедалі помітнішою стає інша думка: затягування українського питання може створити для ЄС значно більші ризики, ніж пошук нестандартних моделей розширення.