Староста одного з сіл на Чернігівщині, Олена Коваленко, стала відомою завдяки своїй активній позиції під час війни. Її діяльність виявилася не лише адміністративною, а й безпосередньо пов'язаною з обороною рідного краю. Після початку повномасштабної агресії Росії проти України, Олена організувала групу місцевих жителів для патрулювання території та затримання осіб, які мали кримінальне минуле. Зокрема, вона активно ловила так званих "зеків", які
37-річна Аліна ЛИСИЦЯ працюєстаростоюСалтикової Дівиці на Куликівщині. Допомагала переправлятися на інший берег Десни чернігівцям, які тікали від війни. Спіймала 24 зеків, які перепливли річку. Їздила в Количівку за автоматами для територіальної оборони. Після деокупації області зустріла чоловіка. Народила сина Макара. Зараз йому рік і чотири місяці. Вийшла на роботу через 126 днів після пологів.
У кабінеті Аліни подяки від Юлії Постернак, голови громади, Олександра Сирського, Головнокомандувача ЗСУ, генерал-майора Володимира Карпенка, командувача Сил логістики ЗСУ.
Старостою Аліна Григорівна стала у 31 рік.
— Працювала в банківській сфері, — розповідає про себе. — Починала з касирки, касирки-депозитарія, менеджеркою в київському банку. У 2014 році наш банк викупили росіяни. Пропонували нові робочі місця в цьому банку. Але всі з нашого відділення написали заяви і пішли з роботи. Влаштувалася у фірму з міжнародних транспортних перевезень. По Україні возили зерно. Була логісткою. Коли почався «ковід», працівників відпустили додому, на дистанційну роботу.
— Як вирішили піти в старости?
— Думала про це давно. Друзі підтримували. Батьки були проти. Казали: «Аліно, воно тобі не треба». Для себе вирішила, треба щось зробити для села, для його розвитку. Так і залишилася в селі.
У 2020 році обирали голову громади. Подала свою кандидатуру на посаду старости.
— Як поставилися працівники сільради? Слухали молоду керівницю?
— Як ставилися, краще запитати у працівників, — сміється. — Прийшла молода, зелена… Були моменти, але всі питання вирішилися. Працюємо, ніхто нікого не ображає. Якщо треба прибрати сміття біля Десни чи на кладовищі, іду і прибираю. У кабінеті не сиджу.
— Повномасштабне вторгнення згадую, як один день, — каже про лютий-березень 2022 року. — Не знала, що робити. Взяла себе в руки. Треба було створювати тероборону. Зібралися мисливці, а також ті, хто воював в Афганістані. Зброї тоді не було. Знайшли тих, хто її дав. Коли всі тікали з Чернігова, ми туди їхали. Бої точилися біля Іванівки. Доїхали до місця. Я була вдягнена в куртку, шапку, кросівки. Стоїть чоловік, дивиться на мене, запитує: «Ви хто?» «Староста села». «Я таких відчайдух не бачив. Усі тікають, а ви їдете туди, де гаряче». Завантажили зброю, сіли в машину. Мене попросили вставити ріжок в автомат. Боже, який ріжок, який автомат… Я ж ніколи не стріляла. Якась падлюка здала росіянам те місце, де лежала зброя. Через дві години туди прилетіло.
8 березня дорогою до Чернігова, біля Лукашівки побачили, як горить машина. Поряд стояв наш військовий. Ніколи не забуду його руки. Червоні, порепані. Заснув за кермом, з’їхав з траси. Машину підпалив, щоб чужим не залишилася. Попросив підвезти його до Количівки. До своїх.
У наше село їхали чернігівці. Деяким давали будинки для житла. У Дівиці працювали два магазини. Продуктів не вистачало. Тоді вирішили видавати талони на кожен будинок. Один на два тижні. У талонах були розписані продукти. Прожити в селі можна було. З району привезли гуманітарну допомогу. Курей. Роздавали їх тільки приїжджим. У місцевих майже в кожному дворі є курка, яку можна зарізати.
Тоді в мене з’явилася перша прядка сивини. Коли летів бомбардувальник так низько, що розгледіла пілота в кабіні, — не знала, чи наш, чи ворожий — перша думка: Боже, зараз розіб’є мою «Славуту». А що скажуть батьки? Це їхня машина. На чому буду їздити? Хлопці наші казали: «Григорівно, коли закінчиться війна, твою «Славуту» поставимо в центрі села». Вона пережила все. Машина і зараз є, чекає, коли закінчиться війна. Щоб хлопці зробили, як пообіцяли.
Аліна Лисиця з автоматом
— Деякі переправлялися далі, через Десну. Тоді ми працювали з Задесенням. До берега підвозили трактором. Коли був лід, переводили пішки. Допомагали переправлятися човном на інший бік. Стою біля Десни, розмовляю з чернігівцями. Попросила їх зняти клеми з акумуляторів автівок. Щоб не працювала сигналізація. Дивлюсь, на мене біжать хлопці статурної зовнішності з дорожніми сумками. 28 чоловіків. 24-х ми прийняли. Четверо тоді втекли. Уже пізніше дізналися, що їх затримав трошник. Це були зеки з Макошиного. Їх тоді випускали з колонії.
На мене йшло 12 чоловіків. Затримала з біноклем в руках. Коли побачила, як вони біжать у село, набрала нашим хлопцям з тероборони. Попросила допомогти. Сама розумію, що їх треба приймати.
Бо в селі вісім тисяч населення. Якщо зайдуть, нічого з ними не зробимо. Тоді не знала, хто вони. Чи зеки, чи росіяни. Виходжу до них, запитую, куди вони біжать. Зупинилися. Розумію, що треба вести діалог, доки не приїдуть мої. П’ятеро одразу оточили мене. Були п’яні. Четверо відійшли. Потім розказали, що вони колишні атовці, яких засудили за різні злочини. Троє теж стояли далеко. При собі не було документів, тільки ксерокопії. Кожен розповідав свою історію. Затягувала розмову. Здавалося, пів години минуло. Насправді 15, щонайбільше 20 хвилин. Коли приїхала наша тероборона з автоматами, попросили залишатися на своїх місцях. Подзвонила в поліцію, прикордонникам. І ми розуміємо, ще 12 переходять Десну. Забрали, звели докупи. Треба якось вивезти їх з села. Попросила місцевого, у якого є автобус. Поліціянти наші навчені. Перед тим як їх везти, перевірили речі. Щоб ви розуміли, вилучили пакет заточок. Різних. Ніколи б не подумала, що з таких предметів їх можна зробити. З ножиць, виделок, ложок, десертних ножів. Були й гарні екземпляри. У мене був такий адреналін, навіть думка не майнула, що зі мною може щось статися. Врешті виявилося — нормальні хлопці, просто життя так склалося.
Інколи думаю, чи правильно все робила? Чи змінила б щось? Впевнена, вчинила б так само, якби час повернути назад. Це були спонтанні, але мої рішення. Коли росіяни відійшли, приходила в кабінет і запитувала себе: «А що я тут роблю, коли всі там, воюють?»
— Були думки піти військовослужбовицею?
— Так. Аби мені було 25 років, пішла б, не роздумуючи.
— У перший день вторгнення Тарас пішов у тероборону, — розповідає про чоловіка. — Брав участь у боях за Прилуки. На собі виніс командира, йому відірвало ногу.
До повномасштабного вторгнення нас ніхто не готував. Хоча в Києві вже знали. За два тижні до початку в школах розповідали про рюкзаки, які треба мати в разі таких дій, куди спускатися під час повітряної тривоги.
З Тарасом познайомилися 27 квітня, — називає точну дату знайомства з чоловіком. — На Великдень. Спілкуватися почали у травні. Орки відійшли з області. Він приїхав у наше село по службі. Родом з Прилук.
Працював електриком за кордоном, у Данії. Це його другий шлюб. Є два сини. Діти з колишньою дружиною виїхали в Польщу. Спілкуємося з синами, допомагаємо. Показуємо їм Макара. Знають, що в них є братик.
Чоловік Тарас з сином Макаром
— Як отримали пропозицію?
— Прожили з чоловіком рік. Поїхали у відпустку на Говерлу. Тарас з кишені дістав обручку. Кажу: «Може, щось скажеш?» Він: «Ну…» і показує очима на обручку. Погодилася, — сміється. — Розписалися через рік. На закритій території. На базі відпочинку «Убідь». Не хотіли афішувати. Була виїзна церемонія. Вінчалися в нашій церкві. Це було спільне рішення. У першому шлюбі чоловік не вінчався.
— Чому прізвище не змінили?
— З Лисицею багато чого пов’язано. Усі в окрузі знають, хто така Лисиця. А Харченко — ні. У сина прізвище батька. На роботу вийшла, коли закінчився лікарняний. Сину було чотири місяці. Через 126 днів лікарняного, який надається при народженні. Допомагають батьки.
— Зарплату батькам платите?
— Так, — сміється. — Оплачую комуналку.
— Як відпочиваєте від роботи?
— З дитиною! 24 на 7 у мене або робота, або дитина. До народження сина їздили відпочивати на Десну. Дуже люблю риболовлю. Люблю Карпати.
— Чоловіка навчили риболовлі?
— Так. Тепер він у мене справжній рибалка. Від Десни не відтягнеш. Інколи думаю, що одружився зі мною, бо сподобалося село, а не я, — жартує.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото з сімейного архіву Аліни ЛИСИЦІ
"Час Чернігівський" писав про таке:
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":