Європейський Союз опинився на роздоріжжі, коли мова йде про інтеграцію України в свої ряди. В умовах триваючої війни з Росією та численних викликів, що постають перед українським суспільством, необхідність перегляду підходів до вступу нашої країни в ЄС стає дедалі актуальнішою. За останні роки Україна продемонструвала значний прогрес у впровадженні реформ, спрямованих на наближення до європейських стандартів. Однак реальність показує, що шлях до членства може бути повільним
Протягом багатьох років Євросоюз розглядав своє розширення як повільний, технократичний і загалом передбачуваний процес. Країни-кандидати крок за кроком адаптувалися до правил ЄС, тоді як сам він залишався геополітично стабільним.Україна змінила цю реальність.Сьогодні розширення відбувається в умовах війни, відбудови, геополітичного суперництва та економічної переорієнтації. А ЄС досі не має інституційних інструментів, щоб керувати цими процесами спільно.Виникає свого роду конфлікт між традицією та реальністю.Ілюстрацією можуть слугуватинещодавні тертяміж Києвом і Брюсселем, які часто подають як суперечку щодо темпів вступу. Український уряд звинувачують у надто агресивному просуванні свого приєднання до ЄС. Водночас уряди деяких держав-членів наполягають, що розширення має залишатися повільним і суворо заснованим на критеріях.Але така рамка не відображає суті проблеми.Проблема не в нетерплячості України.Вона в тому, що традиційну модель розширення не було створено для ситуації, коли створення зони безпеки, повоєнна відбудова та економічна інтеграція мають відбуватися одночасно.Україна це добре розуміє. Для Києва вступ – це не просто довгострокова політична мета, а частина ширшої стратегії виживання та укорінення.На тлі тривалої війни та невизначеності щодо майбутньої підтримки СШАУкраїні потрібна глибша інтеграція з Європою вже зараз: економічна, інституційна та стратегічна.І в цьому Україна має рацію.Небезпечними є і швидкий вступ, і його затримкаЄС же часто поводиться так, ніби затримка процесу вступу не має негативних наслідків. Але у випадку України вона дорого коштує.Адже відбудова української економіки вже триває. Рішення щодо інфраструктури, енергетичних систем, промислових ланцюгів постачання та оборонного виробництва ухвалюють вже зараз. Будуть ці структури інтегрованими в європейські ринки та регуляторні системи – чи натомість розвиватимуться навколо альтернативних геополітичних і економічних центрів, як-от Китай або США?Це визначить не лише майбутнє України, а й Європи.Тривала невизначеність щодо вступу також створює політичні ризики всередині самої України.Досвід Західних Балкан показує: коли вступ довго залишається відкритим у часі процесом, тобто не має часових рамок, геополітична орієнтація знову може стати предметом внутрішньополітичної конкуренції.З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Україна змінила цю реальність.Сьогодні розширення відбувається в умовах війни, відбудови, геополітичного суперництва та економічної переорієнтації. А ЄС досі не має інституційних інструментів, щоб керувати цими процесами спільно.Виникає свого роду конфлікт між традицією та реальністю.Ілюстрацією можуть слугуватинещодавні тертяміж Києвом і Брюсселем, які часто подають як суперечку щодо темпів вступу. Український уряд звинувачують у надто агресивному просуванні свого приєднання до ЄС. Водночас уряди деяких держав-членів наполягають, що розширення має залишатися повільним і суворо заснованим на критеріях.Але така рамка не відображає суті проблеми.Проблема не в нетерплячості України.Вона в тому, що традиційну модель розширення не було створено для ситуації, коли створення зони безпеки, повоєнна відбудова та економічна інтеграція мають відбуватися одночасно.Україна це добре розуміє. Для Києва вступ – це не просто довгострокова політична мета, а частина ширшої стратегії виживання та укорінення.На тлі тривалої війни та невизначеності щодо майбутньої підтримки СШАУкраїні потрібна глибша інтеграція з Європою вже зараз: економічна, інституційна та стратегічна.І в цьому Україна має рацію.Небезпечними є і швидкий вступ, і його затримкаЄС же часто поводиться так, ніби затримка процесу вступу не має негативних наслідків. Але у випадку України вона дорого коштує.Адже відбудова української економіки вже триває. Рішення щодо інфраструктури, енергетичних систем, промислових ланцюгів постачання та оборонного виробництва ухвалюють вже зараз. Будуть ці структури інтегрованими в європейські ринки та регуляторні системи – чи натомість розвиватимуться навколо альтернативних геополітичних і економічних центрів, як-от Китай або США?Це визначить не лише майбутнє України, а й Європи.Тривала невизначеність щодо вступу також створює політичні ризики всередині самої України.Досвід Західних Балкан показує: коли вступ довго залишається відкритим у часі процесом, тобто не має часових рамок, геополітична орієнтація знову може стати предметом внутрішньополітичної конкуренції.З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Сьогодні розширення відбувається в умовах війни, відбудови, геополітичного суперництва та економічної переорієнтації. А ЄС досі не має інституційних інструментів, щоб керувати цими процесами спільно.Виникає свого роду конфлікт між традицією та реальністю.Ілюстрацією можуть слугуватинещодавні тертяміж Києвом і Брюсселем, які часто подають як суперечку щодо темпів вступу. Український уряд звинувачують у надто агресивному просуванні свого приєднання до ЄС. Водночас уряди деяких держав-членів наполягають, що розширення має залишатися повільним і суворо заснованим на критеріях.Але така рамка не відображає суті проблеми.Проблема не в нетерплячості України.Вона в тому, що традиційну модель розширення не було створено для ситуації, коли створення зони безпеки, повоєнна відбудова та економічна інтеграція мають відбуватися одночасно.Україна це добре розуміє. Для Києва вступ – це не просто довгострокова політична мета, а частина ширшої стратегії виживання та укорінення.На тлі тривалої війни та невизначеності щодо майбутньої підтримки СШАУкраїні потрібна глибша інтеграція з Європою вже зараз: економічна, інституційна та стратегічна.І в цьому Україна має рацію.Небезпечними є і швидкий вступ, і його затримкаЄС же часто поводиться так, ніби затримка процесу вступу не має негативних наслідків. Але у випадку України вона дорого коштує.Адже відбудова української економіки вже триває. Рішення щодо інфраструктури, енергетичних систем, промислових ланцюгів постачання та оборонного виробництва ухвалюють вже зараз. Будуть ці структури інтегрованими в європейські ринки та регуляторні системи – чи натомість розвиватимуться навколо альтернативних геополітичних і економічних центрів, як-от Китай або США?Це визначить не лише майбутнє України, а й Європи.Тривала невизначеність щодо вступу також створює політичні ризики всередині самої України.Досвід Західних Балкан показує: коли вступ довго залишається відкритим у часі процесом, тобто не має часових рамок, геополітична орієнтація знову може стати предметом внутрішньополітичної конкуренції.З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Виникає свого роду конфлікт між традицією та реальністю.
Ілюстрацією можуть слугуватинещодавні тертяміж Києвом і Брюсселем, які часто подають як суперечку щодо темпів вступу. Український уряд звинувачують у надто агресивному просуванні свого приєднання до ЄС. Водночас уряди деяких держав-членів наполягають, що розширення має залишатися повільним і суворо заснованим на критеріях.Але така рамка не відображає суті проблеми.Проблема не в нетерплячості України.Вона в тому, що традиційну модель розширення не було створено для ситуації, коли створення зони безпеки, повоєнна відбудова та економічна інтеграція мають відбуватися одночасно.Україна це добре розуміє. Для Києва вступ – це не просто довгострокова політична мета, а частина ширшої стратегії виживання та укорінення.На тлі тривалої війни та невизначеності щодо майбутньої підтримки СШАУкраїні потрібна глибша інтеграція з Європою вже зараз: економічна, інституційна та стратегічна.І в цьому Україна має рацію.Небезпечними є і швидкий вступ, і його затримкаЄС же часто поводиться так, ніби затримка процесу вступу не має негативних наслідків. Але у випадку України вона дорого коштує.Адже відбудова української економіки вже триває. Рішення щодо інфраструктури, енергетичних систем, промислових ланцюгів постачання та оборонного виробництва ухвалюють вже зараз. Будуть ці структури інтегрованими в європейські ринки та регуляторні системи – чи натомість розвиватимуться навколо альтернативних геополітичних і економічних центрів, як-от Китай або США?Це визначить не лише майбутнє України, а й Європи.Тривала невизначеність щодо вступу також створює політичні ризики всередині самої України.Досвід Західних Балкан показує: коли вступ довго залишається відкритим у часі процесом, тобто не має часових рамок, геополітична орієнтація знову може стати предметом внутрішньополітичної конкуренції.З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Але така рамка не відображає суті проблеми.Проблема не в нетерплячості України.Вона в тому, що традиційну модель розширення не було створено для ситуації, коли створення зони безпеки, повоєнна відбудова та економічна інтеграція мають відбуватися одночасно.Україна це добре розуміє. Для Києва вступ – це не просто довгострокова політична мета, а частина ширшої стратегії виживання та укорінення.На тлі тривалої війни та невизначеності щодо майбутньої підтримки СШАУкраїні потрібна глибша інтеграція з Європою вже зараз: економічна, інституційна та стратегічна.І в цьому Україна має рацію.Небезпечними є і швидкий вступ, і його затримкаЄС же часто поводиться так, ніби затримка процесу вступу не має негативних наслідків. Але у випадку України вона дорого коштує.Адже відбудова української економіки вже триває. Рішення щодо інфраструктури, енергетичних систем, промислових ланцюгів постачання та оборонного виробництва ухвалюють вже зараз. Будуть ці структури інтегрованими в європейські ринки та регуляторні системи – чи натомість розвиватимуться навколо альтернативних геополітичних і економічних центрів, як-от Китай або США?Це визначить не лише майбутнє України, а й Європи.Тривала невизначеність щодо вступу також створює політичні ризики всередині самої України.Досвід Західних Балкан показує: коли вступ довго залишається відкритим у часі процесом, тобто не має часових рамок, геополітична орієнтація знову може стати предметом внутрішньополітичної конкуренції.З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Проблема не в нетерплячості України.Вона в тому, що традиційну модель розширення не було створено для ситуації, коли створення зони безпеки, повоєнна відбудова та економічна інтеграція мають відбуватися одночасно.Україна це добре розуміє. Для Києва вступ – це не просто довгострокова політична мета, а частина ширшої стратегії виживання та укорінення.На тлі тривалої війни та невизначеності щодо майбутньої підтримки СШАУкраїні потрібна глибша інтеграція з Європою вже зараз: економічна, інституційна та стратегічна.І в цьому Україна має рацію.Небезпечними є і швидкий вступ, і його затримкаЄС же часто поводиться так, ніби затримка процесу вступу не має негативних наслідків. Але у випадку України вона дорого коштує.Адже відбудова української економіки вже триває. Рішення щодо інфраструктури, енергетичних систем, промислових ланцюгів постачання та оборонного виробництва ухвалюють вже зараз. Будуть ці структури інтегрованими в європейські ринки та регуляторні системи – чи натомість розвиватимуться навколо альтернативних геополітичних і економічних центрів, як-от Китай або США?Це визначить не лише майбутнє України, а й Європи.Тривала невизначеність щодо вступу також створює політичні ризики всередині самої України.Досвід Західних Балкан показує: коли вступ довго залишається відкритим у часі процесом, тобто не має часових рамок, геополітична орієнтація знову може стати предметом внутрішньополітичної конкуренції.З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Вона в тому, що традиційну модель розширення не було створено для ситуації, коли створення зони безпеки, повоєнна відбудова та економічна інтеграція мають відбуватися одночасно.Україна це добре розуміє. Для Києва вступ – це не просто довгострокова політична мета, а частина ширшої стратегії виживання та укорінення.На тлі тривалої війни та невизначеності щодо майбутньої підтримки СШАУкраїні потрібна глибша інтеграція з Європою вже зараз: економічна, інституційна та стратегічна.І в цьому Україна має рацію.Небезпечними є і швидкий вступ, і його затримкаЄС же часто поводиться так, ніби затримка процесу вступу не має негативних наслідків. Але у випадку України вона дорого коштує.Адже відбудова української економіки вже триває. Рішення щодо інфраструктури, енергетичних систем, промислових ланцюгів постачання та оборонного виробництва ухвалюють вже зараз. Будуть ці структури інтегрованими в європейські ринки та регуляторні системи – чи натомість розвиватимуться навколо альтернативних геополітичних і економічних центрів, як-от Китай або США?Це визначить не лише майбутнє України, а й Європи.Тривала невизначеність щодо вступу також створює політичні ризики всередині самої України.Досвід Західних Балкан показує: коли вступ довго залишається відкритим у часі процесом, тобто не має часових рамок, геополітична орієнтація знову може стати предметом внутрішньополітичної конкуренції.З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Україна це добре розуміє. Для Києва вступ – це не просто довгострокова політична мета, а частина ширшої стратегії виживання та укорінення.На тлі тривалої війни та невизначеності щодо майбутньої підтримки СШАУкраїні потрібна глибша інтеграція з Європою вже зараз: економічна, інституційна та стратегічна.І в цьому Україна має рацію.Небезпечними є і швидкий вступ, і його затримкаЄС же часто поводиться так, ніби затримка процесу вступу не має негативних наслідків. Але у випадку України вона дорого коштує.Адже відбудова української економіки вже триває. Рішення щодо інфраструктури, енергетичних систем, промислових ланцюгів постачання та оборонного виробництва ухвалюють вже зараз. Будуть ці структури інтегрованими в європейські ринки та регуляторні системи – чи натомість розвиватимуться навколо альтернативних геополітичних і економічних центрів, як-от Китай або США?Це визначить не лише майбутнє України, а й Європи.Тривала невизначеність щодо вступу також створює політичні ризики всередині самої України.Досвід Західних Балкан показує: коли вступ довго залишається відкритим у часі процесом, тобто не має часових рамок, геополітична орієнтація знову може стати предметом внутрішньополітичної конкуренції.З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
На тлі тривалої війни та невизначеності щодо майбутньої підтримки СШАУкраїні потрібна глибша інтеграція з Європою вже зараз: економічна, інституційна та стратегічна.І в цьому Україна має рацію.Небезпечними є і швидкий вступ, і його затримкаЄС же часто поводиться так, ніби затримка процесу вступу не має негативних наслідків. Але у випадку України вона дорого коштує.Адже відбудова української економіки вже триває. Рішення щодо інфраструктури, енергетичних систем, промислових ланцюгів постачання та оборонного виробництва ухвалюють вже зараз. Будуть ці структури інтегрованими в європейські ринки та регуляторні системи – чи натомість розвиватимуться навколо альтернативних геополітичних і економічних центрів, як-от Китай або США?Це визначить не лише майбутнє України, а й Європи.Тривала невизначеність щодо вступу також створює політичні ризики всередині самої України.Досвід Західних Балкан показує: коли вступ довго залишається відкритим у часі процесом, тобто не має часових рамок, геополітична орієнтація знову може стати предметом внутрішньополітичної конкуренції.З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
І в цьому Україна має рацію.Небезпечними є і швидкий вступ, і його затримкаЄС же часто поводиться так, ніби затримка процесу вступу не має негативних наслідків. Але у випадку України вона дорого коштує.Адже відбудова української економіки вже триває. Рішення щодо інфраструктури, енергетичних систем, промислових ланцюгів постачання та оборонного виробництва ухвалюють вже зараз. Будуть ці структури інтегрованими в європейські ринки та регуляторні системи – чи натомість розвиватимуться навколо альтернативних геополітичних і економічних центрів, як-от Китай або США?Це визначить не лише майбутнє України, а й Європи.Тривала невизначеність щодо вступу також створює політичні ризики всередині самої України.Досвід Західних Балкан показує: коли вступ довго залишається відкритим у часі процесом, тобто не має часових рамок, геополітична орієнтація знову може стати предметом внутрішньополітичної конкуренції.З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Небезпечними є і швидкий вступ, і його затримкаЄС же часто поводиться так, ніби затримка процесу вступу не має негативних наслідків. Але у випадку України вона дорого коштує.Адже відбудова української економіки вже триває. Рішення щодо інфраструктури, енергетичних систем, промислових ланцюгів постачання та оборонного виробництва ухвалюють вже зараз. Будуть ці структури інтегрованими в європейські ринки та регуляторні системи – чи натомість розвиватимуться навколо альтернативних геополітичних і економічних центрів, як-от Китай або США?Це визначить не лише майбутнє України, а й Європи.Тривала невизначеність щодо вступу також створює політичні ризики всередині самої України.Досвід Західних Балкан показує: коли вступ довго залишається відкритим у часі процесом, тобто не має часових рамок, геополітична орієнтація знову може стати предметом внутрішньополітичної конкуренції.З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Небезпечними є і швидкий вступ, і його затримкаЄС же часто поводиться так, ніби затримка процесу вступу не має негативних наслідків. Але у випадку України вона дорого коштує.Адже відбудова української економіки вже триває. Рішення щодо інфраструктури, енергетичних систем, промислових ланцюгів постачання та оборонного виробництва ухвалюють вже зараз. Будуть ці структури інтегрованими в європейські ринки та регуляторні системи – чи натомість розвиватимуться навколо альтернативних геополітичних і економічних центрів, як-от Китай або США?Це визначить не лише майбутнє України, а й Європи.Тривала невизначеність щодо вступу також створює політичні ризики всередині самої України.Досвід Західних Балкан показує: коли вступ довго залишається відкритим у часі процесом, тобто не має часових рамок, геополітична орієнтація знову може стати предметом внутрішньополітичної конкуренції.З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
ЄС же часто поводиться так, ніби затримка процесу вступу не має негативних наслідків. Але у випадку України вона дорого коштує.Адже відбудова української економіки вже триває. Рішення щодо інфраструктури, енергетичних систем, промислових ланцюгів постачання та оборонного виробництва ухвалюють вже зараз. Будуть ці структури інтегрованими в європейські ринки та регуляторні системи – чи натомість розвиватимуться навколо альтернативних геополітичних і економічних центрів, як-от Китай або США?Це визначить не лише майбутнє України, а й Європи.Тривала невизначеність щодо вступу також створює політичні ризики всередині самої України.Досвід Західних Балкан показує: коли вступ довго залишається відкритим у часі процесом, тобто не має часових рамок, геополітична орієнтація знову може стати предметом внутрішньополітичної конкуренції.З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Адже відбудова української економіки вже триває. Рішення щодо інфраструктури, енергетичних систем, промислових ланцюгів постачання та оборонного виробництва ухвалюють вже зараз. Будуть ці структури інтегрованими в європейські ринки та регуляторні системи – чи натомість розвиватимуться навколо альтернативних геополітичних і економічних центрів, як-от Китай або США?Це визначить не лише майбутнє України, а й Європи.Тривала невизначеність щодо вступу також створює політичні ризики всередині самої України.Досвід Західних Балкан показує: коли вступ довго залишається відкритим у часі процесом, тобто не має часових рамок, геополітична орієнтація знову може стати предметом внутрішньополітичної конкуренції.З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Це визначить не лише майбутнє України, а й Європи.Тривала невизначеність щодо вступу також створює політичні ризики всередині самої України.Досвід Західних Балкан показує: коли вступ довго залишається відкритим у часі процесом, тобто не має часових рамок, геополітична орієнтація знову може стати предметом внутрішньополітичної конкуренції.З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Тривала невизначеність щодо вступу також створює політичні ризики всередині самої України.Досвід Західних Балкан показує: коли вступ довго залишається відкритим у часі процесом, тобто не має часових рамок, геополітична орієнтація знову може стати предметом внутрішньополітичної конкуренції.З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Досвід Західних Балкан показує: коли вступ довго залишається відкритим у часі процесом, тобто не має часових рамок, геополітична орієнтація знову може стати предметом внутрішньополітичної конкуренції.З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Це і є головним глухим кутом.Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Потрібні механізми для поступової інтеграціїВодночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Водночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створенняАгентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС.Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів.Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики.Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Та бракує системи, здатної їх координувати.Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
І цей вакуум не залишиться порожнім.Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Автор: Ласло Бруст,Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"
Інститут демократії Центральноєвропейського університету,для "Європейської правди"