В Україні та Чехії триває активна дискусія щодо збереження модерністської архітектури, яка стала об'єктом критики через своєрідний естетичний вигляд і функціоналізм. Цей стиль, що розвивався в середині XX століття, відзначається простотою форм і прагненням до нових технологій у будівництві. Проте багато таких споруд нині піддаються руйнуванню або реконструкції, які часто не враховують їх історичну цінність. У Чехії ситуація викликала широкий резонанс серед архітекторів
Художниця, засновниця спільноти Chernihiv Monumentalism
— Просто зараз на моїх очах зникає одна з найвідоміших споруд українського модернізму — готель «Градецький» у Чернігові. З фасаду вже знімають балкони-вітрила, завдяки яким будівля була впізнаваною. Їх замінять на звичайні прямокутні вікна. Так колишній символ міста перетворюється на типовий житловий комплекс.
Готель закрили у 2018 році через нерентабельність. У 2023 році міська рада затвердила проєкт реконструкції. Від старого «Градецького» залишаться лише назва й основа — планування, фасади й саму пластику будівлі змінять повністю.
Колишні 267 номерів перетворять на 128 квартир. При цьому низькі стелі, через які будівлю свого часу критикували, не змінюватимуть. Реконструкцію фасадівпояснюютьпотребою збільшити площу засклення. Але в новому проєкті — вузькі прямокутні вікна, через які потрапляє ще менше світла.
Для багатьох людей ці зміни здаються позитивними: будівля більше не порожня, вона знову починає функціонувати. Але місто — це не лише квадратні метри та комерційна ефективність. Це ще й пам’ять, тяглість часу, культурний ландшафт. І коли такі будівлі втрачають свій вигляд, місто також втрачає частину себе. Колись так само втрачали архітектуру XVII, XVIII і XIX століть. Тепер — ХХ століття. І не лише через війну.
В Україні досі майже не вміють працювати з делікатною реновацією модерністської архітектури — колишніх готелів, будинків культури, культурних центрів. Щойно такі споруди перестають приносити прибуток і залишаються порожніми, їх починають сприймати як проблему та вирішують перебудувати до невпізнаваності або знести. Прикладів справді уважної адаптації одиниці, бо більшість просто не бачить у цій архітектурі цінності.
У такі споруди колись вкладали великі гроші, бо треба було створити щось сучасне і побудувати «краще, ніж на Заході». Водночас це був період сміливих експериментів. Парадоксально, але архітектори тоді часто мали більше свободи, ніж сьогодні. Вони могли запропонувати майже божевільну ідею, і її підтримували. Саме це найбільше відчувається в архітектурі того часу, і саме цього не вистачає сучасній.
Ідея «Градецького» була амбітною: створити готель, не схожий на жоден інший. Над ним працювали молоді архітектори з бажанням експериментувати. Саме тому ця архітектура досі чіпляє — значно сильніше, ніж більшість сучасних будівель, народжених виключно з розрахунків ефективності.
У Чернігові є ще один яскравий приклад таких експериментальних проєктів — музей-заповідник Михайла Коцюбинського. Його будували довго й складно: змінювали проєкти, долали постійні труднощі. Але в результаті з’явилася унікальна споруда з багатою експозицією та знаменитою «криницею Коцюбинського» Івана-Валентина Задорожного.
Чернігів і чеське місто Градець-Кралове стали містами-побратимами у 1968 році. Після Другої світової така практика була поширеною: міста обмінювалися делегаціями та культурним досвідом.
Тоді в Градець-Краловому зводили готель під назвою «Regina», але після візиту чернігівської делегації його вирішили перейменувати на «Černigov». У відповідь у Чернігові вирішили побудувати власний готель — «Градецький».
Чеський «Чернігів» відкрили 1975 року. У той самий час у Чернігові вже активно працювали над проєктом «Градецького», який офіційно відкрився у 1981-му.
Під час будівництва чеського готелю архітектори Ян Зідка та Франтішек Чижек вирішили використати новаторську і довговічну монолітну конструкцію. Її особливість полягає в тому, що частини будівлі не збирають із цегли чи панелей, а заливають у спеціальні форми з арматурою всередині. Для того часу це була майже експериментальна технологія. Будівля готелю осідала через перевантаження, конструкцію доводилося постійно коригувати, а архітектори шукали оптимальне рішення вже в процесі роботи.
У Чернігові теж хотіли створити щось так само сучасне й сміливе. Але для цього бракувало буквально всього — матеріалів, технологій, досвіду. На той момент місто фактично вміло лише збирати типові панельні будинки. Тому до роботи залучили команду «КиївЗНДІЕП» (Київський зональний науково-дослідний і проєктний інститут цивільного будівництва) під керівництвом Валентина Штолька.
Через нестачу ресурсів архітектори пішли на компроміс, який у підсумку став головною особливістю будівлі. Монолітними зробили лише нижні поверхи — з вестибюлем і рестораном. Верхню частину з номерами збирали вже з доступних панелей. Це було рішення задля економії, але саме так виник новаторський метод будівництва.
Саме завдяки співпраці з «КиївЗНДІЕП» у «Градецькому» з’явилися монументальні роботи Галини Севрук — однієї з найяскравіших українських художниць-шістдесятниць. Вона працювала у знаменитій експериментальній майстерні Ніни Федорової, де створювали мистецтво спеціально для архітектурних проєктів зонального інституту.
Головною роботою Севрук у готелі став масштабний керамічний барельєф «Давній Чернігів (Міста-побратими)», який зустрічав відвідувачів просто у вестибюлі. У панно — язичницькі символи, архаїчні образи вогню, води, космосу.
Схожі мотиви використовував і художник Ілля Толкачов у своїй чернігівській мозаїці. Художники, які приїжджали сюди працювати, намагалися зануритись у найглибші культурні шари міста — у раннє християнство, мистецтво XI–XII століть, орнаменти стародавніх храмів, рельєфи й кам’яні капітелі. Чернігівщина для них була не просто регіоном, а територією дуже давньої культури. І це буквально зчитувалося в їхніх роботах.
Але водночас я розумію: сотні людей щодня проходили повз це панно й просто його не помічали. Мабуть, це одна з головних проблем монументального мистецтва — люди звикають, і воно дуже швидко стає “невидимим”.
Коли ми з командою дізналися про можливе знесення готелю, то зв’язалися з його нинішнім власником Юрієм Тарасовцем і переконали передати панно до Чернігівського художнього музею.
Під час огляду панно ми пішли поверхами готелю й помітили на стінах біля ліфтів дивні контури. Виявилося, що це сліди інших керамічних робіт — менших панно, яких уже не було на місці.
Я згадала випуск програми «Ревізор» 2011 року, де Ольга Фреймутоглядала«Градецький». Саме там, випадково, за її спиною ми вперше побачили одне з цих панно. Потім я почала шукати старі фотографії й знайшла кілька знімків тих робіт. І це, фактично, вся документація, яка сьогодні існує. Раніше ніхто системно не архівував такі речі, і багато мистецтва просто зникало разом із просторами, для яких його створювали.
Але одного разу нам пощастило. Волонтерська організація «Лицарський хрест» знайшла одну з керамічних робіт — стилізовані квіти із серцеподібним листям — та передала твір до Художнього музею Галагана. Він ідеально збігався зі слідом на стіні «Градецького». Ця маленька знахідка раптом дала надію, що решта панно теж десь існують.
Дуже часто такі речі осідають у колишніх працівників готелю чи людей з оточення. Вони можуть роками висіти в чиїйсь квартирі як «гарна кераміка», і власники навіть не підозрюють, що це частина історії. Однак головне — роботи фізично зберігаються.
Зникнути може і чеський «Чернігів» — дискусії про його демонтаж тривають іще з 2013-2014 років. На місці модерністської будівліхочутьзвести новий торговельний або бізнес-центр. Аргументи майже ідентичні українським: замалі номери, застаріле планування, невідповідність сучасним стандартам готельного бізнесу. Хоча сам готель продовжує працювати й досі залишається важливою частиною міського життя — він розташований просто біля залізничного вокзалу. А такі ділянки завжди особливо привабливі для девелоперів.
Ми часто ідеалізуємо європейську систему охорони спадщини, але навіть там модерністська архітектура далеко не завжди захищена. Так, у Європі пам’яткоохоронні механізми працюють значно краще, ніж в Україні. Проте і там є забудовники, для яких головне — земля, нові квадратні метри та потенційний прибуток. І далеко не завжди охоронні інституції готові вступати з ними в конфлікт.
Втім, за «Чернігів» у Градець-Краловому все-таки намагаються боротися. До цього долучилися місцева громада, активісти та спадкоємці архітекторів, які проєктували будівлю. І в цьому важлива відмінність від нашої ситуації: там модерністська архітектура вже стала предметом публічної дискусії, а не просто «старою будівлею», яку можна безболісно замінити чимось новим.
Оскільки Чехія тривалий час була під впливом Радянського Союзу, у країні лишилося багато соціалістичної архітектури. Після розпаду СРСР люди ще не дуже розуміли, що робити з цією спадщиною. Тож до 2000-х такі будівлі просто зникали — без широких дискусій і спротиву.
Але згодом виросло нове покоління — без емоційного тягаря щодо всього радянського. На ці споруди почали дивитися не як на символи режиму, а як на унікальні приклади бруталізму й модернізму.
Саме тому у 2017 році, коли в Празі оголосили про знесення культової будівлі «Трансгаз», на протествийшламолодь. Акцію перетворили на театральний перформанс: протестувальники вдягали костюми будівель із пап’є-маше, носили символічні «голови» екскаваторів, висміювали девелоперів і сам механізм знищення архітектури.
«Трансгаз» зрештою не врятували — держава стала на бік забудовника. Але протест показав головне: для нового покоління ця архітектура вже має цінність.
Є й позитивні приклади. У Празі працював архітектор Карел Прагер — одна з ключових постатей чеського бруталізму. Частину його будівель вдалося зберегти саме завдяки тиску архітектурної спільноти. Важливу роль у цьомувідіграє, зокрема, CAMP — Центр архітектури і міського планування, який не лише захищає модерністську спадщину, а й допомагає інтегрувати її в сучасне міське життя.
Такі будівлі, як «Чернігів» і «Градецький», теж варто не зносити, а адаптувати до сучасності. Для мене вони — це genius loci, тобто дух місця. Це архітектура, яка повертає відчуття дому.
Такі будівлі також є маркерами часу, що був значно ширшим за радянський період. Проте саме радянське клеймо часто заважає побачити за ними архітектуру, мистецтво й людські історії.
Для більшості людей збереження спадщини досі не є чимось необхідним. Але коли людина не знає власного контексту, їй набагато легше нав’язати будь-який інший. Найважливіше для мене — зробити так, щоб наступним поколінням уже не довелося боротися за право зберігати архітектуру.