Без любові тут робити нічого: медсестри Дніпра про покликання, війну і силу, що тримає в професії

Олена Завгородня

12 травня в усьому світі відзначають День медичних сестер — професійне свято людей, які щодня першими приходять на допомогу пацієнтам і залишаються поруч у найскладніші моменти. У Дніпрі ця дата — привід розповісти історії медсестер, для яких робота давно вийшла за межі обов’язків і стала справжнім покликанням, пише “Наше місто”.

У професію Тетяна Ларіна прийшла ще зовсім юною. За понад 20 років вона працювала упологовому відділенні, дитячому садку на Донеччині, а після початку повномасштабної війни продовжила свою справу вже у Дніпрі.

– Я обрала цю професію, бо мені подобається допомагати людям, – розповідає Тетяна. – Ми коли навчалися, я не боялася кров брати, робити уколи. Мені було це цікаво. Я зрозуміла, що хочу саме цим займатися.

Тетяна – перша медикиня у родині. Каже, рішення було усвідомленим ще з юності. Навчалася разом із подругою, з якою ходили до однієї школи.

Після навчання Тетяна працювала акушеркою у пологовому відділенні у Покровську на Донеччині. Зізнається: цікавість тоді поєднувалась із хвилюванням.

– Мені тоді було 19 років, звичайно, хвилювалася, бо там вимоглива завідувачка була, – згадує Тетяна. – Але допомагало старше покоління, акушерки, вони підказували. Розуміли, що ми тільки після навчання до них потрапили.

Спочатку молоду спеціалістку не ставили на пологи — вона працювала палатною акушеркою: робила уколи, ставила крапельниці, виконувала призначення лікарів. Лише з часом почала працювати безпосередньо у пологовій залі.

За роки роботи Тетяні запам’яталося чимало історій. Одна з них — про зовсім молоду породіллю.

– Вона так злякалася вже саме в пологовій залі, – розповідає Тетяна. – Каже: “Я йду звідси, я не хочу народжувати”. Вже в процесі пологів доводилося її умовляти. Пояснювали, що народжувати доведеться, що треба правильно дихати.

Згодом у тому ж пологовому Тетяна народжувала вже власних дітей. Каже, почувалася значно спокійніше, бо добре знала і лікарів, і саме відділення.

Після декретної відпустки Тетяна вирішила змінити напрям роботи й перейшла медсестрою у дитячий садок. Саме там, каже, зрозуміла, наскільки їй подобається працювати з дітьми.

– У садочку я відповідала не лише за щеплення чи надання першої допомоги. – пояснює Тетяна. – Контролювала харчування, санітарний стан приміщень тощо. Відповідальність велика.

Після початку повномасштабної війни Тетяна переїхала до Дніпра і тут теж працює у дитячому садку. Тепер її пацієнти — діти молодшого віку, деяким лише півтора року.

За понад 20 років у професії вона жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Каже, за цей час лише переконалася, що медицина — це справа, в якій вона справді почувається на своєму місці.

Професія медичної сестри потребує витримки, співчуття та щоденної роботи з хвилюванням людей. Часто ця справа стає справжнім покликанням, навіть якщо людина розуміє це не одразу. Своєю історією поділилася Альона Фісун, старша медсестра «ОН Клінік Дніпро», яка вже 17 років у медицині. Свій шлях до професії вона згадує з посмішкою.

– Професія медичної сестри сама мене знайшла, – зізнається Альона. – У випускному класі психолог проводила тестування на тему “Ваша професія”. Усі мої тести, як один, вказали на медицину, а я на той час була переконана, що я й медицина несумісні!

Після школи дівчина не поспішала вступати до навчального закладу. Хотіла взяти паузу, відпочити та подумати над майбутнім. Однак батьки вирішили підтримати її по-своєму. Саме тоді й стався поворотний момент, який згодом визначив усе професійне життя.

– Поки я відпочивала на морі, моя мама подала мої документи до медичного училища, і після мого повернення з відпочинку повідомила мені про вступні іспити, — розповідає вона. – Чесно кажучи, я намагалася провалити іспити, але у долі були інші плани щодо мене. Я вступила!

Навчання минуло швидко. Після завершення училища вона одразу почала працювати медичною сестрою у дитячому відділенні. Згодом були різні місця роботи, новий досвід і нові виклики, однак медицина залишалася незмінною частиною її життя.

Сьогодні вона впевнена: не всі життєві рішення людина приймає самостійно. Іноді справа, яка здається випадковою, з часом стає справою всього життя.

Ще у юності Анастасію Ільченко захоплювало все, що пов’язане з медициною, робота з людьми та можливість допомагати.

— Мій шлях у медицину почався завдяки моїй сестрі та тітці, які свого часу надихнули мене обрати саме цю професію, і я вирішила піти їхніми стопами, — розповідає Анастасія.

Втім, інтерес до медицини з’явився значно раніше.

— Ще з юності мене приваблювала робота з людьми, а також усе, що пов’язано з медициною — уколи, пробірки, аналізи, – зізнається Анастасія. – У 19 років я закінчила медичне училище й одразу пішла працювати медсестрою.

Та реальність професії виявилася набагато складнішою, ніж уявлялося під час навчання. Перші місяці роботи стали для молодої медсестри справжнім випробуванням.

— Спочатку було дуже непросто: не все виходило, були зауваження від пацієнтів, а інколи я поверталася додому зі сльозами й навіть думала все покинути, — згадує медсестра.

Попри це, вона не відмовилася від професії. Крок за кроком Анастасія набиралася досвіду, вчилася справлятися з хвилюванням, ставала впевненішою у своїх навичках і продовжувала працювати над собою. Саме цей непростий шлях допоміг їй по-справжньому полюбити свою роботу та відчути, наскільки важливою є професія медичної сестри для людей.

— Найбільше мене надихають слова пацієнтів: “Ой, я навіть уколу не відчула” або “Ви перша, хто зміг з першого разу взяти у мене кров”. Саме в такі моменти я розумію, що колись зробила правильний вибір, — ділиться вона.

Сьогодні їй 24 роки, а за плечима — вже п’ять років успішної роботи медсестрою в «ОН Клінік Дніпро».

У родині Олександри Мороз медицина — не просто професія, а спосіб життя, що передається з покоління в покоління. Вона з дитинства росла серед білих халатів, лікарняних коридорів і розмов про пацієнтів, тому вибір майбутнього був майже визначеним.

– Моя родина у восьми поколіннях пов’язана із допомогою хворим людям, – розповідає Олександра. – Моє дитинство пройшло в лікарні, в якій працювали мої батьки. Я була вихована в кращих традиціях класичної медицини. Коли я закінчила школу, іншого вибору не було – тільки медицина.

З ранніх років вона не лише спостерігала за роботою медиків, а й поступово долучалась до неї, вчилась відповідальності через практику.

– Дідусь – нейрохірург, бабуся – терапевт, мама – медсестра, у родині також стоматологи, кардіологи, – каже Олександра. – Я все знала з дитинства. В 11 класі робила уколи внутрішньовенні в селі сусідам — дідусь навчив. Ходила постійно на роботу до дідуся в травматологічне відділення, а коли я була ще маленька – медсестри одягали мені білий халат, і я уявляла себе медсестрою.

Уже в дорослому житті вона чітко усвідомила, що робота медсестри — це не лише технічні навички, а постійна емоційна напруга і швидкі рішення, від яких залежить людське життя.

– Найважчий момент у роботі – це безпорадність, коли пацієнт помирає в тебе на очах, а ти не можеш нічого зробити, – констатує медсестра. – Та дуже приємно, коли ти йдеш із зміни втомлена, але той пацієнт, над яким ви працювали з лікарем, живий.

Саме ця межа між втратою і порятунком, як зазначає Олександра Мороз, формує професійну витримку. Часто саме медична сестра першою помічає критичні зміни у стані пацієнта і має діяти миттєво, не чекаючи лікаря.

Війна суттєво змінила медичну систему і роль медсестри в ній. Навантаження зросло, а відповідальність стала ще більшою — інколи рішення потрібно приймати самій.

За 20 років у професії Олександра Мороз працювала в різних відділеннях, зокрема і в операційній. Її досвід охоплює і складні операції та критичні ситуації, коли доводилося діяти в екстремальних умовах.

– Був такий випадок, коли сталося вимкнення світла під час операції, – пригадує Олександра. – Ми оперували нирку — і раптово вимкнули світло. Ми не розгубились, працювали під ліхтариками, під прожекторами, операція була успішно закінчена.

Попри всі труднощі — від великого потоку пацієнтів до браку ресурсів вона переконана, що головне у професії медсестри – людяність.

– Робота медсестри – це набагато більше, ніж виконання технічних маніпуляцій: крапельниці, уколи, – додала Олександра. – Це професія, яка вимагає глибоких знань, стресостійкості, емпатії та людяності. Основне в роботі медсестри – відповідальність, чесність, відданість та любов до людей. Без любові ніяк. Якщо ти не маєш співчуття, то тут робити нічого.

У відділенні політравми та ендопротезування працює Діана Григор. Її шлях у медицину не був запланованим, однак досвід роботи вже встиг сформувати професійне розуміння і внутрішню впевненість у виборі.

– У цю професію я прийшла недавно, – розповідає Діана. – Я вступила в медучилище не з власного бажання, батьки наполягли. Я тоді не знала, ким я хочу стати. Але в медицині сподобалось і, можливо, в майбутньому вступатиму до медичного університету.

Щоденна робота в лікарні має чіткий ритм і відповідальну структуру, до якої доводиться швидко звикати.

– У перший робочий день мені було дуже страшно, я нікого не знала, – зізнається Діана. – Я переїхала до Дніпра із Закарпаття, мені запропонували роботу, і я погодилася. З часом звикла, тепер колектив став для мене майже родиною.

Її зміна починається о 8 ранку: спершу вона отримує вказівки лікарів щодо пацієнтів, далі виконує маніпуляції — крапельниці, уколи та інші призначення. Також разом із лікарями бере участь в обходах.

– Вже близько семи місяців працюю, – каже вона. – Мені подобається і колектив, і відділення — це моє перше місце роботи. Я завжди прагнула бути поруч із людьми у складні моменти, допомагати їм. Найчастіше пацієнти дякують саме за моральну підтримку, особливо літні люди. Їм справді важко, тому я намагаюся їх заспокоїти.

Сьогодні Діана впевнена, що цей досвід допоміг їй краще зрозуміти професію і визначитися, що в медицині вона хоче залишатися й надалі, розглядаючи для себе розвиток у напрямку реабілітації пацієнтів.

У хірургічному відділенні однієї з лікарень Дніпра пацієнти та їхні рідні відзначають роботу медичного персоналу. Олена Володимирівна перебуває поруч із чоловіком, який постраждав під час обстрілу міста, і говорить про уважність та постійну підтримку з боку медсестер.

– Мого чоловіка було поранено під час обстрілу Дніпра в ніч з 15 на 16 квітня, – каже Олена Володимирівна. – Тут медсестри молодці, вони дуже добре виконують свою роботу, вони багато разів перепитують, що потрібно, чи все добре. Дуже нас підтримують.

Стан пацієнта після поранення залишається складним і потребує подальшого відновлення та медичного супроводу.

– У нього осколочні рани в тазу, з хірургічним втручанням, тобто був важкий, втратив багато крові, низький гемоглобін, – каже Олена Володимирівна. – Зараз вже стан стабілізується, медсестри роблять перев’язки, крапельниці. І далі чоловік потребує реабілітації.

Роль медсестри у сучасній системі охорони здоров’я суттєво змінилася порівняно з її історичним призначенням. Про це говорить Геннадій Володимирович, завідувач хірургічного відділенняоднієї з міських лікареньДніпра.

– Якщо ще в XIX столітті, за часів Пирогова, це була сестра милосердя, яка виконувала тільки вказівки лікаря, то зараз її функції значно ширші, — зазначає він. – Зараз медична сестра має свої обов’язки, але в невідкладних станах, коли немає поряд лікаря, а є загроза життю пацієнта, вона має право надавати допомогу згідно з протоколами. Бувають випадки, коли стан пацієнта різко погіршується, і саме медсестра до приїзду лікарів проводить реанімаційні заходи — масаж серця, штучну вентиляцію легень. І це рятує життя.

Водночас у системі медсестринства важливу роль відіграє підготовка молодих спеціалістів, яких після навчання вводять у професію досвідчені працівники.

– Є старші медичні сестри, які фактично виконують роль наставників, — пояснює він. – Вони навчають молодих фахівців, і через рік-два ті вже стають професіоналами. Медична сестра — це не тільки середній медперсонал. Є ще молодші медсестри, санітарки. І це їхнє спільне свято. Головне, що всі вони розуміють людський біль. У медицину йдуть ті, хто має людяність.

На завершення Геннадій Володимирович говорить прості, але важливі речі, яких сьогодні найбільше потребують медики.

– Хочеться побажати миру, спокійних чергувань, здоров’я і добробуту, — підсумовує він. – Щоб медичні сестри поверталися додому живими і здоровими, і щоб їх чекали родини. Хочеться побажати, щоб їхня праця завжди була помічена і цінована, а вдячність пацієнтів повертала їм сили та натхнення.

У кожному медзакладі Дніпра щодня працюють люди, які просто роблять свою справу — уважно, спокійно, з турботою про пацієнтів.

У цей день хочеться нагадати про них і подякувати. За витримку в звичайних і складних ситуаціях. За уважність до дрібниць, які для пацієнтів мають значення. За підтримку і людське ставлення, яке часто допомагає не менше, ніж лікування. І за те, що вони залишаються поруч тоді, коли це справді потрібно.

Фото Валерія Кравченка.

Читайте також: Укриття з реанімаціями та операційними: у Дніпрі лікарні працюють у посиленому режимі.

Раніше ми писали: Контроль і цифровізація: в Україні з 1 квітня змінюють правила лікарняних.

Категорія:Війна,Інтерв'ю,Новини Дніпра,Новини здоров'я Дніпра,Тема дня

Позначки:Головне,Новини медицини Дніпра,Свято

Приєднуйтесь до нас у