Здійснила мрію коханого: дружина загиблого воїна піднялася на вершину з прапором

Про це в інтерв'юBUK mediaрозповіла дружина воїна — Анна Грубляк. Старший солдат Валентин Грубляк, який служив у ремонтній бригаді прикордонного загону Державної прикордонної служби України, загинув 1 лютого 2026 року у селі Новий Бурлук на Харківському напрямку. Йому було 41. Вдома, у Сокирянах, на нього чекали дружина Анна і восьмирічна донечка Ліза.

Зустрілися вони з Анною у 2016-му. Уже за рік одружилися. Він був на десять років старший. І, як часто буває з музикантами, упізнали одне одного спершу не за словами — за музикою.

"Ми однаково слухали, однаково відчували, — згадує Анна. — Йому подобалося, що я граю. А він сам грав майже на всіх музичних інструментах".

Талант був особливий. Чисте відчуття ритму, абсолютний слух — Валентин міг підібрати мелодію на будь-якому інструменті, який потрапляв йому до рук. У їхній київській квартирі стояла справжня міні-студія. А куди б родина не вирушала, інструменти та апаратура завжди мандрували поруч — без музики Валентин просто не міг.

Музикантом Валентин був не любителем, а справжнім професіоналом. У Сокирянах грав на барабанах у гурті "Encore", у Чернівцях — у гурті "Полюси". А в 2022-му став вокалістом гурту "Rain Dodge Motel". Уже на фронті заснував свій авторський проєкт — "The Lucky". Під цим псевдонімом, коли випадала вільна хвилина між службою, виходили його пісні.

Працювали з Анною як справжній творчий тандем — і часто залучали маленьку Лізу.

"Він був більше як композитор, а я — текст, ідея, мелодія, відеокліпи, — пояснює Анна. — Музичний супровід реалізовував він, а я — текстову частину. Так і виходило: я одну пісню, він одну".

Писали разом і пісні на замовлення. Валентин — композитор-аранжувальник, Анна — слова й голос. Так працювали роками, не уявляючи себе одне без одного.

Війна, яку він вважав тимчасовою

До повномасштабного вторгнення родина жила в Києві. Коли почалася війна — повернулися до Сокирян. У листопаді 2022-го Валентина мобілізували. Спершу одразу записали штурмовиком, та в процесі навчання запитали, хто на що здатний. Валентин із технікою був на "ти" — машини знав і ремонтував. Так і потрапив до ремонтної бригади.

"Війна була для нього тимчасовою, — каже Анна. — Він повторював, що це випробування, яке ми мусимо пройти. А потім повернемося до нормального життя. Думав весь час, як приїде до Києва, чим далі займатиметься. Бо казав, що війна скоро закінчиться".

Служив спершу на заході — у Львівській, потім у Рівненській областях. Анна з Лізою їздили до нього, орендували поряд квартиру, аби бути ближче. А коли його різко перевели на Харківський напрямок — туди вже не поїхали. Надто небезпечно.

На фронті виїжджав із ремонтною бригадою на передову. Лагодили техніку, поверталися в тил переночувати — і знову туди. День за днем.

Найдивовижніше — на війні він не покинув музики. У хаті, де ночували, в нього стояв ноутбук, маленький мікрофон і передавач.

"Він навіть там робив музику, а я вдома доробляла, — згадує Анна. — Постійно обговорювали ідеї, радилися. Він міг сидіти над цим довго — і це його не втомлювало. Це була його справа життя".

Над останньою піснею — англійською, з назвою "Open Your Eyes" ("Відкрий очі") — працювали разом. Він уже записав вокал, Анна почала монтувати відео. Якраз обговорювали, як має виглядати фінальний кліп.

"Вона про сенс життя — про те, що треба слідувати своїм мріям і не здаватися", — каже Анна.

Закінчити кліп удвох вони не встигли.

Того дня Анна з донечкою поїхали в ліс — Ліза давно просилася погуляти по снігу. Близько 17:30 задзвонив телефон. То був Валентин. Говорили, як завжди: про дім, про доньку, про справи. Як раптом зв'язок обірвався.

"Він казав, що у них глушать зв'язок, коли щось летить, — згадує Анна. — Я подумала: пропав — він мене набере пізніше".

Близько 19:00 — за якусь годину після їхньої розмови — у будинок прилетіло. У ту саму хату, де Валентин і його товариші мали якраз вечеряти. Усе спалахнуло вмить.

"Скоріш за все, був приліт, — тихо каже Анна. — Дружина побратима, який загинув разом із Валентином, переказувала його слова: їхня хата вже помічена, треба з'їжджати. Але переїхали тільки після цього випадку".

Спершу їй не казали нічого. Анна сама почала бити тривогу 2 лютого, коли Валентин не виходив на зв'язок. Обдзвонювала всіх, кого знала. Хтось із побратимів і сказав: він загинув.

Офіційне сповіщення прийшло наступного дня, 3 лютого. А потім почалося найстрашніше — нескінченне чекання. ДНК-експертизу робили майже три місяці. І коли нарешті привезли тіло, з ним уже не можна було побачитися — труну на похороні не відкривали.

Під час прощання звучала його власна пісня — "Герої війни". Та сама, яку Валентин написав і присвятив побратимам із 1-го прикордонного загону та всім захисникам України.

Так він проводжав сам себе своїм же голосом.

"Кохаєш людину, а потім її в одну мить не стає"

Між першим лютого і сьогоднішнім днем — порожнеча, яку нічим не заповнити. Анна хоче нагадувати всім про Валентина — щоб люди не забули, що така чудова Людина жила на цій землі.

"Кохаєш людину… А потім в одну мить її не стає, — каже вона. — І ваш маленький світ руйнується, і разом із ним зникає частинка тебе. Мною керує біль і втрата, я ніби більше не належу собі. Бо досі відчуваю те кохання — воно живе в мені і нікуди не зникає. Мені хочеться говорити про тебе, щоб тебе не забували. Щоб люди знали, що на цьому світі була така світла, чудова людина".

Щоранку він дзвонив Анні з одним і тим самим: "Доброго ранку! Новий день почався. Все буде добре". Цю фразу він повторював роками. Друзі, побратими, рідні — усі знають: коли Валентин був поруч, ніхто не міг не посміхатися.

"Сумним його ніхто ніколи не бачив, — каже Анна. — На всіх фото він або кривиться, гримаси робить, або просто посміхається. Усі його знали — і всім тепер сумно".

Мрії, які він не встиг здійснити

Валентин дуже любив життя і будував багато планів. Хотів, щоб його творчість почули і оцінили. Зійти на гірську вершину. Побудувати дім біля озера. Подорожувати — побачити Америку, Швейцарію, Італію. Поплавати в океані.

"Він мав прийти у відпустку 12 лютого, — каже Анна. — А загинув 1-го. Сім місяців ми не бачилися — востаннє він приїздив у липні 2025-го".

30 травня Валентину мало виповнитися 42 роки. На день народження коханого Анна планує випустити ще одну з його пісень.

А одну з його мрій вона вже здійснила — за нього.

10 травня Анна піднялася на вершину Шпиці. У руках — синьо-жовтий прапор і фото Валентина.

"Я так плакала там, на самій вершині, — ділиться вона. — Так хотілося, щоб це він зараз тут стояв. Щоб він сам сюди дійшов".

У Анни залишилося ще багато його пісень. Одні Валентин записав у Києві, до війни, але так і не встиг випустити. Інші — творив уже на фронті, між виїздами на передову. Дружина обіцяє випустити кожну. Поступово, по одній — так, як вони й працювали колись разом.

"Так хотілося б, щоб про нього знали більше людей", — каже Анна.

Саме тому й погодилася на цю розмову. Для пам'яті. Щоб голос Валентина — і той, що звучав за барабанами, і той, що залишився в його піснях, — лунав і далі. Щоб його "Все буде добре" ще довго звучало для тих, хто його чув.

Бо найважче, як вона сама каже, — "розуміти, що мені доведеться пам'ятати тебе довше, ніж я тебе знала…"

Нагадуємо, послухати пісні Валентина Грубляка можна на YouTube-каналі проєкту "The Lucky". Серед них — "Герої війни", яку він присвятив побратимам із 1-го прикордонного загону Державної прикордонної служби України та всім захисникам, а також посмертна пісня "Open Your Eyes" — про те, що треба йти за своїми мріями і не здаватися.