У Полтаві, місті з багатою історією та культурною спадщиною, в останні роки спостерігається парадоксальна ситуація: одні жителі стикаються з труднощами та тиском, тоді як інші знаходять можливості для розвитку і самореалізації. Це явище стало особливо помітним на фоні соціально-економічних змін, які відбуваються в Україні після початку війни. В умовах кризи багато полтавців проявляють неймовірну стійкість і готовність до самопожертви. Вони активно долучаються до волонтерських
Історія перша. Альона: Мистецтво бути «своїм» у місті 15-ти хвилин
Історія друга. Олександр: Коли «стеля міста» тисне
Чого насправді хочуть молоді полтавці?
Експертний погляд: логістичний рай чи інфраструктурне пекло?
Що можна зробити вже зараз
Якщо вранці понеділка ви приїдете на вокзал Полтава-Київська, то дуже здивуєтеся тій кількості молоді, яка їде з рідного міста до столиці, аби вкорінитися там, шукаючи більше можливостей, кращої роботи та цікавішого дозвілля. Здається, Полтава й надалі, попри значний притік молоді зі східних областей, продовжує перетворюватися на тимчасову станцію, де людина пересиджує до диплома, аби їхати далі. І питань до цих людей майже немає. Натомість є питання до міста:«Чи дає воно привід залишитися»? Ми розібралися, чому місто тисне на одних і стає ідеальним майданчиком для розвитку інших та як зробити, аби все більше людей прагнуло в ньому лишатися.
Альона Шабля – тату-майстриня. Вона родом з Полтави і обрала її для життя та розвиває у місті власну справу за допомогою особливого підходу і власної естетики. Для неї місто – це про баланс та особливий вайб, а не про провінційність.
Її досвід – це гімн локальності. Тут працює магія «сарафанного радіо»: бо якщо ти робиш якісно і з родзинкою, про тебе знатимуть усі. Тут не вийде схалтурити, бо місто занадто маленьке для поганої репутації. Але водночас воно дає неймовірну лояльність.
За словами Альони, Полтава чіпляє своєю глибиною, відсутністю показухи та простором для росту.
Олександр Олійник – піаніст та викладач. Він ніколи не відчував відрази до рідного міста. Навпаки, завжди дивився на Полтаву з оптимізмом. Але в якийсь момент професійний розвиток став вимагати масштабу, який Полтава запропонувати не змогла.
Для академічного музиканта Полтава сьогодні – це місце, де можливостей після випуску з музучилища майже немає. У столиці ж є своя екосистема: проєкти, гранти, однодумці, майданчики для розвитку.
Поспілкувавшись з тими, хто переїхав або збирається це зробити, ми зрозуміли, що молодь, перш за все, боїться застрягнути у місті, яке нічого не пропонує для розвитку і не має майданчиків для нетворкінгу. Умовно, архітектору важко зустріти замовника у місті «для своїх». До того ж, Полтава некомфортна через відсутність освітлення на вулицях, незручний громадський транспорт та велодоріжки, які ведуть в нікуди та обриваються у найнесподіваніших локаціях. Окрім того молоді потрібні простори, де можна збиратися з однодумцями без обов’язкового замовлення кави чи купівлі квитка.
Зауважимо ще й те, що сучасне покоління (Gen Z та Alpha) надзвичайно чутливе до естетики. Тож коли вони бачать розрив між потенціалом Полтави та реальним станом вулиць, місто починає сприйматися як тимчасове. Погодьтеся, важко любити те, що виглядає як неохайний ринок.
Чому одні бачать у Полтаві трамплін, а інші – глухий кут? Комунікаційний стратегДенис Старостінзауважує, що Полтава має унікальні козирі, які ми маємо навчитися використовувати.
1. Логістика та швидкість
На основі розмови з паном Денисом, ми сформували три основні проблеми, на які варто звернути увагу, аби Полтава більше приваблювала молодь.
Чи реально змінити ситуацію в місті зараз? Так. Але це не робиться одним культурним заходом.
Денис Старостін зауважує, що місту не вистачає чіткого позиціонування.
Безумовно, у Полтави є свій стиль та смак. Це місто, де можна спокійно йти, а не бігти, намагаючись всюди встигнути. Це місто, у якому ти обов’язково зустрінеш хоч одного знайомого, прогулюючись до Альтанки. Це місто, яке не можливо перестати любити, навіть коли їдеш жити до мільйонника.
Та попри все, Полтава ризикує перетворитися на місто-музей, у якому старіють, а не розвиваються. У якому двері осель зачиняються рано, бонемає освітлення на вулиці, у якомуавтівки на давно знищених газонах нагадують консервні бляшанки, у якомудитячі майданчики руйнуються, бо на них все менше дітей.
Щоб не допустити цього, місто має стати платформою, де полтавці відчуватимуть, що можуть впливати на його розвиток, можуть масштабуватися і не хочуть їхати в пошшуках кращого.
Такий текст однозначно треба закінчити якимось надихаючим реченням. Але ми цього не робитимемо. Бо найкраще речення уже сформувалося у вашій голові.