Одеська вулиця тепер Стражеско: історія перейменування на честь видатного лікаря

Офіційне перейменування вулиці Дундича відбулося 19 травня 2016 року — відповідно до розпорядження Одеської обласної державної адміністрації №298/А-2016 «Про перейменування об’єктів топоніміки у населених пунктах Одеської області». Розпорядження підписав виконуючий обов’язки голови ОДА Володимир Жмак.

У рішенні прямо вказано, що підставою для перейменувань стали законодавчі норми щодо засудження комуністичного та нацистського тоталітарних режимів, звернення громадськості та науковців, а також рекомендації Українського інституту національної пам’яті. У додатку до документа вулиця Дундича внесена до переліку топонімів, яким присвоєні нові назви — вона отримала ім’я Миколи Стражеска.

Це рішення було частиною масштабної хвилі декомунізації в Одеській області. У переліку на перейменування в Одесі опинилося 51 топонім: разом із вулицею Дундича нові назви отримали вулиці Бабушкіна, Гайдара, Крупської, Чапаєва, Ярослава Галана, проспект Маршала Жукова та інші радянські найменування.

На перший погляд — це зміна лише однієї назви. Насправді така практика відображає трансформацію міської пам’яті. Олеко Дундич був фігурою, уведеною в радянський пантеон; його образ часто легендаризували й пов’язували з ідеологічними наративами. Микола Стражеско — одесит, лікар і науковець, чия діяльність мала реальний вплив на медичну науку. Тож нова назва повертає до міського простору постать, пов’язану з реальними здобутками й місцевою історією.

З огляду на комуністичну ідеологію, у Дундича було своє «право» на топонім у місті: його образ приймали й прославляли в радянський період. Проте багато моментів із його біографії викликають сумніви: відсутність єдиних даних про дату й місце народження, суперечливі відомості про походження й навіть ім’я — усе це робить його раннє життя доволі непрозорим.

Згідно з різними джерелами, він нібито народився 13 квітня 1896 року або 12 серпня 1897-го; за одними відомостями — був сербом-православним, за іншими — хорватом із католицької селянської родини Австро-Угорщини. У 12 років виїжджав до Південної Америки, де кілька років працював погонщиком худоби. На початку Першої світової опинився в австро-угорській армії, де пройшов шлях до унтер-офіцера і навіть здобув звання чемпіона армії з фехтування серед унтер-офіцерів 1914 року.

Він воював на російському фронті, потрапив у полон біля Луцька в травні 1916 року, потім приєднався до добровольчого сербського загону в складі російської армії. Після Лютневої революції перейшов на бік більшовиків — влітку 1917 року, ймовірно, вступив до Червоної гвардії в Одесі. У РСЧА служив у кавалерії, з 1919 року — у кавдивізії Будьонного; був помічником командира полку та командиром кавалерійського дивізіону.

Про його відвагу складали легенди — і не лише офіційні: Ісаак Бабель у «Конармїї» писав, що про Дундича розповідали немислимі речі. За даними джерел, він загинув влітку 1920 року під час штурму Рівного Першою кінною армією під час радянсько-польської війни; похований він був саме там. Його могила в Центральному міському парку ім. Шевченка доповнювала локальний меморіал; у червні 2022 року пам’ятник демонтовано, а прах перепоховано на Дубенському кладовищі.

Варто зазначити, що поєднання легендаризованих образів із радянською ідеологією часто породжувало питання щодо достовірності таких оповідей і мотивацій їхнього піднесення. Історія знає приклади, коли героїчні сюжети поєднувалися з прихованими або неповними фактами, а також із серйозними людськими втратами під час відплатних акцій окупаційних сил — що дає привід критично оцінювати «корені легендарності».

Зараз колишня вулиця Дундича в Одесі носить ім’я Миколи Стражеска — видатного терапевта й організатора науки, дійсного члена Всеукраїнської академії наук (1934), Академії медичних наук СРСР (1944), академіка Академії наук СРСР (1943) та Героя Соціалістичної Праці (1947).

Частина читачів може бути здивована певними відзнаками Стражеска, але його професіоналізм і внесок у медицину не підлягають сумніву. Водночас біографія Стражеска містила елементи, які в радянські часи могли б стати підставою для переслідувань: він походив із дворянської родини, його батько був статським радником, а дві дочки емігрували до Франції. У ті роки це могло трактуватися як «сумнівне» минуле, що робить його наукові успіхи ще більш помітними на тлі загальної політичної атмосфери.

Підготовлено повний список старих і нових назв вулиць Одеси (оновлено). Сподіваємося, він стане вам у пригоді.

Микола Стражеско народився в Одесі 1876 року в родині юриста; його рід, за родовими переказами, походив від молдавських бояр. Середню освіту він отримав у Рішельєвській гімназії. Оскільки тоді в Одеському університеті не було медичного факультету, вищу медичну освіту здобув у Київському університеті Святого Володимира.

У 1899 році Стражеско закінчив університет з відзнакою і залишився працювати на кафедрі, а також стажувався як інтерн у Київській міській лікарні під науковим керівництвом професора Образцова. Разом вони першими у світі встановили прижиттєвий діагноз інфаркту міокарда — досягнення, що отримало визнання в європейській медицині.

У 1901 році Стражеска відрядили для стажування до Франції та Німеччини, де він вивчав кардіологію та працював із місцевою професурою. З 1902 року він працював у Петербурзькому інституті експериментальної медицини під керівництвом І. П. Павлова, вивчав фізіологію травлення. У 1904 році захистив докторську дисертацію, а в 28 років став професором. У 1907–1919 роках викладав у Київському жіночому медичному інституті.

Після Жовтневого перевороту Стражеско залишився в Україні. Дві його доньки виїхали до Франції нібито на лікування і вже не повернулися. Рідного брата професора було розстріляно в Києві; через складні обставини Стражеско з сім’єю тимчасово повернувся в Одесу, аби пережити важкі роки, однак невдовзі повернувся до Києва за роботою.

Листування з дочками було рідкісним і часто передавалося непрямими шляхами — це свідчило про напружені стосунки з владою. У 1925 році Стражеско організував перший з’їзд терапевтів України, а у 1927 році став головою Терапевтичного товариства УСРР та головою Всесоюзного товариства терапевтів. Він очолював клінічні відділення Інституту експериментальної біології та патології, а з 1934 року — Інститут клінічної фізіології АН УСРР. У 1936 році створив і очолив Український науково-дослідний інститут клінічної медицини.

Його науковий авторитет був відомий у Європі, і це дозволило йому одного разу побачитися з дочками під час міжнародного наукового конгресу: влада дозволила виїзд, аби продемонструвати міжнародній спільноті наявність видатних радянських вчених. Після цих таємних зустрічей далі підтримувати зв’язок було важко, і та зустріч залишилася останньою для родини.

Під час Другої світової війни Стражеско консультував евакуаційні шпиталі та керував дослідженнями сепсису у Центральному армійському госпіталі. У 1943 році його обрали дійсним членом Академії наук СРСР, у 1947 році присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Улітку 1952 року, під час антисемітсько-фабрикованої «справи лікарів», 76-річний Стражеско опинився під тиском: йому пропонували свідчити проти колег. Після важкої «розмови» у Москві він повернувся в Київ в пригніченому стані; за кілька днів помер від інфаркту міокарда — тієї ж хвороби, якій присвятив усе своє життя. Похований у Києві.

Те, що одесити вирішили увіковічнити його ім’я у міській топоніміці, відповідає внеску Миколи Стражеска в науку та медицину.

Раніше ми писали,чому в Одесі провулок Матросова перейменували на Лобановського.

Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса

Створено за матеріалами:odessa-life.od.ua