У селі Добровляни, що на Івано-Франківщині, триває унікальна реновація 80-річної школи, яка перетворюється на етноцентр "Домівочка". Цей проект покликаний зберегти культурну спадщину та створити простір для розвитку місцевої громади. Ремонтні роботи розпочалися завдяки ініціативі активістів і підтримці благодійних організацій. Під час реконструкції будівлі акцент робиться не лише на зовнішньому вигляді, а й на відновленні традиційних українських ремесел
Село Добровляни за вісім кілометрів від міста Калуш, але входить до складу Новицької громади. Тут проживає до півтори тисячі населення. У центрі — церква, Народний дім, ЦНАП та бібліотека, а поруч — приміщення старої школи, якій понад 80 років, з яких майже 30 вона не функціонувала за призначенням.
У сонячну погоду 60-річний місцевий жительМирослав Петрівремонтує фасад та відкоси навколо вікон колишньої їдальні.
«Пам’ятаю, тут жінка з Новиці смажила смачні котлети. Працюю і досі чую їх запах та смак. Допомагаю по можливості, коли вдома немає роботи і не потрібно на цвинтарі гроби копати. Трохи благодійно долучаюсь, трохи «по-людськи» беру оплату»,— ділиться майстер.
Чоловік колись їздив на заробітки, тому досвіду вистачає.
«Радію, коли бачу результат, добре, що люди хочуть змін. Пригадую, як в цій школі вчився. Було 8 класів, у середньому по 20–30 учнів, але траплялось і 40. У нас переважали дівчата — 16 на противагу 11 хлопцям. На вулиці — турніки та волейбольний майданчик. Приємно нині долучитися до змін».
Усередині приміщення зустрічаємо ще одного чоловіка на прізвище Петрів, яке тут популярне. Добровлянцю Василю вже 72 роки. Каже, що пора відпочивати, але дівчатам на чолі зі старостою не міг відмовити.
«Тут все роблю підряд, як в ремонті. Будинок старий, треба його полатати. Спершу підлогу поломив, бо прогнила. Тепер гіпсокартон кручу, бо по-іншому не можна. Комин розбирали, а тепер треба стіни закінчити. Попідпирали стовпами, то як старий іде на паличці, то так і будинок, що має більше ніж 80 років: там підтекло, там підлатали», — сміється співрозмовник.
Чоловік ідею підтримав охоче. Молодь роз’їхалася за кордон та воює на фронті, тож мусить їх підмінити. Працює кілька тижнів, роботу знає, адже в селі багато дахів перекривав.
«З кожного боку залатуємо. Колись моя баба казала: «Прибери й пень і буде хорошень». Що можу, те роблю. Я роботи не боюся. Колись я в цьому приміщенні вчився два роки, а потім пішов у Новицю. Дівчата бойові — допомагають, вони то швидко роблять, тому і ми не можемо відставати»,— жартуєВасиль Петрів.
Старостою села Добровляни Новицької громадиЛеся Краськопрацює вже шостий рік. За освітою — юристка, за покликанням — новаторка, театралка та культпрацівниця в одній особі. А колись, пригадує, мріяла бути кравчинею, тож тепер практикує на сценічних костюмах.
«Ідея етнохатинки «Домівочки» виникла давно, але реалізовували інші проєкти, зокрема робили капітальні ремонти у Народному домі та бібліотеці. Спершу бракувало поштовху, а потім — не на часі, бо війна. В один момент вирішили більше не відкладати. Це приміщення було занедбане. За 28 років, відколи школа переїхала в нове, воно мало інше призначення. Страшно було братись, бо тече дах, підлога гнила, і стіни не цілі, і вікон добрих нема…»,— пригадує староста.
Уже три місяці разом із майстрами вони вдихають нове життя в історичну будівлю. Староста наголошує, що свої першочергові обов’язки із чотирма працівницями старостинського округу виконують вчасно: людей приймають, на листи відповідають.
«Я вдячна своїм дівчатам, котрі роблять все, з ними легко працювати, бо не йдуть на перекур(сміється. —Авт.).Чоловіки мають сумніви, а жінки — йдуть напролом, і в них все виходить. Наприклад, у валінні стін наша Мар’яна Василівна, завідувачка бібліотеки — ас. Ми сміємось: якби робота не склалась тут, то маємо свою бригаду»,— ділиться Леся Красько.
Жінки разом із майстрами стіни валили, демонтовували гіпсокартон, шпаклівку, шифер подавали, білили, ґрунтували, розбирали комин. Коли самі залучені в процес, то здається, що він швидше рухається. Кажуть: половину справи зроблено.
«Коли з чоловіком говорю телефоном, то він мене виправляє, що не на роботу йду, а на будову», — сміється пані Леся. — «Я вже хочу помалювати підлогу та вікна, фіранки почепити — тоді здаватиметься, що то фініш. А поки що все в підвішеному стані. Спочатку місцеві не до кінця сприймали таку ініціативу, проте свою не проявляли. Але зараз по наших фото-, відеозвітах бачу позитивні реакції. Також багато хто особисто долучається: матеріалами, підказками, речами, добрим словом. Ми все приймаємо»,— ділиться ідейна натхненниця «Домівочки».
У майбутньому Леся Красько бачить тут місце для створення контенту в етностилі, як-от у Старому Лисці, де побувала з донечкою.
«Там подружжя створило у старій хаті таку локацію зі старожитностями, і люди приїжджають робити світлини в національному одязі. Як жінка на мене одягла старовинну вишиту сорочку, то мені здалося, що я в цей стиль закохалася. Після цього захотіла вдома щось подібне зробити. Ми вже попередньо декілька речей придбали для Народного дому та організували фотосесії з дівчатами в селі на фоні старої стодоли»,— розповідає староста.
Поки люди ще не повикидали майбутні експонати, хочеться зібрати їх в одному місці, щоб діти знали своє коріння та історію. Організатори етнохатинки прагнуть додати «родзинку», яка б вирізняла Добровляни з-поміж інших сіл.
«Ми — не туристичний об’єкт, але прагнемо, щоб про нас чули та розповідали. «Домівку» будемо використовувати для вистав, презентацій, майстер-класів, фільмування контенту. Також хочемо змурувати піч, щоб додати ще й нотки гастрономії — будемо частувати гостей запашним добровлянським хлібом, пасками та пампухами».
Без складнощів не обходилося — вікна везли аж із Надвірнянського району. Частину матеріалів вартістю 50 тисяч гривень закупила Новицька сільська рада, а чого не вистачало — зносили односельці.
«Через сільський чат проводимо комунікацію. Добровлянці приносять шпаклівку, ринви, гаки — так спільна мета об’єднує людей. Навіть словесна підтримка підіймає настрій. Ідея, звісно, коштує грошей, але бувають випадки, коли люди мають окремо гроші та окремо матеріал, проте без ініціативи це все несуттєво. Нам допомагає деревиною підприємець, виходець із селаРоман Любенко. Наприклад, стіну завалили, треба її назад закласти — то дзвонимо, просимо. Кожен у міру своїх можливостей та совісті долучається».
Леся Красько провела «Вікнам» екскурсію, візуалізуючи майбутню етнохатинку, що дихатиме історією.
У першому класі колишньої школи планують розмістити сільськогосподарський реманент: січкарню, ступу, млин. Коридор хочуть перетворити на гардеробну. Інший клас завісять рушниками, поставлять креденс, лавицю та стіл. Одну стіну залишать вільною для презентацій школярам та уроків із присмаком історії. Настоятель православної церкви також обіцяв передати історичні речі. У найбільшій кімнаті муруватимуть піч, щоб було тепло і смачно. Поруч облаштують ліжко з веретками та дзеркало, щоб відтворити автентичну бойківську кімнату.
Адміністраторка ЦНАПуЛеся Приймовичпрацює у Добровлянах з 2016 року. Пригадує, як вирушають в експедицію селом, щоб наповнити етнохатинку.
«Жителі пишуть старості, що мають експонати і ми йдемо по них. Це скриня, яку привезли від Наталії Олекси. А ще решето, глечики, що люди зберегли, ліхтар, тарілки розписані фарбою. Багато за цей час, на жаль, і викинули, спалили. Образи, картини, фотографії, верети маємо. Я в себе також знайшла тарілки, верети та крісло».
Староста хвалиться, що вдалось отримати від відомої весільної кухаркиТеклі «Білички»діжку на трьох ніжках, у якій колись місили тісто на калачі. Також у селі проживаєБогдан Морис, на горищі котрого збереглося багато історії.
«Люди кажуть, або забираєте, або рубаю і палю. Наша сім’я уже побудована на новому місці, тому таких речей практично не було. Пам’ятаю тільки стару скриню, в якій баба цєпіта тримала, але потім вона десь пропала. Ще лишився сардак(верхній короткий сукняний одяг з рукавами. — Авт.)»,— підсумовує наразі Леся Красько.
У присутності знімальної групи «Вікон» у перестінок закладають капсулу для наступних поколінь із побажанням любити свій рідний край. Цей жест стає символічною крапкою в ремонті й водночас початком нової історії. Адже "Домівочка" — це не про старі речі. Це про дім, куди завжди хочеться повернутися, і про громаду, яка попри війну та труднощі, по цеглинці відбудовує свою ідентичність.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка