ФСБ сховала в СІЗО на Уралі викрадених у Мелітополі медійників

У ніч із 19 на 20 серпня 2023 року в окупованому Мелітополі Запорізької області відбулася облава на адміністраторів і учасників популярних місцевих телеграм-каналів і чатів. Операцію, вочевидь, довго і ретельно готували. У машину до групи захоплення навіть посадили співробітника телеканалу “Росія 1” – мало вийти шоу. З пізнього вечора до світанку схопили щонайменше 15 людей. Упродовж двох місяців всіх тримали інкомунікадо в імпровізованих місцях ув’язнення, перш ніж декого показали в пропагандистському сюжеті про тріумф ФСБ в “очищенні від ворога” окупованих територій України. Частину викрадених тієї ночі мелітопольців досі тримають у полоні без будь-яких процесуальних дій та зв’язку із зовнішнім світом у містечку-привиді на Уралі.

Викрадення цивільних на окупованих територіях України відбуваються рутинно, але час від часу місцеві потрапляють під хвилі політично мотивованих переслідувань. У 2017, наприклад, хапали приватних перевізників, які часто перетинали лінію розмежування – у росіян і підконтрольних їм місцевих колаборантів почалася шпигуноманія. Приблизно тоді ж змусили замовкнути незалежних блогерів, навіть проросійських – нелояльних журналістів вижили ще у 2014-му.

На територіях, які Росія окупувала у 2022 році, репресії розгорталися стрімкіше. Перша велика хвиля поглинула тих, хто відкрито чинив спротив на вулицях. Також загарбники відразу взялися шукати учасників бойових дій на сході України у 2014-2021 роках.

Вже після них стали по-одному висмикувати окремих користувачів соцмереж, які відкрито висловлювалися проти Росії. Одним із них був Георгій Фатєєв із Мелітополя – адміністративного центру окупованої частини Запорізької області, який опинився в епіцентрі російських репресій. Про обставини викрадення і місця та умови утримання Фатєєва відомо дуже мало, бо він жив сам і, ймовірно, не мав родичів у місті.

У соцмережах Фатєєв відверто підтримував Україну, її лідерів та військо. “Мій рідний Мелітополь за два місяці окупації перетворився на Придністров’я. Це, мабуть, єдине, що досконально може повторити Росія”, – зазначив він, наприклад, у травні 2022. Робити дописи у соцмережах Георгій перестав у 20-х числах листопада того ж року. За останньою інформацією, його утримують у СІЗО в Ростові.

Там же ув’язнили іншого мелітопольця, підприємця Костянтина Зіновкіна, який потрапив у другу хвилю політично мотивованих викрадень. Репресії відбувалися наприкінці квітня і протягом травня 2023 року і були спричинені, імовірно, низкою вибухів або ударів по місцях розташування російських військ та техніки. Костянтин переважно сам у камері, каже його дружина Люсьєна Зіновкіна. “Судять” чоловіка вже півтора року, зазначає вона: засідання призначають раз на місяць і постійно переносять через відсутність когось із решти підсудних у справі. Мелітопольців Григорія Семикопенка і Владислава Відлацького також викрали у травні 2023 року. Всіх трьох звинувачують за “терористичними” статтями.

У цю ж весняну хвилю викрадень потрапили Ірина та Олександр Левченки, подружжя пенсіонерів. Левченків, як і Зіновкіна, викрали просто на вулиці – наскільки відомо, через фото церкви, яке Ірина, колишня журналістка, що захоплювалася фотографуванням, зробила під час прогулянки і відправила доньці у Signal. В окупованому росіянами місті це вже було достатньо підозріло.

Олександра Левченка відпустили лише через рік і вісім місяців, а Ірина досі в ув’язненні. Її утримували в СІЗО у Донецьку, перш ніж наприкінці минулого року етапувати до Сімферополя, де жінку зараз “судять”. За що саме, рідні не можуть з’ясувати навіть від адвоката. “Нехай Саша себе береже, він мені потрібен здоровий і спокійний. Онучці привітище від бабусі нехай передає, я про неї думаю щодня, вигадала для неї цікаві ігри”, – писала м’яка, інтелігентна Ірина в одному з листів із СІЗО.

З кінця 2022 року Москва почала формувати на окупованих територіях України свої органи влади. Інформація про їхні місцеві адреси та керівників з’явилася у відкритих російських реєстрах. У січні 2023 року, зокрема, у Мелітополі зареєстрували “управління ФСБ у Запорізькій області”. У березні у нього влучила ракета. Дісталося також розташованому поруч офісу ще одного одіозного репресивного органу – Росгвардії. Росіяни згодом стверджували, що від удару постраждали лише будівлі, а люди встигли сховатися після сигналу повітряної тривоги.

На цьому ударі і замкнулася одна із найвідоміших “мелітопольських” справ, яка почалася в ніч викрадень 20 серпня 2023 року. За нібито передачу українській розвідці інформації про розташування персоналу ФСБ і Росгвардії судили п’ятьох молодих мелітопольців, які були серед затриманих: Максима Рупчова, Яну Суворову, Владислава Гершона, Дениса Глущенка та Олександра Малишева, пов’язаних із популярним Телеграм-чатом “Мелітополь – це Україна”.

У ніч проти 20 серпня викрали також адміністратора Телеграм-каналу РІА “Мелітополь” Георгія Левченка і колишню журналістку Інтернет-видання РІА “Мелітополь” (нині РІА “Південь”) Анастасію Глуховську.

За інформацією, яку вдалося зібрати МІПЛ, спершу співробітники ФСБ прийшли за Максимом Рупчовим – пізно ввечері 19 серпня. За кілька годин, одразу після півночі, вломилися додому до Владислава Гершона, де перебувала також його дівчина – їх забрали обох. О пів на другу ночі вже грюкали у двері до Яни Суворової. На світанку з домівок повиводили Георгія Левченка та Анастасію Глуховську. Імовірно, десь між викраденнями Суворової та Глуховської так само забрали Дениса Глущенка та Олександра Малишева. О 2:30 ночі їхній чат було заблоковано, на місці дописів від спільноти з’явилося попередження про “відповідальність” за передачу інформації, “спрямованої проти безпеки Російської Федерації та її громадян”.

Тоді ж по всьому місту забирали також імовірних учасників проукраїнського чату; російські органи стверджували, що одну людину вбили при спробі чинити опір викраденню. “З початку СВО на українських Телеграм-каналах з’являлися повідомлення з посиланнями на чати, куди можна було передати координати про місце перебування підрозділів збройних сил Російської Федерації з метою подальшого завдання по них ракетних ударів. Оскільки на підконтрольних російським військам територіях живе дуже багато людей, які бажають якнайшвидшого повернення цих земель Україні, українська армія і розвідка отримують великий обсяг подібних відомостей, що допомагає їм у боротьбі зі збройними силами Російської Федерації”, – ішлося в матеріалах “слідства” у справі п’ятьох адміністраторів чату “Мелітополь – це Україна”.

Частину з 15 викрадених – імовірно, всіх адміністраторів Телеграм-каналів і Глуховську – привезли на територію заводу на околиці Мелітополя, у підвалах якого вже тримали і катували бранців. “У ніч з 19 на 20 серпня 2023 року дуже багато машин заїжджали. …20 серпня був аншлаг, людей водили”, – згадувала у розмові з документаторками МІПЛ Олена Тіхтілова, цивільна бранка, яку схопили раніше.

МІПЛ відомі імена ще кількох викрадених тієї ночі людей і деякі деталі справи однієї з них – Любові Войнової. Винесений їй вирок використовували для психологічного тиску на інших полонених. Войнову засудили до 14 років ув’язнення, і сталося це до процесу над адміністраторами ТГ-каналу і чату, у 2024 році. Зараз жінку утримують у колонії в Чувашії, розповіла МІПЛ Людмила Чуб, яку росіяни також ув’язнили з політичних мотивів і тримали у камері разом із Войновою.

Усіх викрадених вночі 20 серпня спершу тримали інкомунікадо. Зі свідчень відомо, що більшість катували. Максима Рупчова вивезли кудись на позиції і змушували копати окопи. До Анастасії Глуховської застосовували струм і ніж – нетипове ставлення до ув’язненої жінки. Після появи в середині жовтня публічних і непублічних свідчень про викрадених адміністраторів, історія стала більш заплутаною.

Два відомих сюжети “Росії 1” про “очищення” Мелітополя з’явилися за кілька днів після того, як деяких викрадених нарешті “знайшли” в ув’язненні. Крім Левченка, Суворової, Малишева, Рупчова, Гершона, у матеріалах знущально зобразили Костянтина Зіновкіна і ще одного молодого чоловіка, про якого не було публічних відомостей, Марка Каліуша. Глуховську показали в одному сюжеті мигцем і лише у мить викрадення, але рідним цього було достатньо, щоб її впізнати.

Ні Зіновкін, ні Каліуш не мали стосунку до мелітопольських Телеграм-ресурсів. Медіа і громадські організації включили їх до числа ув’язнених журналістів виключно на основі інформації з пропагандистського сюжету. При цьому в новини, статті і списки постраждалих від репресій медійників не потрапив Денис Глущенко, якого не показали і не згадали у матеріалі “Росії 1”.

Марк Каліуш працював у IT і приїхав до Мелітополя з Криму лише незадовго до затримання, у жовтні 2023 року. Каліуша тримали у психіатричній лікарні, перш ніж засудити і віддати на обмін у серпні минулого року. У його справі не було нічого про Телеграм. Чоловікові закидали погрозу вбивством – попереднє звинувачення, через яке він залишив Крим, – підготовку теракту за завданням українських спецслужб і придбання і передачу вибухівки.

Георгія Левченка засудили до 16 років ув’язнення як адміністратора Телеграм-каналу, який нібито використовували для антиросійської пропаганди і передачі українським спецслужбам інформації про розташування російських військ та техніки. Він ніколи не проходив в одній справі з рештою мелітопольських медійників.

Спільна справа була у Рупчова, Суворової, Гершона, Малишева і Глущенка. Трьох перших, зрештою, судили кожного окремо: справи розділяли, коли хтось із фігурантів погоджувався на “співпрацю зі слідством”.

“Терористичну спільноту” з Гершоном та іншими нібито створили у 2022 році і координували два співробітники ГУР. Телеграм-канал і чати, які, за версією “слідства”, адміністрували Рупчов, Суворова та Гершон, створили суто для збору і передачі інформації про розміщення російських військ та техніки. Глущенко і Малишев нібито мали перевіряти дані, які надходили адміністраторам, виїжджаючи на вказані користувачами локації.

Відомо, що після вивезення з Мелітополя всіх п’ятьох полонених тривалий час тримали у СІЗО у Маріуполі. Також усіх одночасно, уже після винесення вироків, внесли в російський офіційний перелік “терористів та екстремістів”. Торік Яну Суворову засудили до 14 років ув’язнення, Максима Рупчова і Владислава Гершона – до 15. Денису Глущенку та Олександру Малишеву, яких судили разом, вирок винесли у квітні цього року. Чоловіки не пішли на угоду зі слідством. Обох відправили за ґрати на 26 років.

Анастасію Глуховську досі тримають інкомунікадо. Її останній текст на сайті РІА “Мелітополь” – від 23 лютого 2022 року. Глуховська писала новини про надзвичайні пригоди та кримінал і звільнилася відразу після початку повномасштабної війни, розуміючи ризики професії в умовах російської окупації. Останнє відоме місце утримання Анастасії – СІЗО у місті Кізел у російському Пермському краї. Туди ж перевели зо три десятки інших мелітопольців, яких викрали у 2022 та 2023 роках.

РІА “Мелітополь” було найвпливовішим суспільно-політичним Інтернет-виданням у місті. Його головну редакторку Світлану Залізецьку місцеві колаборанти намагалися переманити на свій бік. Залізецька відмовилася від співпраці і поїхала з окупованої території. Тоді взяли в заручники її батька, який залишився в місті. Чоловіка відпустили після того, як Залізецька дала зрозуміти, що за жодних обставин не повернеться. Вона погодилася лише відійти від керівництва виданням. Надзвичайно жорстоке ставлення до Анастасії Глуховської можна пояснити хіба що продовженням тиску на редакцію, яка зараз працює в екзилі.

Незадовго до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в прикордонній Ростовській області почали звільняти СІЗО – готували місця для бранців з України. Чи то через переповненість, чи через поширену погану славу а, може, й близькість до України, у 2024 році одне з них – СІЗО-2 у Таганрозі – знову звільнили. У серпні-вересні 2024-го викрадених українських цивільних та численних військовополонених почали ешелонами переправляти у Кізел на Уралі. Таганрог залишили для тих, кого етапують або привозять на суд у Ростові.

Росіяни роками утримують без слідства та суду тисячі цивільних українців. Їхні місця перебування невідомі або недоступні ні рідним і близьким, ні офіційним органам України, ні правозахисникам. Декого формально шукають російські поліція та Слідчий комітет – щоб ніколи не знайти. Нещодавно незалежні російські медіа поширили документ із посиланням на ніде не опубліковане “рішення” президента Росії Владіміра Путіна від 8 березня 2022 року стосовно таких викрадених українців.

Там ішлося про позасудове ув’язнення в СІЗО за “протидію спеціальній військовій операції”. Це поширене звинувачення, яке застосовують до викрадених цивільних і військовополонених, проти яких немає навіть сфабрикованих справ згідно зі статтями російського кримінального кодексу. Бо у російському законодавстві немає такого поняття як “протидія СВО”. Іншими словами, з’явилося перше оприлюднене офіційне підтвердження, що тисячі ні в чому не винних іноземних і російських громадян тримають в ув’язненні на підставі секретного указу російського диктатора. СІЗО у Кізелі звільнили, зокрема і для таких в’язнів з України – без процесуального статусу.

У сталінському Радянському Союзі Пермський край мав одну із найбільш розгалужених систем “островів” ГУЛАГу. Нинішнє СІЗО-3 у Кізелі – колишньому шахтарському містечку – з’явилося у 1940-х. Місто існувало за рахунок вугільних шахт і місць ув’язнення: у його найкращі роки у середині 20 століття приблизно третину населення, яке тоді налічувало 60 тисяч людей, складали зеки. Крім СІЗО, у Кізелі досі працює жіноча колонія-поселення – чи не єдина надія міста-привида, в якому залишилося близько 14 тисяч мешканців. Ув’язнені жінки тримають на плаву майже все, що залишилося від місцевої економіки – швейну фабрику, яка виготовляє, зокрема, форму для російських військовослужбовців та силовиків. Три роки тому підприємство потрапило під українські санкції.

СІЗО – це ще один великий роботодавець в Кізелі, але… З 2022 року воно кілька разів публікувало оголошення про пошук співробітників, пропонуючи зарплати від 200 до 600 доларів у перерахунку з рублів. Крім жалюгідних зарплат, пошук упирався у вікові обмеження для потенційних співробітників – до 40 років – і обов’язкову несудимість. Цього достатньо, щоб уявити собі базу рекрутингу у місті, яке щороку через смертність та міграцію втрачає від 500 до 1000 мешканців. “Зупинку тут роблять нечасто, – писав про Кізел один російський краєзнавчий ресурс. – Місто залишає гнітюче враження: обшарпані будинки, численні закинуті житлові будинки та будівлі, розбиті дороги. Вулицями ходить багато асоціальних типів, тут процвітають злочинність та алкоголізм”.

Останні шахти в Кізелі закрили на початку 2000-х: як і на сході України, видобувати там вугілля стало невигідно через глибину покладів, що залишилися. Належної консервації не було. Води із закритих шахт стали виливатися в уральські річки, забруднювати підземні джерела. “Отруйні води із закритого КУБа (Кізельського вугільного басейну. – МІПЛ) у підсумку потрапляють у Камське водосховище і “під загрозою зниження якості питної води перебувають 13 мільйонів людей”, – цитувало рік тому доповідь пермського урядовця одне з російських Z-видань. – 19 виливів виробляють щороку 35-75 млн кубометрів отруйних шахтних вод, концентрація канцерогенів перевищує нормативи у сотні і тисячі разів”.

Українці, які за обміном повернулися додому з кізельського СІЗО, відзначають, тим не менш, що стан приміщень і санітарні умови там значно кращі, ніж ті, у яких їх тримали у Таганрозі. Персонал “врівноважує” ці переваги жорстоким насильством і знущаннями з ув’язнених. Саме тут померли мер Дніпрорудного Запорізької області Євгеній Матвєєв і журналістка Вікторія Рощина. Крім жорстоких побиттів, персонал СІЗО міг, наприклад, змусити в’язнів нерухомо стояти весь день у камерах з відчиненими вікнами. Температура взимку у Кізелі інколи падає до -40. У таких умовах тут діє природна аномалія, кізелівська бора – штормовий вітер, який утворюється при сильних морозах і підсилюється особливостями місцевого рельєфу.

Для написання цього тексту використано свідчення та документи, зібрані Катериною Огієвською, Тетяною Катриченко, Марією Климик та Лідією Тараш.

Цей матеріал був створений за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Фінляндії. Відповідальність за зміст публікації несуть виключно МІПЛ та OMCT, і він у жодному разі не може розглядатися як такий, що відображає позицію Міністерства закордонних справ Фінляндії.

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.Обов’язкові поля позначені*