Після американської паузи: Європа шукає власне місце за столом переговорів з Росією

Після понад року американського посередництва щодо мирних перемовин у війні Росії проти України європейські столиці знову почали говорити про власну роль у можливих переговорах. Поштовхом до цього стали одразу кілька подій: оголошене за участі США триденне перемир’я, яке так і не перетворилося на реальне припинення бойових дій, заяви Володимира Путіна про те, що війна нібито “наближається до завершення”, а також його пропозиція бачити колишнього канцлера Німеччини Герхарда Шредера переговорником від Європи.

Самі по собі ці сигнали не означають швидкого припинення війни. Однак вони показують, що тема переговорів знову повернулася в центр міжнародної політики. Якщо протягом останніх місяців головним посередником залишалися Сполучені Штати, то тепер у дискусію дедалі активніше входить Європа – не лише як союзник України, а і як сторона, яка прагне впливати на параметри можливих домовленостей і майбутню систему безпеки на континенті.

Триденне перемир’я, погоджене за посередництва адміністрації Дональда Трампа, мало стати першим кроком до відновлення переговорів між Києвом і Москвою. Проте вже в перший день стало зрозуміло, що домовленість залишається вкрай нестійкою.

Президент України Володимир Зеленський заявив, що російська армія продовжує штурмові дії на окремих напрямках і “не дотримується режиму припинення вогню”. Українська сторонаповідомлялапро нові атаки дронами та десятки бойових зіткнень уздовж лінії фронту. Про це, зокрема писаловиданняThe Guardian.

У Москві водночас заявляли про готовність до подальших переговорів. Після параду 9 травня Володимир Путін сказав, що війна “наближається до завершення”, і допустив можливість обговорення нових безпекових домовленостей у Європі.

Однак навіть у самому Кремлі ці заяви швидко були “розбавлені” значно більш стриманими оцінками. Речник Кремля Дмитро Пєсков заявив, що мирна угода потребуватиме тривалого процесу і складних переговорів. Це ще раз продемонструвало розрив між політичними сигналами та ситуацією на фронті.

Найбільшу реакцію в Європі викликали навіть не слова Путіна про можливий кінець війни, а його пропозиція залучити Герхарда Шредера як посередника між Росією та ЄС.

Путін заявив, що серед європейських політиків саме Шредеру він довіряв би найбільше. У відповідь Верховна представниця ЄС із закордонних справ Кая Каллас наголосила, що Росія не може визначати представника Європейського Союзу на переговорах. Вона також нагадала про багаторічну співпрацю Шредера з російськими державними енергетичними компаніями. Про цеповідомляєвидання Der Spiegel.

Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга такожзаявив, що Київ не підтримує таку кандидатуру і що для переговорного процесу є “багато інших достойних лідерів”.

Реакція європейських урядів показала, що питання переговорів тепер розглядається не лише як українсько-російський процес, а і як тема внутрішньоєвропейської політики.

Фігура Шредера залишається в Німеччині предметом постійних дискусій ще з початку повномасштабної війни. Колишній канцлер багато років співпрацював із російськими енергетичними компаніями, зокрема структурами Газпром та Nord Stream 2 AG.

У травні 2025 року німецьке виданняBildопублікувало лист Шредера до парламентського комітету Мекленбурга-Передньої Померанії, у якому він заявив, що його ставлення до проєкту “Північний потік-2” “було і залишається позитивним”. Він такожнаполягавна необхідності доступу Німеччини до “дешевих енергоресурсів”. На початку 2026 року Шредер уколонцідля Berliner Zeitung закликав припинити “демонізацію Росії” та відновити енергетичну співпрацю з Москвою. У відповідь речник МЗС України Георгій Тихийзаявив, що Шредер свого часу “підсадив Німеччину та Європу на газову голку Путіна”.

Дискусії довкола Шредера посилюються ще й через його особисті зв’язки з Путіним, які ніколи не були прихованими. Саме це стало головною причиною скептичної реакції більшості європейських урядів на ідею його участі у переговорах.

Попри офіційну критику, у німецькій політиці не всі відкинули пропозицію Кремля однозначно.

Зовнішньополітичний речник фракції SPD Адіс Ахметович заявив, що будь-яку переговорну ініціативу слід аналізувати серйозно і не відкидати автоматично. Подібну позицію висловлював і соціал-демократ Ральф Стегнер, про щоповідомляєвидання Tagesspiegel.

Водночас інші представники SPD зайняли жорсткішу позицію. Колишній голова комітету Бундестагу із закордонних справ Міхаель Рот  заявив, що посередник не може бути “приятелем Путіна”, а саму ініціативу Кремля назвав спробою створити нову напругу всередині Європи.

Окрему увагу привернулиповідомленнянімецького видання Der Spiegel про можливе залучення президента Німеччини Frank-Walter Steinmeier до переговорного процесу. За інформацією видання, у німецькій коаліції обговорювали варіант, за якого Штайнмаєр міг би представляти європейську сторону в потенційних контактах із Москвою.

Публічно ця ідея не отримала розвитку, однак сама поява таких дискусій свідчить, що в Берліні вже розглядають різні формати можливої європейської участі у переговорах.

Пропозиція Володимира Путіна залучити Герхарда Шредера до можливих переговорів викликала резонанс не лише через біографію колишнього канцлера, а і через те, що вона фактично повернула в центр дискусії питання російського впливу на європейську політику.

Після завершення канцлерства Шредер багато років співпрацював із російськими енергетичними компаніями, пов’язаними з “Газпромом” та “Роснефтью”, а також залишався одним із найбільш послідовних прихильників проєкту “Північний потік-2”. Уже після початку повномасштабної війни він продовжував виступати за відновлення діалогу з Москвою та критикував спроби повного розриву енергетичних зв’язків із Росією.

Для багатьох європейських політиків саме ця історія стала символом попередньої моделі відносин між Росією та частиною європейських еліт, коли економічна співпраця з Москвою розглядалася як гарантія стабільності та безпеки. Після 2022 року в німецькій та європейській дискусії дедалі частіше почали говорити про своєрідну “шредеризацію” політики – ситуацію, за якої економічна взаємозалежність із Росією, особисті контакти політиків із російськими державними компаніями та багаторічна ставка на “зміну через торгівлю” поступово перетворилися на фактор політичної залежності й безпекової вразливості Європи.

Для критиків Шредера проблема полягає не лише в його особистих контактах із Путіним. У німецькій та ширшій європейській дискусії він давно став уособленням політики, за якої економічна взаємозалежність із Росією вважалася інструментом стабільності, але зрештою перетворилася на фактор політичної вразливості Європи.

У цьому контексті показовим виглядає й епізод з американського переговорного треку. Якнагадуєжурналіст Мустафа Найєм, Москва торік відмовилася бачити генерала Кіта Келлога в американській переговорній групі, пояснюючи це тим, що він “надто добре розуміє українську позицію”. Натомість нинішня пропозиція Кремля щодо Шредера виглядає дзеркальною за логікою – як вибір фігури не за нейтральністю, а за її політичним досвідом і тривалими зв’язками в енергетичному та політичному полі Росії.

Американське посередництво залишається важливим фактором, однак за останні місяці стало очевидно, що швидкого дипломатичного результату досягти не вдалося.

Попри серію контактів, припинення бойових дій не відбулося, а переговори між сторонами фактично залишаються фрагментарними. На цьому тлі в Європі дедалі частіше говорять про необхідність власної участі у процесі.

Президент Європейської ради Антоніо Кошта уже заявив, що ЄС може брати участь у переговорах з Росією щодо майбутньої системи безпеки в Європі.

Водночас європейські уряди продовжують наголошувати, що будь-які переговори мають супроводжуватися збереженням військової підтримки України. Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус під час візиту до Києва заявив, що слова Путіна про можливе завершення війни можуть бути “маневром”, а Росія не демонструє готовності до переговорів без попередніх умов. Про це, зокремапишегазета Tagesspiegel.

Поки що немає ознак швидкого переходу до повноцінних переговорів. Позиції Києва та Москви залишаються далекими одна від одної, а навіть тимчасове припинення вогню не стало стабільним.

Водночас останні заяви Кремля та реакція на них у Європі показали іншу тенденцію: тема переговорів дедалі більше стає предметом окремої європейської політики. Після кількох місяців, коли ключова дипломатична роль належала Вашингтону, ЄС поступово намагається повернутися до процесу – не лише як союзник України, а і як потенційний учасник майбутніх домовленостей.