Агросектор України, що є однією з ключових складових економіки країни, стикається з серйозними викликами на всіх етапах виробництва та збуту продукції. Аналіз ситуації в Аргентині може стати важливим уроком для українських аграріїв, адже ця країна також має потужний агросектор і пережила подібні труднощі. В Україні багато фермерів не отримують належної вигоди від своїх врожаїв через численні проблеми у логістичному ланцюгу. Невідповідність між обсягами виробництва та можливостями реал
Аграрне лідерство сьогодні дедалі менше схоже на змагання врожаїв. Поштовхом до цієї статті стала дискусія експертів за результатами галузевої конференціїSyngenta, присвяченої ключовим тенденціям світового агробізнесу: на прикладі аргентинського агроринку вонадалапривід подивитися ширше – чому сильний агросектор може втрачати гроші навіть тоді, коли земля родюча, технології працюють, а світовий попит є.
Між полем і кінцевим покупцем стоїть довгий ланцюг тих, хто забирає частину вартості – держава, логістика, банки, трейдери, страховики, переробники, валютний ринок і політичні рішення. Для України ця історія постає як попередження: після війни їй доведеться вирішувати не лише, скільки вирощувати, а й скільки вартості залишати всередині країни.
Якщо раніше ІА “Факт”розглядало, як геополітика, енергетичні шоки й добрива змінюють собівартість продовольства, то тут питання інше: хто забирає маржу після того, як урожай уже вирощено.
Прибуток в агросекторі з’являється не тоді, коли зерно виросло. Він формується дорогою до покупця. Фермер може зібрати добрий урожай, але між ним і реальною ціною стоять елеватор, банк, порт, трейдер, страховик, держава й переробник. Кожен із них забирає свою частину. Тому головне питання не лише в тому, скільки країна виростила, а скільки грошей вона змогла залишити собі після всього цього ланцюга.
Аргентина добрепоказуєцю логіку. Торік уряд Хав’єра Мілея почав знижувати експортні податки на агропродукцію: на сою – з 33% до 26%, на кукурудзу й сорго – з 12% до 9,5%, на соєві продукти – з 31% до 24,5%. Для фермера це не дрібна податкова новина, а дуже практична річ: менше грошей забирає держава – більше може залишитися виробнику або всередині аграрного ланцюга.
Аргентинські аграрії підтримували Мілея саме через очікування нижчих податків і менш регульованого ринку, хоча ставки для сої та кукурудзи все ще залишалися високими – 26% і 9,5% відповідно.
Але й тут усе не так прямолінійно. Коли Аргентина у минулому вересні тимчасовоскасувалаекспортні податки на сою, кукурудзу, пшеницю, яловичину й птицю, це було не лише жестом підтримки фермерів. Державі терміново потрібна була валюта. Вона розраховувала швидко завести до країни до $7 млрд експортної виручки й підтримати песо. Тобто фермери виявилися не просто виробниками їжі, а одним із головних джерел доларів для всієї економіки.
В Україні механіка інша, але суть схожа. Держава не забирає зернову маржу через такі експортні мита, як в Аргентині. Зате після 2022 року частину ціни почала з’їдати логістика. Зерно може бути вже зібране, але поки воно шукає вагон, судно, страховку й безпечний маршрут, його реальна ціна для фермера просідає.
ЗаданимиМіністерства сільського господарства США, у 2023 році фермерська ціна української пшениці становила $140,28 за тонну, тоді як експортна ціна на судні була $229,68. У 2024 році фермерська ціна зросла до $176,89, хоча експортна знизилася до $215,47. Іншими словами, фермер отримав більшу частку не через ринкове диво, а тому, що морська логістика частково відновилася.
Тому порт у цій історії – не технічна деталь. Він така сама частина врожаю, як поле. У 2023 році доставка української пшениці з Центральної України через Одесу до Александрії в Єгиптікоштувала$66,66 за тонну, а у 2024 році – вже $44,86. Частка транспорту в кінцевій вартості впала з 32,3% до 20,5%. Для кукурудзи падіння було схожим – із 33,6% до 22,8%. Це означає, що частина грошей, яка раніше зникала в дорогій дорозі, повернулася в український ланцюг – фермеру, елеватору, експортеру, банку й бюджету.
Для аграрія курс іноді важить не менше, ніж урожай. Урожай показує, скільки тонн він зібрав. А курс показує, скільки грошей він реально побачить після продажу. Продає фермер переважно в доларовій логіці, а витрати має змішані: зарплати, оренда землі й частина податків – у гривні, а насіння, пальне, техніка, запчастини, кредити й страхування часто прив’язані до долара або євро. Тому валютна політика для агросектору – це не щось далеке з кабінетів центробанку, а дуже практична річ: скільки залишиться після сезону.
Аргентина добре знає цю пастку. Роками там діяли валютні обмеження, відомі як “cepo”: офіційний курс, обмежений доступ до долара, паралельний ринок і кілька різних “цін” грошей одночасно. Для фермера це працювало як прихований податок. Він продає сою чи кукурудзу за долари, але якщо мусить заводити виручку за невигідним офіційним курсом, частина доходу просто зникає. Формально податок ніхто не підвищував, але результат для виробника майже той самий.
Минулоріч Мілейпочавдемонтаж цих обмежень у межах програми МВФ на $20 млрд. Але головний урок Аргентини не в самій реформі, а в тому, що валютна політика може бути для фермера не менш важливою, ніж погода. Посуха б’є по врожаю. Невигідний курс – по грошах, які фермер мав би отримати за цей урожай.
Україна після війни може зіткнутися зі схожою проблемою, хоча в іншій формі. Валютні обмеження під час війни зрозумілі: країні треба утримати фінансову систему. Але небезпека почнеться тоді, коли тимчасовий контроль стане зручною постійною моделлю. Якщо інвестор не розуміє, за яким курсом він заведе гроші, купить обладнання, побудує завод і потім поверне прибуток, він або закладе вищий ризик у ціну, або просто не зайде. Для країни, яка хоче не лише вирощувати зерно, а й переробляти його, це критично.
Гроші в цій історії не менш важливі за землю. Війна різко зробила капітал дорогим. У грудні 2025 року Нацбанкутримувавоблікову ставку на рівні 15,5%, а в січні 2026 року знизив її лише до 15%. За таких умов звичайний банківський кредит для фермера не може бути дешевим. Саме тому програма “5–7–9” стала для аграріїв не бонусом, а одним із способів пройти сезон.
Поки приватний інвестор боїться воєнного ризику, частину нормального ринку капіталу фактичнопідміняютьміжнародні інституції. Торік Світовий банк надав Україні $50 млн грантової підтримки в межах проєкту Ukraine Agriculture Recovery Inclusive Support Emergency, щоб полегшити доступ малих фермерів до фінансування. Такі гроші не вирішують усіх проблем, але вони показують, як виглядатиме післявоєнне фінансування агросектору: частина ризику ляже не на фермера й не на банк, а на міжнародні програми підтримки.
Окрема історія – земля. Після відкриття ринку сільгоспземлі у 2021 році вона поступово перестає бути “замороженим” ресурсом і стає активом: її можна оцінювати, купувати, використовувати як заставу, закладати в інвестиційні плани. ЗаоцінкоюКиївської школи економіки, від запуску ринку до кінця травня 2025 року в обігу було 832,4 тис. га сільгоспземлі – близько 2% усіх таких земель країни.
Капіталізація ринку оцінювалася в 2,154 трлн грн, або $51,9 млрд. Але це ще не означає, що завтра сюди масово зайдуть глобальні земельні фонди. Іноземці не мають вільного доступу до купівлі української сільгоспземлі, тому міжнародний капітал швидше піде не в саму землю, а в переробку, логістику, зберігання, насіння, агротехнології й експортну інфраструктуру.
І нарешті – люди. За цифрами про землю, кредити й інвестиції легко забути, що після війни агросектору бракуватиме не лише грошей. Йому потрібні механізатори, оператори сучасної техніки, агрономи, інженери, логісти, технологи переробки. Частина людей мобілізована, частина виїхала, частина ринку праці старіє. Післявоєнна аграрна модернізація впиратиметься не тільки в кредити, порти й землю. А й у питання, чи буде кому працювати в цій новій агроіндустріальній економіці.