У Сарнах, невеликому містечку на Рівненщині, спорт став важливим інструментом соціальної адаптації для багатьох людей. Ініціатива місцевих волонтерів та спортивних організацій спрямована на те, щоб допомогти жителям повернутися до активного життя після труднощів і випробувань, з якими вони стикалися в останні роки. Спорт тут не лише засіб фізичної активності; він слугує платформою для спілкування та взаємодії між людьми різного віку і статусу. Завдяки регулярним тренуванням та змагання
Після важких травм, ампутацій чи невтішних діагнозів люди часто залишаються сам на сам зістрахом, депресією та відчуттям повної залежності від інших. У Сарнах уже майже тридесятиліття існує заклад, де вчать жити наново – фізкультурно-спортивний клуб «Повір у себе».Тут людей з інвалідністю не лише навчають тренуватися, а й допомагають повернути віру у власнісили, знайти роботу, створити родину й просто не боятися світу.
Засновник і керівник клубу Олександр Цицюра знає, що відчувають ті, хто вперше заходить у зал. У 1994 році він сам пережив автомобільну аварію, після якої втратив частину ноги. Про роботу клубу та досягнення спортсменів з тренером поспілкувалася журналістка «Полісся News».
До травми Олександр професійно займався футболом: грав за сарненський «Маяк» – спочатку уюнацькій команді, потім у дорослій. Аварія змінила його життя за лічені дні.
«Після ампутації я проходив реабілітацію, вчився ходити на протезі. Треба було повністюадаптуватися до нових умов життя. Я розумів: працювати, як раніше, вже не зможу. Тому пішовнавчатися і шукав себе в іншому», – згадує він.
У середині 90-х у регіоні почали створювати спортивні клуби для людей з інвалідністю. Саме тодідо Цицюри звернулися представники обласного «Інваспорту» – Віктор Кучер і ОлександрФесовець. Вони запропонували йому очолити новий клуб у Сарнах.
Разом із кількома однодумцями Цицюра зібрав ініціативну групу та звернувся до районної влади.20 червня 1996 року клуб «Повір у себе» офіційно зареєстрували.
«Ми просто хотіли створити місце, де люди не сидітимуть удома, замкнені в чотирьох стінах. Бобагато хто після травм чи хвороб закривається в собі, соромиться вийти на вулицю. Якщо людинуне підтримати – вона перестає жити повноцінно», – каже Олександр.
Перші тренування проходили у приміщенні підліткового клубу «Юність». Спочатку вихованцівідчували незручність поруч зі здоровими дітьми, та згодом усе змінилося.
«Це співіснування стало сильним психологічним поштовхом. Люди з інвалідністю побачили, щовони такі самі, що можуть тренуватися й спілкуватися на рівних. А діти навчилися бачитисправжню силу – силу духу», – говорить керівник клубу.
Сьогодні у клубі займаються близько 70 людей із різними нозологіями – порушеннямиопорно-рухового апарату, слуху, зору, ДЦП. У команді працюють заслужений тренер УкраїниОлександр Фесовець, тренер-викладачМихайло Наливайкота й самОлександр Цицюра.
Також розвивають пара пауерліфтинг, пара легку атлетику, шахи, настільний теніс, більярд, дартс,бочу, паралижні перегони та парабіатлон. Частину видів спорту адаптовують під можливостіспортсменів.
«У нас немає вузької спеціалізації: кожен тренер працює з різними напрямами. Людей багато,спеціалістів небагато, тому допомагаємо один одному. Головне – розвиватися, бо спортінвалідності не стоїть на місці», – каже Олександр Цицюра.
Але найголовніше тут – не медалі.
«Наше завдання – відновити втрачені функції організму й повернути людину до активного життя.Постійні тренування дають незалежність. Не всі стануть чемпіонами світу, але кожен моженавчитися самостійності – жити, працювати, не боятися людей», – ділиться тренер.
Пам’ятає, як перші вихованці боялися просто вийти на поміст:
«Для здорової людини це просто хвилювання під час виступу, а для наших спортсменів – подолання бар’єру. Вони хапали нас, тренерів, за руки, ми буквально виходили в синцях. Але треба було показати нашим вихованцям на власному прикладі: це не страшно», – пригадує Олександр.
Зміни, каже тренер, починаються зсередини – коли люди перестають почуватися “гіршими”, “не такими, як інші”.
«Вони знову усміхаються, знайомляться, створюють сім’ї, подорожують, працюють. Вони простоперестають боятися життя».
Серед вихованців клубу – чемпіон світу з пауерліфтингуРоман Набухотний. Через проблеми іззором він не міг повноцінно займатися фізкультурою у школі.
«Спочатку він не вірив у себе. Ми запросили його просто спробувати. Потім прийшли першірезультати, далі – обласні, всеукраїнські, міжнародні старти», – розповідає Олександр Цицюра.
Зараз у Романа – три золоті медалі чемпіонатів світу, три європейських «золота», чотири срібла табронза континентальної першості.
Першою майстринею спорту клубу сталаНаталія Джеджера. Саме тут вона зустріла свогомайбутнього чоловіка.
«Вона боялася, що не матиме сім’ї, роботи, майбутнього. А потім познайомилася з хлопцем, який теж займався спортом. Вони одружилися, виховують донечку. Це для нас така ж перемога, як будь-яке золото», – говорить Олександр.
Ще одна історія –Сергія Шутака, який після падіння з даху отримав травму хребта.
«Він був у розпачі: молодий хлопець, повністю залежний від інших. Та спорт зробив диво – заразвін самостійно піднімається з ходунками на п’ятий поверх. Це колосальна сила волі», – додаєкерівник клубу.
А у 2016 році до клубу прийшовГригорій Шимко. Після виробничої травми він кілька років провіву колісному кріслі.
«Було важко – руки, плечі боліли постійно. Але я вперто тренувався. І почало виходити», – кажеспортсмен.
Тепер він – дворазовий чемпіон України, майстер спорту та учасник зимових Паралімпійських ігору складі збірної України.
«Це спорт високих досягнень. І тут усе вирішує праця. Я завжди повторюю: праця, праця і ще разпраця», – говорить його тренер Олександр Фесовець.
Сьогодні клуб із власним приміщенням площею 335 квадратних метрів має декілька спортивнихзалів та безбар’єрний простір для всіх. У 2019 році тут провели реконструкцію: облаштувалипандуси, спеціальні санвузли, зручні під’їзди.
Того ж року створили службу «Інватаксі»: спеціальний транспорт безкоштовно перевозитьмаломобільних жителів громади, зокрема переселенців.
Навіть під час повномасштабної війни клуб не припинив роботу. Частину приміщення надаваливійськовим, тренування обмежували, але діяльність тривала. Тепер тут займаються ветерани війни та люди після поранень.
«Поки що це переважно фізична реабілітація. Але ми розуміємо, наскільки це важливо. Людямпотрібно повернутися до життя», – каже Цицюра.
Попри складні часи, вихованці клубу продовжують здобувати нагороди. На початку травняспортсмени «Повір у себе» вибороли призи на чемпіонаті Рівненської області з пара легкоїатлетики та на обласній спартакіаді серед дітей з інвалідністю.
«Найбільша радість – бачити, як наші діти й молодь тренуються, спілкуються, живуть звичайнимжиттям», – кажуть тренери.
Юні спортсмени із Сарн здобули десятки нагород.Назар Комарвиграв три «золота» – у бігу на 100 метрів, стрибках у довжину та метанні м’яча.Назарій Бриж– ще три золоті медалі у молодшій віковій групі.Павло Яковецьприніс клубу два «срібла» та «бронзу».На чемпіонаті області спортсмени «Повір у себе» здобули 13 золотих, 6 срібних і 3 бронзові медалі.По три «золота» здобули Вероніка Кушнір, Вікторія Деркач та Григорій Шимко.Дмитро Омеляновичвиборов дві золоті й одну срібну, Юрій Яша – три призові нагороди.Михайло Сорокана своїх перших дорослих змаганнях виборов золото у стрибках у довжину.У квітні команда виступила на чемпіонаті України з шахів серед спортсменів з ураженнямиопорно-рухового апарату. Клуб представлялаВероніка Кушнірразом із тренерами. Участь у такихтурнірах – частина адаптації та соціалізації.
«Щиро радіємо кожній медалі, та найбільше – коли людина після травми починає вірити у себе, долає страх, виходить із дому, знаходить друзів, створює сім’ю й живе самостійно. Саме заради цього існує наш клуб», – каже Олександр Цицюра.
А ще тренери та вихованці зізнаються: усі ці досягнення стали можливими лише завдяки тим, хто захищає Україну.
«Ми щиро вдячні нашим військовим за можливість тренуватися, виступати й жити під мирнимнебом. Без них цього всього просто не було б», – підсумовує керівник клубу.