В умовах триваючої війни між Україною та Росією, ситуація з українськими військовими, які потрапили в полон, залишається надзвичайно складною. Одним із таких випадків є історія легендарного фаната київського "Динамо", який наразі перебуває у російському полоні і потребує термінової медичної допомоги через серйозну хворобу серця. Цей молодий чоловік не лише відомий своєю пристрастю до футболу та підтримкою рідної команди, але й став символом незламності духу українських захисників. Й
“Його стан критичний. Хворе серце. Протез аорти. Друга група інвалідності. Потрібен постійний медичний нагляд, спеціалізоване лікування і препарати. Без цього — загроза життю”, — говорить Павло Основенко, капелан Православної церкви України, про свого друга Володимира Яковенка з позивним “Орден”.
Військовослужбовець підрозділу Національної гвардії України “Азов” майже чотири роки перебуває у російському полоні. Раніше про стан здоров’я чоловіка друзі і рідні мовчали. Як і багато сімей військовополонених, боялися нашкодити, зважували кожне слово: чи не вплине розголос на повернення.
“Але чекати більше немає часу. За міжнародним гуманітарним правом, Женевськими конвенціями, таких, як Вова, мають повертати передусім, навіть без обміну. Ми зверталися всюди — до міжнародних організацій, по церковній лінії. Реального результату, на жаль, немає”, — каже капелан.
Тепер Павло Основенко вирішив говорити про друга публічно: “Гірше вже не зробиш. А допомогти можна”.
Якщо ввести у пошук ім’я Володимира Яковенка, знайдеш лише кілька посилань, переважно на російські ресурси про полон. Інша справа — поєднання “Вова Орден”. Тоді натрапляєш на десяток згадок, майже всі з них про уболівальника київського “Динамо”. “Абсолютна легенда нашого руху”, — так про нього пишуть фанатські сторінки ще з середини 2010-х.
В одному з інтерв’ю Яковенко згадував, як у 1975 році батько вперше привів його, семирічного хлопця, на матч на стотисячник — Республіканський стадіон — нині НСК “Олімпійський”. Так почалося захоплення футболом.
“Кожен киянин тоді вболівав за свої команди: “Динамо” — у футболі, “Сокіл” — у хокеї, “Будівельник” — у баскетболі, “Спартак” — у жіночому гандболі, “Авіатор” — у регбі. Ми жили цим. І самі займалися спортом. Вова — боксом, кандидат у майстри спорту. Тренувався на лівому березі, їздив туди з Боярки, де народився”, — розповідає Павло.
У 1990-х, коли український футбол переживав важкі часи, “Орден” не відійшов від улюбленої команди. Навпаки — їздив на виїзні матчі, збирав навколо себе інших, тримав спільноту. “Він із тих, хто не зникає, коли важко”, — каже Основенко.
Тодішній фанатський рух ще не називали “ультрас”. “Були просто фанати, динамівці. “Праві” їздили за командою, а “ліві” ходили тільки на домашні матчі. Вова — з перших”, — додає Павло.
Cпортивний журналіст Іван Вербицький говорить, що “Орден” є чи не найяскравішим представник фанатського руху: “Коли я ще жив у Тернополі, чув, що є така крута особистість Вова “Орден”, легенда київського руху і гроза московських спільнот. Він залізна людина”.
Іван значно молодший за “Ордена” і тривалий час не був особисто знайомий із Володимиром.
“Ми зустрілися за цікавих обставин. Я поїхав на Суперкубок України у Суми, був матч “Динамо” — “Шахтар”, здається, 2009 рік. Тоді місто фізично розділили на дві частини — поставили між уболівальниками “Беркут”. На одному боці були фанати київського “Динамо”, а на іншому — донецького “Шахтаря”. Назад я квитків не мав, та завдяки знайомствам із фанатами опинився разом з ними у потязі. І одразу у вагоні, скажімо так, із патріархами: Славунею “Тризубом”, Дімою “Пейджером”, Валерою “Доктором” і Вовою “Орденом”. Із нами ще їхав німець, якого цікавила тема українського футболу, він дружив із фанатами, хоча до пуття навіть російською не говорив. І ось у того німця була така червона кепка. А для динамівських фанатів червоне — то мов ганчірка для бика, бо червоні кольори мають більшість московських команд. Вова спочатку просив зняти, іноземець не розумів, тож “Орден” викинув його кепку просто у вікно”.
Сам “Орден” часто говорив про протистояння динамівських уболівальників із московськими. У відео, знятомуHromadske.docу 2018 році, він десь на сході, близько до лінії фронту дає інтервʼю у динамівській кофті замість військової форми. Каже: “Динамо” — то святе. Ми ще пацанами починали…. бити москалів. Усі думають, що фанати — це збрід. А ми різні. Є нормальні хлопці, добрі, скромні”.
Володимиру Яковенку з позивним “Орден” 26 квітня виповнилося 58. Десять років із них він на війні.
Павло Основенко гортає в телефоні десятки фотографій із другом. Більшість — родинні й фронтові з поїздок капелана на схід, у Донецьку область. Вони ніби розкладені по роках — як свідчення життя, яке давно переплетене із війною.
Під час Революції Гідності Яковенко був у центрі Києва. Зазнав контузії. Після Майдану вирішив іти до війська. Досвід мав лише строкової служби — ще з радянських часів.
Пояснюючи бажання друга захищати Україну, Основенко згадує події 1980-х років. Тоді вони, молоді хлопці, тільки відкривали для себе історію України, дізнавалися про гімн, синьо-жовтий прапор — символи, які десятиліттями замовчували.
“Вова долучився до протесту під Верховною Радою 29 липня 1989. Це було за рік до Революції на граніті. Частину учасників тоді затримали співробітники КДБ. Ось вони — за нашими спинами”, — каже Павло і показує чорно-білу газетну вирізку. На ній — молоді люди на сходах Верховної Ради УРСР.
“Ми вийшли на знак протесту проти паплюження української символіки”, — пояснює він.
Це була одноденна акція голодування. Невелика за кількістю учасників, але важлива за змістом. Протест проти зневаги до українських символів із вимогою припинити переслідування за їх використання.
“Вова фактично був одним із перших, хто почав піднімати жовто-блакитний прапор на Республіканському стадіоні в Києві ще за Радянського Союзу, у 1989-1991 роках. Уже тоді відчувалося протистояння між Києвом і Москвою не лише у футболі, а й у світогляді”, — говорить Павло Основенко.
При цьому, як пригадує Іван Вербицький, Володимир завжди був російськомовним. Почав говорити українською вже після 2014-го.
“Але за поглядами він — людина, яка у прямому смислі битиметься за Україну, таких і на Галичині не знайдеш. Думаю, саме тому на війну пішов. Пам’ятаю, як говорив: нехай старі, такі як він, воюють, а молоді — ні”, — розповідає Іван.
У 2014-му багато футбольних уболівальників долучилися до добровольчих батальйонів. “Орден” хотів потрапити в “Азов”, але туди набирали хлопців до 35 років, а йому було 46. Натомість узяли в “Айдар”.
“Я був у Києві, проводжав хлопців біля Українського дому. Це було, мабуть, у червні 2014-го. Вони поїхали на Луганщину — Старобільськ, Половинкине, Щастя, Луганська ТЕС. До березня 2015 року Вова воював в “Айдарі”, потім перейшов в “Азов”, — говорить Павло.
У 2020 році Володимир переніс операцію на серці. Кошти на неї збирали, зокрема, динамівські фанати. Хірурги Національного інституту серцево-судинної хірургії імені М.М.Амосова встановили протез аорти — штучну трубку, яка замінила пошкоджену головну судину біля серця.
“Його фактично з того світу витягли”, — каже Вербицький.
Операція минула успішно. Втім, постало питання про звільнення зі служби. “Орден” відмовився.
“Йому сказали, що не можна піднімати більше п’яти кілограмів. Дали другу групу інвалідності. Він запитав: “Я хоча б у бібліотеці можу книжки переставляти?” — згадує Павло Основенко. — Казав: “Я хочу залишатися до кінця, інакше не буде нашої перемоги”.
Так Яковенко залишився у підрозділі. Виконував посильні завдання: працював у бібліотеці, їздив по школах, долучався до ініціатив патріотичного виховання, допомагав реалізовувати соціальні проєкти. Згодом став водієм санітарної машини — евакуював поранених. Обіймав посаду головного сержанта.
Востаннє перед повномасштабним вторгненням Павло Основенко бачив Володимира Яковенка у грудні 2021 року під час поїздки до Маріуполя.
“Ті, хто в темі, розуміли, що буде велика війна. Наскільки масштабна, не всі уявляли, але було очевидно, що Росія не зупиниться. Після визнання “ДНР” і “ЛНР”, а потім їх включення до складу РФ, сумнівів не залишилось. Це розумів і мій син: восени 2021 року він добровільно пішов на курси снайперів, а після повномасштабного вторгнення долучився до ЗСУ”, — каже капелан. 1 березня 2024 року старший солдат Володимир Основенко, син Павла, загинув під час виконання бойового завдання.
“У лютому 2022-го Володя казав, що в Маріуполі ситуація стала більш напруженою. Російська авіація заходила в повітряний простір України”, — додає друг Яковенка. На той момент “Орден” перебував на базі підрозділу в Юр’ївці на Донеччині.
24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабний наступ. “Азов”, який захищав Маріуполь, за кілька тижнів опинився в оточенні. Основною точкою оборони стало підприємство “Азовсталь”.
Звідти Володимир Яковенко дзвонив сину Михайлу.
“Говорив, що тримається, тільки їжі мало. Не розповідав про труднощі”, — згадує той. При цьому батько зазначав: авіація постійно бомбить, летять фосфорні боєприпаси, КАБи. Навіть укриття, розраховані на ядерну війну, не витримують сучасної зброї.
“На початку травня сказав, що всі отримали наказ вийти з “Азовсталі”, це буде почесний полон”, — додає Михайло.
З 17 по 20 травня 2022 року українські військовослужбовці, які перебували на “Азовсталі”, вийшли в полон. “Ордену” вдалося сховати телефон. Уже з виправної колонії в Оленівці, куди привезли переважну більшість військовополонених із “Азовсталі”, він подзвонив другові. Сказав, що їм обіцяють чотири місяці, а далі обмін або звільнення.
Синові батько також писав.
“Годують раз на день, погано. Тримається. І навіть говорив про побутові речі. Але попросив мене поміняти гуму на автівці — сподівався, що скоро повернеться з полону”, — говорить Михайло.
Павло Основенко розповідає: чув історію, наче в Оленівку приїжджав командир підрозділу “Еспаньйола”.
“Це формування російської армії, створене з футбольних ультрас — фанатів «Спартака», ЦСКА, «Зеніта», які після 2014-го, а особливо після 2022-го, пішли воювати проти України, — пояснює він. — Казали, що він просив “Ордена” не чіпати. Чи це так, Вова сам розкаже, коли повернеться”.
Зв’язок із Яковенком тримався майже до вибуху в бараці в Оленівці наприкінці липня 2022 року. Після цього зник. Як згодом розповідали звільнені, умови утримання у бараках різко змінилися — телефони забрали, ставлення до бранців стало жорсткішим.
Відтоді контактів не було. Колишні військовополонені казали, що чули прізвище Яковенка у СІЗО № 2 Таганрога Ростовської області, а дехто був із ним в одній камері.
“Один із хлопців подзвонив мені у травні 2023 року, одразу після обміну азовців, розповів про побут у СІЗО. Говорив, що батько тримається, фізичний стан більш-менш у нормі”, — додає Михайло Яковенко.
Навесні 2025-го року родина і друзі дізналися, що “Ордена” перевели до СІЗО № 1 у Ростові-на-Дону, мають судити. Приблизно тоді ж надійшов лист — перший за три роки полону.
Син говорить, що в ньому батько писав: немає ліків, особисті речі й документи вилучили, він сильно схуд і постарів років на десять. Умови утримання важкі: мінімум часу на гігієну, відсутня належна медична допомога.
“Хтось сказав російському слідчому, що Яковенко — мало не головний “нацист” “Азова”. До нього на початку слідства ніхто не приходив. А коли прийшли, пояснили: “Ось ми вас подаємо на обмін, але поки немає вироку суду, не можемо поміняти”. Маніпуляція, безсумнівно: міняють і тих, кого судили, і кого не судили”, — констатує Павло.
30 вересня 2025 року суддя Південного окружного військового суду у Ростові-на-Дону Олег Черепов виніс Володимиру Яковенку вирок — 18 років позбавлення волі — за “участь у терористичній спільноті” (ч. 2 ст. 205.4 КК РФ) та “проходження навчання з метою здійснення терористичної діяльності” (ст. 205.3 КК РФ). Так “Орден” став одним із кількох десятків азовців, яких Росія незаконно засудила.
З 2023 року і дотепер у Південному окружному військовому суді РФ тривають десятки однотипних процесів над бійцями “Азову”. Підставою для обвинувачення стало рішення Верховного суду РФ від серпня 2022 року, яким “Азов” внесли у перелік терористичних організацій. Після цього російська система отримала підставу судити всіх азовців не за певні дії, а за саму лише належність до підрозділу “Азов”.
У таких справах судовий розгляд зазвичай відбувається за спрощеною процедурою: визначальним стає не аналіз доказів, а факт служби у підрозділі, незалежно від дати підписання контракту. Судять колишніх азовців та нинішніх. Декого заочно. Вироки ухвалюють виключно обвинувальні: від 16 до 25 років колонії суворого режиму.
Цим Росія порушує норми міжнародного гуманітарного права, які забороняють переслідування військових за участь у бойових діях. Вона також позбавляє полонених права на справедливий суд, що теж є воєнним злочином.
З рішенням російського суду “Орден” не погодився і ініціював апеляцію. Суд другої інстанції у січні 2026 року залишив вирок у силі. Касаційної скарги азовець не подавав.
Від виходу з “Азовсталі” і до початку 2025 року Володимир Яковенко не отримував ані медичної допомоги, ані потрібних йому ліків. Лише у Ростовському СІЗО, де всім затриманим обов’язково роблять флюорографію, медики побачили, що в “Ордена” є протез аорти. Українець заявив, що потребує постійних обстежень та підтримувальної терапії, але жодних додаткових досліджень так і не дочекався. Дозволили передати лише базові медпрепарати.
Лікар, який у 2020 році оперував Яковенка у Києві, говорить, що чоловіку критично важливо обстежитися, щоб зрозуміти, чи потрібна нова операція на серці. Медик сумнівається, що в Росії можуть таку зробити.
“Отримання медичної допомоги — це ключове право військовополоненого. Держава, яка тримає в полоні, за Женевськими конвенціями може позбавити свободи, але не інших прав, — говорить Андрій Яковлєв, адвокат, експерт із міжнародного гуманітарного права. — Володимиру потрібно забезпечити медичне обстеження, щоб визначити ресурс протеза. Ненадання належної медичної допомоги може бути рівнозначне невідверненню загрози для здоров’я, а можливо — життя”.
Яковлєв додає: “Українські полонені перебувають у нелюдських умовах, де катування санкціоновані російською владою. Тому повернення як військовополонених, так і незаконно утримуваних цивільних є пріоритетом для держави. Водночас у випадках, коли ненадання належної медичної допомоги загрожує життю, необхідність звільнення набуває невідкладного характеру”.
Російська Федерація не розмежовує полонених за станом здоров’я та продовжує утримувати, навіть коли немає жодної військової необхідності, з огляду на їх діагнози. Після вироку Яковенка етапували з Ростова-на-Дону. Спочатку його відправили в Ульяновську область, далі — у Волгоградську. У квітні бранець перебував в Іжевську, столиці Республіки Удмуртія. Куди “Ордена” відвезуть для відбування покарання, рідні не знають. Але відомо, що колонії суворого режиму російської тюремної системи — важке випробування для всіх. Володимир Яковенко — один із тисячі захисників “Азовсталі”, які вже майже чотири роки перебувають у російському полоні.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”.
Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.Обов’язкові поля позначені*