На Вінниччині пішла з життя видатна майстриня бубнівської кераміки, яка залишила вагомий слід у розвитку українського народного мистецтва. Її роботи вирізнялися не лише високою якістю виконання, а й глибоким зв’язком із традиціями рідного краю. Багато років вона присвятила вивченню та відтворенню стародавніх технік виготовлення кераміки, що дозволило їй стати справжнім носієм культурної спадщини. Майстриня була активною учасницею численних виставок
Мистецька спільнота Вінниччини зазнала непоправної втрати. На Гайсинщині перестало битися серце Тетяни Дмитренко — видатної майстрині, яка була однією з останніх носіїв автентичного бубнівського гончарства.
Про це інформує ВІТА ТБ, посилаючись на Новоселівський сільський клуб Гайсинського відділу культури.
Тетяна Степанівна була не просто ремісницею, а справжньою спадкоємицею традицій. Як учениця славнозвісної Фросини Міщенко, вона зуміла досконало опанувати складну техніку та передати наступним поколінням неповторний подільський розпис, — йдеться у повідомленні.
У кожному її виробі відчувалася особлива енергетика, адже майстриня вкладала у глину не лише технічну майстерність, а й власну душу, тепло та безмежну любов до рідного краю
Останні роки життя Тетяни Степанівни були затьмарені тривалою та тяжкою хворобою, з якою вона мужньо боролася. Попри недугу, вона залишалася символом працьовитості та відданості народному мистецтву.
Колеги та земляки згадують її як людину світлої душі та неймовірного таланту.
Бубнівська кераміка — це не просто посуд, а справжній культурний код Вінниччини, який зародився на берегах річки Соб ще кілька століть тому. Нині цей унікальний промисел переживає новий етап своєї історії, балансуючи між віковими традиціями та викликами сучасності.
Хоча гончарний промисел у селі Бубнівка відомий ще з XVII століття, справжня революція в стилі відбулася у середині XIX сторіччя. Основоположником славнозвісного «бубнівського» стилю вважають Андрія Гончара (1823–1926). Його доля варта екранізації: юнаком він втік від поміщика до Гайсина, де вивчив секрети підполив’яного розпису у майстра Сили Жерденівського.
Лише після скасування кріпацтва Андрій повернувся до рідного села і почав працювати на себе. Він приніс у Бубнівку новітню на той час технологію, яка вразила земляків яскравістю та «дзвінкими» переливами барв. Саме він створив той багатий орнаментальний стиль, який ми сьогодні називаємо класичним бубнівським.
Розквіт промислу припав на початок XX століття. Наприклад, у 1920-х роках у селі працювало близько 28 гончарних родин.
Цікаво, що традиційно бубнівська кераміка була результатом сімейної співпраці: чоловік (батько чи дід) формував виріб на крузі, а жінка (дружина чи донька) займалася його розписом. Саме цією «жіночою рукою» дослідники пояснюють особливу вишуканість та елегантність візерунків, які збереглися донині.
Нині ситуація змінилася: якщо раніше імена майстринь залишалися в тіні, то сьогодні саме жінки є головними хранительками традиції.
Проте наразі унікальну техніку розпису представляють лише дві майстрині:
Враховуючи поважний вік майстринь, питання передачі знань молоді стоїть надзвичайно гостро.
Нагадаємо,у Вінниці зробили важливий крок до перетворення місцевої гончарної спадщини на впізнаваний бренд.Представники влади та громадського сектору підписали меморандум про співробітництво, який дає офіційний старт розбудові «Шляху Подільської кераміки».