Евакуація триває: як Дніпропетровщина зараз приймає людей з прифронтових територій

Шамрай Лідія

Безпекова ситуація у Дніпропетровській області навесні 2026 року залишається напруженою. Особливо це відчувають мешканці прифронтових районів — Синельниківського, Нікопольського та Межівського напрямків. Постійні обстріли, удари КАБами та атаки дронів змушують людей залишати власні домівки й евакуюватися у безпечніші місця. Про це розповідає “Наше місто”.

Із кінця 2025 — початку 2026 року ситуація на прифронтових територіях області значно загострилася. Через постійні обстріли, атаки дронів та застосування КАБів триває обов’язкова евакуація, зокрема примусова евакуація дітей із населених пунктів Синельниківського району — Катеринівки, Зарічного, Дроздів, Романок та Водяного.

Транзитним пунктом евакуації визначено село Волоське Дніпровського району. Саме сюди привозять людей після виїзду з небезпечних територій, а далі розподіляють по шелтерах та прихистках області й інших регіонів України.

Олена з міста Білозерське на Донеччини поділилася своїм непростим досвідом евакуації. Разом з чоловіком евакуювалася до Дніпрпоетровщини у 2025 році. Сьогодні подружжя мешкає у шелтері в селі Любимівка та поступово облаштовує нове життя.

Олена розповідає, що рішення про евакуацію далося нелегко. До останнього подружжя залишалося вдома, сподіваючись, що ситуація стабілізується. Однак після чергового обстрілу стало зрозуміло — залишатися небезпечно.

«У нас був приліт поруч із будинком. У квартирі повилітали вікна, балкон впав у кімнату. Поруч із сусідньою квартирою теж був удар. На роботі всі вікна повилітали. Ми зрозуміли, що вже треба виїжджати», — згадує жінка.

До евакуації Олена працювала на пошті.

«Я працювала на “Укрпошті”. Відділення закрили, життя вже не було нормального. Люди там ще залишаються, але ми вирішили поїхати», — каже переселенка.

Їхати родині фактично не було куди. Врятували знайомі, які вже перебували на Дніпропетровщині.

«У нас тут були друзі родини. Їм допомогли виїхати волонтери. Знайшли відповідний прихисток і вони поселилися. Ми з чоловіком не знали, куди їхати, але вони сказали: “Приїжджайте”. Ми приїхали та поселилися в цьому ж шелтері і так живемо досі», — розповідає Олена.

Подружжя самостійно дісталося до Павлограда, де знаходиться транзитний центр. Там волонтери надали їм усю необхідну допомогу, а вже звідти вони рушили до шелтера в Любимівці.

«Ми їхали своїм ходом. Заздалегідь подзвонили, дізналися, чи є місця, і приїхали», — говорить вона.

Сьогодні Олена разом із чоловіком мешкає у шелтері для переселенців. Каже, що умови проживання тут допомогли відчути бодай певну стабільність після пережитого.

«Тут нормальні умови. Є душі, кухня, можна приготувати їжу. Керівництво допомагає, гуманітарку видають. На цей момент нас усе влаштовує», — ділиться жінка.

За словами Олени, допомога надходить регулярно — як продуктами та речами, так і психологічною підтримкою.

«Приходять різні організації. “Проліска” допомагає, гуманітарку дають. Є психологи, заняття — малюємо, ліпимо. Це дуже підтримує», — каже вона.

Наразі жінка намагається поступово адаптуватися до нового життя. Однак повертатися поки нікуди.

У благодійному фонді «Діти нового покоління» розповідають: кількість звернень щодо евакуації останнім часом суттєво зросла. Волонтери кажуть, що зараз люди дедалі частіше виїжджають не лише після чергового «прильоту», а й превентивно — розуміючи ризики життя поблизу фронту.

За словами представника фонду Даніїла Яцканича, ситуація у 2026 році помітно змінилася через активізацію бойових дій та збільшення інтенсивності обстрілів.

“Станом на зараз безпекова ситуація в області залишається напруженою, особливо в прифронтових районах. Регулярні обстріли, КАБи та дрони створюють постійну загрозу для цивільного населення. Це напряму впливає на кількість евакуацій. Люди починають виїжджати не лише після прильотів, а й превентивно, розуміючи ризики перебування на таких територіях”, — говорить Даніїл Яцканич.

Волонтери пояснюють: із настанням теплої погоди ситуація лише загострилася. Сухі дороги та стабільні погодні умови дають ворогу більше можливостей для активних бойових дій і використання техніки.

“Ми це відчуваємо дуже чітко — зростає інтенсивність ударів, і відповідно зростає небезпека для цивільних”, — додають у фонді.

Найчастіше евакуації зараз відбуваються з Нікополя, Покровського, Межової, Богданівки, Шахтарського, Васильківки та Чаплиного. Частина цих населених пунктів перебуває поблизу лінії фронту або регулярно потерпає від атак дронів та артилерійських обстрілів.

Серед тих, хто найбільше потребує допомоги, — люди похилого віку, маломобільні мешканці, люди з інвалідністю, родини з дітьми та люди, які втратили житло. Особливу увагу волонтери приділяють саме сім’ям із дітьми.

“Діти постійно живуть у стресі через обстріли, гучні вибухи, відсутність нормальних умов для життя, навчання і сну. Батьки часто до останнього не наважуються виїжджати, але після чергових “прильотів” розуміють, що залишатися — це ризик для життя дитини”, — пояснює Даніїл Яцканич.

Багато родин не мають можливості виїхати самостійно — через відсутність транспорту, коштів або складні життєві обставини. Тому евакуація для них стає єдиним шансом врятуватися.

Алгоритм евакуації нині вже чітко відпрацьований. Людина звертається на гарячу лінію фонду, після чого команда уточнює кількість людей, стан здоров’я та місце перебування. Далі волонтери планують маршрут, погоджують час виїзду та організовують евакуацію до транзитного центру.

Втім, навіть попри налагоджену систему, викликів залишається чимало.

“Найчастіші проблеми — це обстріли під час виїздів, зруйновані дороги, відсутність зв’язку, а також ситуації, коли люди звертаються вже у критичний момент. Часто екіпажам доводиться працювати буквально під звуки вибухів”, — розповідають у фонді.

Після прибуття до транзитного центру люди проходять первинну підтримку. Тут їх реєструють, допомагають оформити грошову допомогу, видають продуктові набори, одяг, речі першої необхідності, а за потреби — організовують медичну та психологічну допомогу.

Також евакуйованим допомагають із відновленням документів та подальшим розселенням.

Для сімей із дітьми діє окремий транзитний хаб у селі Степове, де враховують умови для проживання, навчання та психологічної безпеки дітей.

Система шелтерів передбачає як транзитне, так і довготривале проживання. Один із основних прихистків розрахований на 50 місць постійного проживання та ще 60 місць для тимчасового перебування.

Усі послуги для переселенців — безоплатні. Люди можуть отримати фінансову допомогу, гуманітарну підтримку, медичний супровід, юридичні консультації та допомогу з логістикою.

За словами волонтерів, лише за минулий рік їм вдалося евакуювати понад 3000 людей.

“Евакуації відбуваються майже щодня. Часто наші екіпажі працюють паралельно на кількох напрямках, щоб охопити якомога більше людей. Бувають дні, коли команда здійснює 3-4 евакуаційні рейси, не зупиняючись і реагуючи на кожен запит про допомогу”, — зазначає Даніїл Яцканич.

Для отримання допомоги або евакуації необхідно звернутися на гарячу лінію фонду:0 800 330 832.

Після звернення заявку реєструють у системі, узгоджують дату виїзду та організовують супровід до транзитного центру або шелтеру. Волонтери наголошують — звертатися по допомогу варто якомога раніше, не чекаючи критичної ситуації.

Одним із головних гуманітарних хабів для переселенців залишається Дніпропетровська область. Саме сюди щодня прибувають люди з небезпечних територій — як із сусідніх областей, так і з населених пунктів самого регіону.

Про те, як сьогодні працює система евакуації, чому шелтери переповнені та з якими труднощами стикаються переселенці, розповів Костянтин Жалдаков — президент фонду «Сприяння та розвитку», голова Ради ВПО Дніпропетровської області та радник міністра соціальної політики з питань Ради ВПО.

За його словами, евакуація у 2026 році не лише не зупинилася, а й стала ще масштабнішою. Особливо це відчутно через збільшення кількості людей, які виїжджають уже безпосередньо з прифронтових громад Дніпропетровщини.

“Евакуація йде, вона не зупинялася. Обстріли продовжуються, війна триває, евакуація продовжується. Вона йде стабільно і все більш-менш налагоджено. Звісно, при такій ситуації важко щось налагодити на сто відсотків, бувають збої, але загалом система працює”, — розповідає Костянтин Жалдаков.

Наразі фонд опікується трьома шелтерами — двома на Дніпропетровщині та одним у Хмельницькому. Крім того, Жалдаков очолює Українську спілку прихистків, до якої входить понад 60 організацій та більш ніж 80 шелтерів у Дніпропетровському регіоні.

Саме через транзитні центри на Дніпропетровщині проходить більшість евакуйованих. Волонтери зустрічають людей, допомагають із поселенням, документами, харчуванням, психологічною підтримкою та подальшим розселенням.

“У нас працюють транзитні місця, через які проходять евакуйовані, а потім ми розселяємо їх по шелтерах. Хтось залишається тимчасово, хтось їде далі. Ми надаємо психологічну допомогу, медичну підтримку. Бувають люди з контузіями, бувають із пораненнями. Ми вже знаємо, як діяти в таких ситуаціях”, — каже він.

За словами Костянтина, нині серед евакуйованих дедалі більше мешканців саме Дніпропетровської області. Найчастіше люди виїжджають із громад, наближених до бойових дій.

“Дуже багато людей зараз із Синельниківського району, з Межової та інших населених пунктів, де вже відчувається наближення фронту. Більшість — це люди похилого віку. Дуже багато маломобільних людей, людей з інвалідністю”, — пояснює Жалдаков.

Він і сам є переселенцем із Лисичанська, Луганської області, тому добре розуміє емоційний стан людей, які змушені залишати свої домівки через війну.

У шелтерах людей приймають незалежно від віку чи стану здоров’я. Спочатку переселенці можуть залишатися там кілька днів, а далі разом із волонтерами вирішують, що робити далі — їхати до родичів, шукати інше житло чи залишатися у прихистку на тривалий час.

“На перші три-п’ять діб ми приймаємо всіх. Потім людина визначається — або їде далі, або залишається. Якщо її все влаштовує і вона дотримується правил проживання, ми підписуємо договір і людина може жити далі”, — розповідає керівник фонду.

Серед головних правил у шелтерах — заборона алкоголю, наркотичних речовин та конфліктної поведінки.

Попри велику кількість прихистків, місць для всіх все одно не вистачає. За словами волонтера, головна проблема полягає у тому, що більшість людей не хочуть їхати далеко від дому та сподіваються повернутися найближчим часом.

“Люди не хочуть їхати далі на захід України. Всі думають: ось зараз щось станеться і ми повернемося додому. Тому Дніпро і область перенасичені переселенцями. Людей стає більше, а місць для проживання — менше. Це правда, місць постійно не вистачає”, — зазначає Костянтин.

Через це волонтерські організації змушені координувати роботу з іншими областями, аби знаходити нові місця для розселення людей.

Попри втому та постійне навантаження, гуманітарні місії, благодійні фонди та волонтери продовжують працювати щодня. Для багатьох переселенців саме шелтери стають першим місцем безпеки після евакуації з-під обстрілів.

Один із прихистків для переселенців працює у селі Любимівка, що на Дніпропетровщині. Тут сьогодні проживають понад сотня переселенців — переважно люди похилого віку, маломобільні мешканці та родини, які евакуювалися через війну.

Шелтером опікується фонд «Сприяння та розвитку» під керівництвом Костянтина Жалдакова. Саме сюди після евакуації потрапляють люди, які втратили дім або більше не можуть залишатися поблизу бойових дій.

Адміністраторка шелтеру Валентина і сама є переселенкою. До Любимівки вона переїхала наприкінці 2023 року. Сьогодні жінка допомагає людям, які проходять той самий складний шлях.

“У нас зараз проживає 108 людей. Раніше шелтер був майже повністю заповнений. Зараз місця ще є, але люди продовжують приїжджати”, — розповідає Валентина.

За її словами, останнім часом найбільше евакуйованих прибуває саме з населених пунктів Дніпропетровської області, де безпекова ситуація значно погіршилася через наближення фронту.

У шелтері немає жорстких обмежень щодо терміну проживання. Люди можуть залишатися стільки, скільки потребують допомоги та підтримки.

“Це місце тимчасового проживання, але якщо людей усе влаштовує, ми нікого не виганяємо. Є мешканці, які живуть тут уже понад рік”, — каже адміністраторка.

Основні правила стосуються взаємоповаги, порядку та безпечного співіснування. Тут намагаються створити не просто місце для ночівлі, а максимально комфортні умови для життя.

У будівлі облаштовані кімнати для проживання, душові, пральня, кухні та зони відпочинку. Люди можуть самостійно готувати їжу, прати речі та користуватися всім необхідним побутовим обладнанням.

“У нас є пральня, душові, кухня, посуд, рушники — усе необхідне для нормального життя. Люди можуть без проблем приготувати собі їжу, попрати речі. Ми постійно щось ремонтуємо, покращуємо територію, щоб людям було комфортніше”, — говорить Валентина.

Більшість мешканців шелтеру — люди віком 65+. Також тут проживає багато маломобільних переселенців та людей з інвалідністю. Саме тому волонтери та працівники намагаються організувати для них максимально зручний побут.

На території облаштовані альтанки та дитячий майданчик, який допомогли встановити благодійні організації. Для людей також організовують гуманітарну, психологічну та юридичну підтримку.

“Нам дуже допомагають різні організації — і гуманітарно, і психологічно. Приїжджають юристи, психологи. Ми намагаємося створити для людей затишок, щоб вони хоча б тут почувалися спокійніше”, — пояснює адміністраторка.

Частину продуктів для мешканців привозять благодійники. У шелтері працює своєрідна спільна кухня, де люди готують собі їжу самостійно. Для багатьох це вже стало частиною щоденного життя та своєрідною підтримкою одне для одного.

“У нас є велика кухня на кілька плит, холодильники, усе необхідне. Дехто готує сам, а ще ми варимо гарячі страви. Люди двічі на день можуть поїсти гаряче”, — каже Валентина.

Проживання у шелтері безоплатне. Мешканці лише частково допомагають покривати комунальні витрати.

Ольга — переселенка із села Богатир, що на Донеччині. До повномасштабної війни вона жила звичайним життям разом із літньою мамою, доглядала дім і не планувала залишати рідне село. Але навесні 2025 року її життя змінилося назавжди. Під час артилерійського обстрілу жінка отримала важке поранення та втратила ногу. Сьогодні Ольга мешкає у шелтері в селі Любимівка, проходить реабілітацію та вчиться жити заново з протезом.

Ольга згадує: наприкінці квітня 2025 року ситуація у селі стрімко погіршувалась. Обстріли ставали дедалі сильнішими, а можливостей для евакуації майже не залишалося.

«У квітні 2025 року у нас у селі був артобстріл. Я потрапила під артобстріл, і мені ампутували ногу в Межовій», — розповідає жінка.

Після поранення її доставили до лікарні, яка знаходиться у Межовій громаді, а згодом перевезли до міста Самар, де вона проходила лікування кілька місяців.

Через постійні обстріли у рідному селі вже майже не залишалося ні поліції, ні волонтерів, які могли б допомогти людям виїхати. Ольгу евакуював брат — буквально рятуючи її з-під вогню.

«Брат вивіз мене мотоциклом. Там уже нікого не було, хто міг би допомогти. Кожна хвилина була дорогою», — згадує вона.

Жінка розповідає, що тоді залишатися вдома було смертельно небезпечно. Втім, до останнього вони не хотіли покидати рідне село.

«Ми жили з мамою. Їй 89 років. Вона не хотіла виїжджати. Та й їхати, чесно кажучи, було нікуди. Ніхто не чекав ніякого “русского мира”. Просто не було куди їхати. Усе життя залишалося там», — говорить Ольга.

Після евакуації Ольга спочатку потрапила до лікарні, а далі — на тривале лікування та реабілітацію.

Після кількох операцій жінка проходила реабілітацію у Superhumans Center, де їй встановили протез.

«У січні мені поставили протез. Потім була ще реабілітація — вчилася ходити заново», — розповідає вона.

Ольга зізнається: найважчим після поранення було не лише фізичне відновлення, а й усвідомлення того, що життя повністю змінилося.

Попри це, вона не залишилася наодинці зі своєю бідою. Жінці допомагали волонтери, гуманітарні організації та працівники шелтеру.

«Мені допомогли оформити інвалідність, возили по лікарях, на комісії. Я дуже вдячна всім людям, які були поруч», — говорить переселенка.

З липня 2025 року Ольга мешкає у шелтері в селі Любимівка. Каже: тут знайшла не лише дах над головою, а й підтримку, якої так бракувало після пережитого.

«Умови тут хороші. Кімната хороша, ремонт, постіль. До нас дуже уважно ставляться», — ділиться вона.

Наразі у кімнаті разом із нею проживають ще кілька переселенців. Попри складні обставини, жінка намагається триматися та поступово адаптуватися до нового життя.

Попри втому від війни та постійний потік нових евакуйованих, у Любимівці продовжують робити все можливе, аби люди, які втратили свої домівки, хоча б на певний час відчули безпеку та людське тепло.

Фото: особисті фото героїв матеріалу

Категорія:Війна,Новини Дніпра,Суспільні та соціальні новини Дніпра,Тема дня

Позначки:Благодійна допомога,Волонтери Дніпра,Головне,Дніпро,Допомога переселенцям,Допомога у Дніпрі,Переселенці,Україна Росія війна

Приєднуйтесь до нас у