Футбол, як один з найпопулярніших видів спорту у світі, постійно еволюціонує під впливом новаторських ідей та реформ. Протягом своєї історії гра зазнала значних змін, які не лише вдосконалили її технічні аспекти, а й суттєво вплинули на сприйняття футболу глядачами та учасниками. Одним із найбільш знакових нововведень стало введення системи VAR (Video Assistant Referee), яка дозволяє арбітрам переглядати спірні моменти матчу на відео. Це рішення вик
"Чемпіон" розповідає про найцікавіші вигадки та раціоналізаторські пропозиції, які не стосуються ігрових схем, але теж досить серйозно вплинули на розвиток найпопулярнішої у світі гри і, по суті, зробили її такою, якою ми її любимо та звикли бачити.
Отже, почнемо зі... свистка.
Офіційно посада футбольного арбітра з'явилася 1867-го – через чотири роки після того, як було засновано Англійську федерацію футболу, з якої все й почалося. Перші футбольні рефері стежили за дотриманням правил, перебуваючи поза футбольним полем. Минуло трохи більше 10 років – і арбітри почали бігати разом із гравцями. А ось своїм головним атрибутом – свистком – вони обзавелися десь у 1878-му.
До цього рефері зупиняв гру лясканням у долоні або голосом, а найбільш просунуті брали із собою шкільний дзвіночок. Це спрацьовувало не завжди: гравці догравали епізод до кінця, а арбітру говорили, що не чули команду.
Все змінилося після матчу Ноттінгем Форрест – Шеффілд Норлок. Арбітр, який повинен був судити цей матч, у призначений час просто не з'явився на стадіон. За однією з версій – захворів, за іншою – прийшов лише до другого тайму, і був, м'яко кажучи, нетверезий. Мені особисто більше імпонує другий варіант, але суть не в цьому.
У будь-якому випадку послуги цього джентльмена не знадобилися. Команди не стали чекати, попросивши розсудити гру поліцейського, що знаходився на стадіоні. Ну а той не тільки добре впорався зі своїми обов'язками, але ще й сам про те не здогадуючись, дав хід нововведенню, яке незабаром стало використовуватися по всій Британії.
Під час одного з епізодів, коли гравці почали занадто бурхливо з'ясовувати стосунки, коп за звичкою став дмухати у свій поліцейський свисток. Гравці відразу зупинилися і замовкли – теж інстинкт, мабуть, спрацював. Ось з того часу й пішло…
Найсерйознішим покаранням у футболі вважається штрафний удар із 11-метрової позначки: адже пенальті – це майже стовідсотковий гол.
Деякі джерела стверджують, що першим ідею про пенальті висловив ірландський арбітр Джон Мак-Пенальті, якому таке покарання… наснилося. Ну прямо Менделєєв від футболу. Тільки ось проблема: з'ясувалося, що насправді людини на прізвище Мак-Пенальті у той час швидче за все… не існувало. А отже, ця гарна загалом легенда відпадає. Хоча журналістам та вболівальникам вона свого часу дуже подобалася.
Згідно ж з офіційною версією, автором ідеї є ірландець Вільям Маккрам – багатий фабрикант із Мілфорда, який протягом кількох років грав воротарем однойменного клубу. Як голкіпер він слави не здобув, натомість озвучив у стінах Ірландської футбольної асоціації цікаву ідею – за грубі порушення чи гру рукою поблизу своїх воріт карати ударом із 12-ти ярдів без стінки. І навіть назву запропонував – death penalty, що у перекладі означає "смертельне покарання".
У червні 1890 року на засіданні Міжнародної ради футбольних асоціацій ідею Маккрама озвучив секретар ірландської ФА Джек Рід. Ну а за рік пункт про пенальті прописали у правилах.
Це сталося після скандального матчу на Кубок Англії між командами Сток Сіті та Ноттс Каунті (0:1). На останній хвилині того поєдинку захисник Нотс Каунті відбив рукою м'яч, який практично залетів у ворота, а реалізувати штрафний удар Сток Сіті не вдалося, оскільки всі 11 гравців суперника вишикувалися в стінку прямо перед б'ючим, на лінії воріт. Після цього представники Сток Сіті, почуваючи себе пограбованими, підняли бучу...
Спочатку відстань у 12 ярдів (11 метрів) під час матчів відміряв кроками арбітр, заздалегідь зазначена "точка" з'явилася трохи пізніше – у 1903-му, ну і поступово сформувалися обмеження для дій воротаря під час пробиття пенальті та гравця, який виконує удар. Але то вже деталі.
…Як футболіст він нічого особливого не досяг, здебільшого грав у аматорських клубах. Натомість Герберт Чепмен став геніальним тренером-новатором. Саме він у другій половині 1920-х років вигадав і довів до розуму систему "дубль-ве" (3-2-2-3), за якою весь світ потім грав ще більше чверті століття, а його блискучий лондонський Арсенал у 1930-ті вигравав усе поспіль в Англії.
Але ж ми попередили – сьогодні не про схеми. До нашого топу Чепмен увійшов, як людина, яка придумала наносити на футбольну форму номери – щоб глядачам та суддям було простіше впізнавати гравців.
Дебют футболістів з номерами припав на фінал Кубку Англії, який відбувся 27 квітня 1933 року. Гравці Евертона отримали номери з 1-го до 11-го, їхні суперники з Ман Сіті – з 12-го до 22-го.
У тому матчі перемогли ліверпульці – 3:0. Але вболівальникам сподобалася не лише їхня гра, але й ідея з номерами. Щоправда, офіційно їх затвердили лише за шість років, до чого Чепмен не дожив, бо помер від пневмонії у грудні 1934-го.
Довгий час у клубному футболі гравці отримували номери залежно від амплуа. Але 1993-го було ухвалено рішення закріплювати за кожним гравцем певний номер на весь сезон. З того часу деякі цифри на футболках гравців ріжуть око уболівальникам зі стажем.
Коли, наприклад, воротар виходить на поле під 99 номером або польовий гравець під номером 1, як Пантелес Кефес в АЕКу. Втім, для багатьох футболістів ігрові номери стали дуже важливою частиною життя, іміджу та кар'єри, а для когось – і щасливим талісманом.
Ну а найбільшим оригіналом з цієї частини уславився марокканець Хішам Зераулі, який, була справа, грав за шотландський Абердін з цифрою "0" на спині.
Пункт про видалення гравця з поля за грубе порушення з'явився у правилах ще у першій половині 1870-х, а ось жовті та червоні картки прийшли у футбол лише 1966-го. Їх вигадав відомий англійський арбітр Кен Атсон.
Одного разу він сидів за кермом свого авто і чекав, коли ж ввімкнеться дозвільний сигнал дорожнього світлофора. Ось тут його й осяяло: якщо за аналогією зі світлофором якимось чином "запалювати" допустимо жовтий та червоний колір перед футболістами, то вийде, що жовтий означитиме попередження, червоний – заборону на продовження гри.
Вдома поділився ідеєю з дружиною, ну а вона відразу зробила свій внесок – запропонувала забарвити в кольори звичайні прямокутні картки, які поміщалися б в кишеню арбітра.
Дуже вдалий винахід. Адже до цього арбітр робив футболістам навіювання усно, і не завжди глядачі на трибунах могли розібратися, кого карають і що там у натовпі взагалі відбувається. Та й деякі гравці іноді не розуміли, що має на увазі рефері – це під час міжнародних матчів, коли команди та судді представляли різні країни.
А бувало, що футболісти просто відмовлялися розуміти, що їх видаляють із поля, і тоді виникали тривалі паузи. Загалом плутанини та суперечок вистачало. З картками стало все простіше та зрозуміліше.
Довгий час у футбол грали без замін. Звісно, це неправильно. Адже часто бувало, що захисники влаштовували формене полювання на найнебезпечнішого гравця суперників і виводили його з ладу, завдаючи травми.
Особливо показовий приклад – чвертьфінал ЧС-1934 між Італією та Іспанією, який перетворився на бійню. Тоді полем кульгали декілька гравців з важкими травмами. Легендарний іспанський воротар Рікардо Замора, наприклад, догравав матч із поламаними ребрами та струсом мозку.
Офіційне добро на заміни було отримано 1958 року. Щоправда, це нововведення спочатку не стосувалося чемпіонатів світу та Європи. Тож не дивуйтеся, якщо в якомусь із інтерв'ю Йожефа Сабо почуєте історію про те, як на ЧС-1966 в півфіналі проти команди ФРН він практично увесь матч грав з важкою травмою голеностопу. Ну як грав – "шкандибав" на фланзі.
Отже, коротко – про еволюцію замін. Спершу дозволялося під час матчу змінювати двох гравців, якщо вони отримали травму, з 1968-го – двох будь-яких гравців, з 1986-го – двох польових та воротаря, у 1995-му було введено правило трьох замін незалежно від позиції гравця. З недавніх пір тренери можуть проводити по п'ять замін в основний час матчу (щоправда, у три слоти).
Спочатку, пам'ятається, багато експертів заперечували: мовляв, п'ять замін – занадто, знову у грі додається пауз. Але насправді вийшли лише плюси. По-перше, з'явилася можливість дещо розвантажувати футболістів (особливо це важливо для гравців топ-клубів, які практично весь сезон грають просто в божевільному графіку). По-друге, тренери тепер мають набагато більше можливостей для маневрів, й багато хто цим дуже успішно користується.
У 1970 році УЄФА ввів правило про післяматчеві пенальті у матчах плейоф, а ФІФА ухвалив відповідну поправку трохи пізніше.
Систему проведення післяматчевих ударів з одинадцятиметрової позначки вигадав і розробив німецький арбітр Карл Вальд. І це безумовно більш спортивний спосіб визначити найсильнішого, ніж банальний жереб, яким скористалися, наприклад, на Євро-1968.
Йдеться про півфінал СРСР – Італія, який завершився внічию – 0:0. Кому грати у фіналі довелося з'ясовувати за допомогою монетки. Так наказував регламент чемпіонату. У підтрибунне приміщення вирушили капітани команд Шестернєв та Факетті, арбітри матчу, офіційні особи. Пощастило легендарному захиснику Інтера: Італія пройшла далі, збірна СРСР вирушила додому.
До речі, ходили чутки, що не все там було чисто: мовляв, підкинувши монетку, арбітр Ченчер із ФРН упіймав її на одну долоню, другою прикрив від загального огляду і сказав: "Італія". Тобто ніхто, окрім судді, не бачив, що там випало – орел чи решка. Причому першими написали про це не радянські ЗМІ, а італійські. Хоча все одно – за давністю років правди тут уже не впізнати.
Nearly three years after the 2022 World Cup final, FIFA has released drone footage of the Argentina vs France penalty shootout. ❤️pic.twitter.com/JGlkTS6rZQ
Ну а те, що футболісти дуже не люблять серії пенальті… Люблять, не люблять – яка різниця! Така розв'язка матчу в будь-якому випадку краще, ніж перегравання або банальна лотерея. А головне – післяматчеві пенальті дуже подобаються глядачам.
Довгі роки у кругових футбольних турнірах за перемогу нараховували два очки, за нічию – одне. В принципі, начебто і справедливо. Але так вже склалося, що в якийсь момент футбол почав втрачати гостроту – все більше команд грали надмірно обережно, воліючи заробити половину від максимуму, ніж ризикувати і програти. Прагматизм став витісняти емоції та красу. Навіть найсильніші команди грали за формулою "перемога вдома, нічия – у гостях".
Першими про те, щоби підвищити цінність атакуючої гри, занепокоїлися англійці. А як раціоналізатор виступив ведучий телепередачі Match of the Day Джиммі Хілл. Він запропонував нараховувати за перемогу три очки, а нічию, як і раніше, оцінювати одним балом. Мовляв, за такої системи у команд буде більше стимулу для ризику, навіть із психологічної точки зору. А, відповідно, вони робитимуть більший акцент на атаку.
В англійському чемпіонаті систему нарахування очок "3-1" запровадили з сезону-1981/82. Через рік приклад із родоначальників футболу взяв Ізраїль, ще за кілька років – Туреччина, Норвегія та Швеція. Ну а повсюдно на неї перейшли вже у 1990-х, після того, як систему випробували на ЧС-1994.
Не вантажитимемо цифрами, просто відзначимо такий ключовий момент: із запровадженням нового формату частка нічиїх у футболі помітно знизилася. Наприклад, у тій же Англії, якщо брати п'ятирічні періоди до і після введення триочкової системи, – з 28,8% до 24,5%, в Італії – з 35,7% до 27,9%... Тож ідея Джиммі Хілла спрацювала.
Уболівальники зі стажем безперечно добре пам'ятають колумбійського воротаря Рене Ігіту – до речі, найкращого футболіста Південної Америки 1990 року. На радість публіки цей екстравагантний типаж не тільки ефектно відбивав м'ячі (навіть вигадав "Удар скорпіона") й багато забивав (38 голів з пенальті та 3 – зі штрафних), а ще нерідко здійснював слаломні рейди далеко від своїх воріт, накручуючи 2-3 гравців суперника.
Дриблінг у Ігіти був чудовий. Він керував м'ячем не гірше за багатьох польових гравців. І, можливо, саме Ігіта-стайл наштовхнув чиновників ФІФА на дуже круту зміну правил.
Після скупого на голи чемпіонату світу-1990 (2,2 м'ячі в середньому за гру – це найнижчий показник на ЧС) вони якраз міркували, як би позбавити гру від численних пауз і зробити її більш результативною та динамічною. А тут – наочний посібник. Придивилися до Ігіти та вирішили – а нехай воротарі частіше ногами грають.
Загалом, як би там не було, а 1992 року у правилах з'явився пункт, який забороняє воротарям брати м'яч у руки після передач партнерів (винятки – скидка головою, грудьми чи коліном). Це нововведення призвело, мабуть, до найрадикальніших змін за останні десятиліття.
Футбол різко додав у видовищності та динамічності, зріс темп, поменшало пауз та й функції воротаря значно розширилися. Зараз голкіпер набагато інтенсивніше залучений до гри і обов'язково повинен добре грати ногами.
Ну а головне, що тепер вже не зустрінеш таких матчів, коли гравці ведучої у рахунку команди постійно відпасовують м'яч назад в руки воротареві, щоб потягнути час.
Коли я вперше побачив цей спрей у дії, згадалася одна кримінальна комедія з 1990-х. Там якраз фінал у тему: головний герой, щоб врятувати свою дівчину, пише щире визнання слідчому, а потім, коли той хоче його арештувати і дістає аркуш із портфеля, текст просто зникає в нього на очах.
Звичайно, у бразильця Гейне Аллеманьє були якісь свої асоціації, які наштовхнули його на цю ідею, але спрей, що зникає, став для арбітрів дуже цінною штукою. Тепер футболісти, які вишиковують стінку під час стандарту, вже не пересуваються вперед, як тільки суддя відвернеться, а гравець, що б'є, не перекочує м'яч на метр-два ближче до воріт – бо все позначено за допомогою білих ліній, які через кілька хвилин зникають з поля, ніби їх і не було.
Ноу-хау Аллемантьє випробували 2001 року під час чемпіонату Бразилії. Арбітри новинку схвалили, автор запатентував винахід, ну а довів справу до розуму аргентинський підприємець Пабло Сілва. Він розробив остаточний склад спрею, який нагадує пінку для гоління, і налагодив його комерційне виробництво.
2011 року озброєні спеціальними балончиками арбітри обслуговували матчі Кубку Америки, через два роки новинку протестували в рамках клубного ЧС, а у 2014-му презентували під час чемпіонату світу у тій же Бразилії, після чого спрей почав завойовувати Європу.
А це вже серйозні технології. Довгий час футбол страждав від явних суддівських помилок – легендарний гол Дієго Марадони рукою на ЧС-1986, скасований гол англійця Френка Лемпарда в матчі плейоф проти Німеччини на ЧС-2010… Список подібних прикладів навіть у матчах найвищого рівня можна "накатати" нескінченно довгий.
Що ж, арбітри – живі люди, і часом з якихось причин можуть не побачити здавалося б очевидне, а футболісти потім страждають. Ось для того, щоб звести помилки, що прямо впливають на результат матчу, у футболі ввели систему відеодопомоги (Video Assistant Referee).
VAR використовується для перегляду спірних ключових моментів (голи, пенальті, червоні картки). Так, часом це трохи затягує гру. Поки арбітр підбіжить до монітора, поки перегляне епізод з усіх ракурсів… Буває проходить кілька хвилин. Власне, через це досі бурчать противники цієї системи.
Зате у футболі стало набагато більше справедливості. Просто факт: експерти підрахували, що в Англійській Прем'єр-лізі з моменту появи VAR відсоток правильних рішень суддів зріс до 96% у 2024 році порівняно з 82% у 2019-му.
Які ще аргументи потрібні? І хто там казав, що у футболі вже неможливо вигадати щось нове?